§ 1. Вступ до історії України

Зміст навчального матеріалу	Результати навчально-пізнавальної діяльності
Історія України як наука Загальна періодизація Джерела з історії України	визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів пояснювати сутність історії України як науки розпізнавати на картосхемі територіальні межі України характеризувати різновидові джерела з історії України визначати основні загальноприйняті періоди історії України
Поняття і терміни
історія історія України хронологія історичне джерело археологія цивілізація

Історія – наука, яка вивчає розвиток окремих держав і народів, а також людства в цілому в усій його конкретності й різноманітності, що пізнається з метою розуміння його минулого, сучасного стану і перспектив у майбутньому. Є однією із суспільних наук, яка відображає важливу сторону людського колективу, його потребу в самоусвідомленні; однією з форм самоусвідомлення людства.

Історія України – це наука, що вивчає у хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях і його закономірності.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Періодизацію вітчизняної історії заклав у своїх працях великий український історик Михайло Грушевський. Вивчаючи його «Нарис історії українського народу», можна встановити, що вчений виокремлював у минулому України додержавний період, а потім – три етапи в історії Київської держави: процес творення (9-10 ст.), поступовий розклад (11-12 ст.), етап удільної роздробленості з окремим розглядом історії Галицько-Волинської держави (13-14 ст.).

Далі він зупинявся на переході українських земель під владу Великого князівства Литовського і Корони Польської (14-15 ст.) та на «збиранні» українських земель Польським Королівством у складі Речі Посполитої (15-16 ст.). Окремо досліджувалося питання про походження і розвиток козацтва (до 1648 р.). У двох розділах розглядалася Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького і події в Україні після смерті гетьмана, аж до Бахчисарайського перемир’я, укладеного в 1681 р. між Московським царством, Османською імперією і Кримським ханатом.

Наступні розділи були присвячені періоду 1681-1708 рр. і діяльності останніх гетьманів аж до ліквідації в 1764 р. інституту гетьманства. Нарешті, аналізувалися процеси розвитку українського народу в Російській (до 1861 р.) і Австрійській (до 1848 р.) імперіях, а також останні десятиліття української історії (від 1890-го до початку XX ст.).

У незалежній Україні історики повернулися до схеми М. Грушевського з деякими уточненнями і заново розробили структуру радянського періоду вітчизняної історії.

• Замість Російської революції, яку в радянській історіографії було штучно поділено на Лютневу і Жовтневу, у центрі подій 1917 р. опинилася Українська революція. Поряд із радянською формою державності, яку в грудні 1917 р. було тільки проголошено, історики виокремили й інші форми національної державності: Українська Народна Республіка доби Центральної Ради, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка доби Директорії, Західноукраїнська Народна Республіка.
• Замість відбудовного періоду 1921-1925 рр. – період нової економічної політики 1921-1928 рр., яка відокремлювала два комуністичні штурми ленінський і сталінський.
• Чотири етапи історико-партійної періодизації (від 1929 до 1940 рр.) об’єднано у цілісний історичний період сталінської «революції згори» (1929-1938).
• Наступний період – Друга світова війна 1939-1945 рр., а не війна Радянського Союзу з нацистською Німеччиною та її союзниками. Адже Західна Україна зі своїм багатомільйонним населенням потрапила у вир війни з першого її дня у вересні 1939 р.

Якщо початок повоєнної доби (1946) не викликає дискусій, то її кінець потрібно обґрунтувати. В українській історії реальною поворотною подією, якою завершувався повоєнний період, була смерть Й. Сталіна (1953).

Історичний період, започаткований XX з’їздом КПРС, у пострадянській історіографії поділяють на час правління М. Хрущова (1956-1964) і епоху Л. Брежнєва (1965-1985). Добу Хрущова письменники і журналісти назвали «відлигою», а добі Брежнєва, коли п’ятирічки непомітно переростали одна в одну, дали назву «застій». Однак поділ цього історичного періоду на дві частини не зумовлений істотними зрушеннями ні в політичному режимі, ні в його економічному фундаменті.

Період 1956-1985 рр. слід розглядати як цілісний. Його головною ознакою було поступове вичерпання екстенсивних ресурсів розвитку, властивих директивній економіці. Не маючи перед собою ні зовнішніх, ні внутрішніх політичних сил, які могли б загрожувати монопольному становищу КПРС у державі і суспільстві, її вожді зустрілися із загрозою, яка об’єктивно наростала із середини ленінсько-сталінської господарсько-політичної системи.

Тридцятирічний період повільного гниття закінчився тоді, коли нове керівництво КПРС почало відчайдушні спроби перевести економіку на шлях інтенсивного розвитку і надати соціалізму «людське обличчя». Політичні й економічні реформи, що їх М. Горбачов назвав «перебудовою», знаменували останній етап в історії радянського комунізму (1985-1991). Виявилося, що комунізм не підлягає реформуванню. Реформи закінчилися колапсом директивної економіки, який потягнув за собою розпад КПРС і всієї радянської імперії – як зовнішньої (країни Центрально-Східної Європи), так і внутрішньої (союзні республіки).

Суспільно-політичні процеси, що розгортались в Україні після відновлення незалежності у 1991 р., сформували два періоди вітчизняної історії.

Становлення незалежної України (1991-2004) відбувалось в умовах боротьби за владу та повноваження української політичної еліти, поза увагою якої залишались проблеми розвитку економіки. Більшість надзвичайно складних проблем переходу до ринку так і не було розв’язано. На об’єктивні економічні труднощі накладалися некомпетентне керівництво господарством і небажання здійснювати ринкові реформи. Тому проблеми, що їх інші посткомуністичні країни рано чи пізно подолали, в Україні залишилися.

Логічним наслідком недалекоглядних дій влади стала хвиля мирних акцій протесту, що прокотилась Україною впродовж листопада-грудня 2004 р. через очевидні зловживання влади, що поставили під сумнів чесність виборів Президента України. Акції протесту, що увійшли в історію як Помаранчева революція, змінили українське суспільство, адже пробудили в мільйонів українців почуття національної гідності й гордості.

Другий історичний період – творення нової України (з 2005 р.) – надзвичайно насичений подіями. Найбільші зміни відбулися в суспільній свідомості. Громадяни України засвідчили, що українське суспільство долає наслідки посткомуністичної «совковості». Люди відчули свою згуртованість, перетворюючи задекларовані конституційні права із примари на реальність. Хоча радикальних змін не відбулося, однак український народ спромігся відповісти на виклик віджилих політичних сил новим Майданом. Опинившись перед загрозою втрати державного суверенітету внаслідок утягування країни до Митного та Євразійського союзів – об’єднань, у яких домінувала Росія, Україна започаткувала знакові події не лише власної історії, а і Європи та світу.

Історичним джерелом називають комплекс пам'яток минулого, що виникли в результаті людської діяльності в духовній, матеріальній, природній сферах і несуть у собі інформацію про цю діяльність, тобто є носіями історичної інформації. Історичні джерела слугують основою історичної науки. У традиційному джерелознавстві визначено вісім основних типів історичних джерел, а саме: писемні речові усні (фольклорні) етнографічні явища мови фотодокументи кінодокументи фонодокументи У новітній академічній енциклопедії історії України історичні джерела поділяють на такі категорії: документальні вербальні зображальні оповідні особового походження речові масові Ці категорії не є строго визначеними, тож ті самі джерела можуть належати до різних категорій. Речовими джерелами називають усю сукупність залишків предметного світу минулих суспільств. Усними (фольклорними) історичними джерелами є твори усної народної творчості, які довгий час побутували в усній формі, але згодом їх почали фіксувати писемно, як складові певних творів. Писемні джерела – це група вербальних (словесних) історичних джерел, інформацію у яких збережено за допомогою різних систем письма. Візуальні (зображальні) джерела фіксують інформацію у вигляді зображення.

Археологія – наука, яка вивчає історію суспільства за матеріальними залишками життя та діяльності людей – речовими (археологічними) пам'ятками.

Хронологія – Послідовність історичних подій у часі. Наука про вимір часу. В астрономії галузь науки, що вивчає закономірності розвитку небесних явищ, які повторюються, встановлює точний астрономічний час. Спеціальна галузь історичних знань, що вивчає системи літочислення й календарі різних народів і країн, встановлює точні дати історичних явищ, подій, історичних джерел, зв'язок між історичними подіями в часі. Її завдання – перевести на сучасне літочислення дати інших літочислень і календарів минулого. Перелік певних подій у їх часовій послідовності.

Цивілізація – Форма існування живих істот, наділених розумом. Синонім культури, сукупність духовних і матеріальних здобутків суспільства. Ступінь розвитку матеріальної і духовної культури, суспільного розвитку загалом. Процес становлення громадянського суспільства. Порівняно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад, антична цивілізація, елліністична цивілізація, афінська цивілізація).

Дивіться також: