Повна версія сторінки за адресою: https://school-2.com/theory/history_of_ukraine/middle_ages/1.php
§ 1. Русь-Україна (Київська держава)
| Зміст навчального матеріалу | Дати подій |
|---|---|
|
|
| Поняття і терміни | Персоналії |
|
|
| Результати навчально-пізнавальної діяльності | |
| |
РОЗСЕЛЕННЯ СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ ПЛЕМІННИХ СОЮЗІВ – ПРЕДКІВ УКРАЇНЦІВ
Назви східнослов’янських племінних союзів зберіг літопис «Повість минулих літ». Зокрема, на території сучасної України, за цим джерелом, мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни. Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою волиняни літописець уживає ще дві – дуліби та бужани.
| Племінний союз – об'єднання кількох племен, притаманне суспільствам, що перебувають на стадії військової демократії та характеризуються розшаруванням суспільства. |
| Назва | Територія розселення |
|---|---|
| Поляни | Середнє Подніпров'я «в лісах на горах понад річкою Дніпром» |
| Деревляни | між річками Случчю і Дніпром, Прип'яттю й Тетеревом |
| Волиняни (дуліби, бужани) | на захід до Західного Бугу |
| Сіверяни | на лівих притоках Дніпра «на Десні, і по Сейму, і по Сулі» |
| Тиверці | землі між Дністром і Карпатами |
| Уличі | між Дніпром та Південним Бугом |
| Хорвати | Прикарпаття |
НАЗВА «РУСЬ». РУСЬКА ЗЕМЛЯ
Найдавнішу писемну згадку назви «Русь» зафіксовано близько 839 р. у франкській хроніці єпископа Пруденція «Бертинські аннали», в якій хроніст згадує про «росів» у складі посольства візантійського імператора Феофіла до двору імператора франків Людовіка Побожного. Приблизно в цей самий період з’являється перша згадка про Русь у арабських джерелах. Поняття «Русь» і «Руська земля» літописець вживав щодо порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, який охоплював Київщину, Переяславщину і Чернігівщину. З поступовим розширенням держави та входженням до неї усіх східнослов’янських племен термін «Руська земля» поширився на території від Чорного до Білого моря, від витоків Дністра і Західного Бугу до верхів’я Волги, Оки та Верхнього Наддоння на сході.
Закріплення за державою із центром у Києві назви Руська земля відбулося в другій половині 9 ст. і було пов’язане з діяльністю київських володарів Діра та Аскольда. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулих літ», уважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольдові полянських князів – нащадків Кия.
Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше відомо про Аскольда, з яким дослідники пов’язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд пограбував і спустошив передмістя візантійської столиці, а Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді почали називати Руською землею. Із походом на Візантію 860 р. історики пов’язують першу спробу впровадження князівською владою християнства на теренах Руської держави.
| Князь – у 9-16 ст. у слов'ян та деяких інших народів голова феодальної монархічної держави або окремого політичного об'єднання (удільний князь). |
У 882 р. князя Аскольда, за свідченням літопису, було вбито, й княжити в Києві розпочав Олег, який діяв від імені сина Рюрика – Ігоря.
КНЯЗЮВАННЯ ОЛЕГА (882-912)
У 882 р. було об’єднано північні та південні руські землі, а Київ проголошено столицею об’єднаної держави. За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років.
Новий київський князь підкорив деревлян і сіверян, а згодом заходився розширювати межі своїх володінь. У 885 р. Олег приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів і тиверців. На початку 10 ст. Олег домовився про участь у його воєнних походах князів хорватів, тиверців і волинян. Під владою Олега ще до походу на Київ перебували племінні союзи словенів і кривичів, а також північні неслов’янські народи, зокрема меря, весь, чудь.
За свідченням літопису, у 907 р. стався переможний похід проти Візантії. Умови угоди були надзвичайно вигідними для Русі. Їх було уточнено в 911 р. після нового Олегового походу. Партнерська угода з Візантією, яку уклав Олег, мала виняткове значення, оскільки засвідчила міжнародне визнання Руської держави, гарантувала русичам безмитну торгівлю та пільгові умови руським купцям у Константинополі, передбачала сплату значної контрибуції. Договір підвів риску під тим періодом історії Київської держави, що його визначають як становлення.
КНЯЗЮВАННЯ ІГОРЯ (912-945)
Ставши на чолі Руської держави після смерті Олега у 912 р., син князя Рюрика Ігор правив у Києві до 945 р. Його князювання розпочалося сутичкою з деревлянами, у протистоянні з ними знайшов свою смерть. Не хотіли визнавати Ігореву владу й уличі. Силу зброї довелося застосовувати проти тиверців. Здійснював Ігор і воєнні походи проти Візантії. Літопис розповідає про два такі походи. Перший, року 941, був невдалим. Човни русичів наразилися на грецький вогонь візантійців. Новий похід відбувся 944 р. і без воєнних дій закінчився укладенням мирної угоди.
У зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а й на печенігів – кочовий народ, який уперше наблизився до кордонів Русі в 915 р.
ПРАВЛІННЯ ОЛЬГИ (945-964)
Наступниками Ігоря на великокнязівському столі були його дружина Ольга та син Святослав. Ольга вперше в історії Руської держави вдалася до заходів, що передбачали ліквідацію місцевих княжінь: скасувала правління деревлянського князя Мала, підпорядкувавши деревлянську землю безпосередньо Києву. Приборкавши деревлян, Ольга заходилася впорядковувати збір данини – полюддя. Було, зокрема, встановлено фіксовані розміри данини – уроки. Визначено адміністративно-господарські осередки, де представники князівської влади регулярно збирали встановлену данину – погости.
| Полюддя – данина, яку збирали продуктами традиційного натурального господарства, з підлеглого населення в Київській Русі один раз на рік. Збір проводив київський князь або його намісник. |
Найважливішим зовнішньополітичним партнером Руської держави за часів Ольги лишалася Візантія. Більш-менш визначеною датою подорожі Ольги до Константинополя є 957 р., хоча літописець називає іншу. Мету поїздки княгині Ольги до Константинополя пояснюють по-різному. Літописець і житійна література причини візиту вбачали у прагненні Ольги охреститися. Більшість сучасних дослідників уважає, що Ольга подалася до Константинополя вже охрещеною. Тож, вирушаючи до Царгорода (так називали столицю Візантії русичі), княгиня, напевно, прагнула поновити мирну міждержавну угоду між Руссю та Візантією.
Деяке погіршення відносин із Візантією змусило Ольгу шукати іншого сильного союзника. У західноєвропейських джерелах збереглося свідчення про посольство княгині Ольги, надіслане 959 р. до германського імператора Оттона І. Руські посли були вповноважені просити германського володаря надіслати до Києва священиків для поширення християнства, а також клопотатися про встановлення відносин «миру й дружби». Оттон І задовольнив прохання княгині і 961 р. надіслав до Києва кількох священиків на чолі з єпископом Адальбертом, одначе розгорнути діяльність у руських землях вони не змогли.
КНЯЗЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА (964-972)
964 р. до влади прийшов син Ольги князь Святослав. У 964-966 рр. він підкорив в’ятичів, які мешкали в басейні Оки, завдав поразки волзько-камським булгарам, а близько 965 р. – розгромив Хозарський каганат і зруйнував його столицю Ітиль.
Попри гучні перемоги Святослава, мало хто з істориків оцінює його політику щодо Хозарії позитивно. Адже Хозарський каганат, немовби щит, захищав руські землі від набігів численних східних кочовиків. Із занепадом Хозарії кочові орди посунули на Русь. Відвойовані на сході землі треба було захищати, а сил для того в Руської держави бракувало. Тож територіальні придбання Святослава дуже швидко було втрачено.
Не менш масштабною й так само малорезультативною була кампанія Святослава на Балканах. Розпочата 967 р., вона тривала кілька років і складалася з двох походів. Перший похід закінчився підкоренням значної території Болгарії: за свідченням літопису, було захоплено 80 міст, навіть столицю своєї держави князь мав намір перенести до Переяславця на Дунаї. Після повернення в 970 р. до Болгарії Святославові вдалося підкорити майже всю країну, разом зі столицею.
У битві під Аркадіополем Святослав зазнав поразки, а навесні 971 р. розпочав війну з візантійським імператором Іоанном І Цимісхієм, який вирішив покласти край присутності руського князя на Балканах. Після оборони Доростола Святослав підписав 971 р. із Візантією мирний договір, за яким відмовився від претензій на візантійські володіння у Криму та на Дунаї.
Навесні 972 р., повертаючись до Києва, дружина Святослава потрапила в засідку, організовану біля дніпрових порогів печенігами, яких підмовили візантійці. Святослав загинув.
КНЯЗЮВАННЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО (980-1015). ЗАПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ЯК ДЕРЖАВНОЇ РЕЛІГІЇ
Посівши в 980 р. великокнязівський стіл, Володимир Святославович заходився послідовно приєднувати до Києва нові території та приборкувати непокірні місцеві князівські династії. Володимир не обмежувався встановленням формальної зверхності у вигляді виплати данини, а замінював у центрах основних руських земель племінних князів на своїх синів і довірених бояр. Підлеглі території втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо. Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний. Розширюючи територію своїх володінь, Володимир відчутно відсунув кордони в західному напрямку. До Київської держави увійшли землі волинян і карпатських хорватів.
Володимир мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування влади київського князя. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав право володарювати київському князеві. Наміри охрестити Русь мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга. Та втілити їх судилося Володимирові.
Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави. Унаслідок запровадження християнства в Київській державі було зміцнено владу київського князя, навколо Києва тісніше згуртовано різноплемінні території, покладено край породженим місцевими язичницькими віруваннями настроям замкненості й відокремленості від інших територій.
| Язичництво – релігійні вірування, відповідно до яких обожнюють сили природи, рослини і тварин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь та ін. |
| Християнство – одна із найпоширеніших світових релігій, що базується на вірі у триєдиного Бога – Бога Отця, його сина Ісуса Христа та Святого Духа. |
У міждержавному житті наслідки впровадження християнства виявилися у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, у зростанні ваги дипломатії.
До безпосередніх результатів прийняття християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації.
Наслідки заходів Володимира з поширення освіти були безпосередньо пов’язані з упровадженням християнства, проте яскраво вони виявилися через кілька десятиліть – коли на Русі розквітли книжна культура, архітектура й живопис.
За часів Володимира київський дитинець (центральна укріплена частина міста) зріс у кілька разів. Його захищали потужні стіни, вал і рів. До «міста Володимира» так називають дитинець, розбудований Володимиром, – можна було потрапити крізь в’їзні ворота. Окрасою «міста Володимира» була мурована церква Богородиці (Десятинна), будівництво якої тривало від 989-го впродовж семи років. Поряд із церквою Богородиці розташовувалися князівські палаци. На дитинці мешкали й найзаможніші київські можновладці. Вирувало життя на київському Подолі. З-поміж його мешканців були купці та майстровий люд – гончарі, кожум’яки, ювеліри тощо. На Подолі швартувалися кораблі купців – гостей із різних куточків світу, тут розміщувалася київська гавань.
За князя Володимира для захисту від нападів печенігів було споруджено сотні кілометрів захисних дерево-земляних укріплень і низка фортець на південно-східному кордоні Руської держави – так звані Змієві вали. Будівництво укріплень тривало й у пізніші часи. Змієві вали мали загальну довжину близько 1 тис. км. Володимир почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети зі срібла (срібляники) та із золота (златники). На деяких монетах як герб Володимира було викарбовано тризуб.
КНЯЗЮВАННЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019-1054)
У 1019 р. великокнязівський стіл посів син Володимира – Ярослав. Проте єдиновладним володарем Київської Русі князь став лише 1036 р.
Ярослав повернув під свою владу червенські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим; ходив на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав м. Юр’їв; не полишав будівництва, розпочатого батьком, на південному кордоні Русі; остаточно здолав печенігів у 1036 р., розбудовував Київ.
Князь опікувався будівництвом церков, підтримував церковну організацію. Зокрема, за сприяння Ярослава Мудрого 1051 р. було поставлено першого митрополита з русичів – Іларіона.
У 1051 р., сповіщав літописець, чернець Антоній заснував Печорський монастир. Ярослав був першим, хто уклав писаний збірник руських законів, який дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Цей документ складався з 18 статей, які започаткували славнозвісний збірник княжого законодавства – «Руську правду», що ґрунтувалася на нормах звичаєвого права.
У зовнішній політиці неабиякого значення Ярослав надавав міждинастичним шлюбам. Так, дочок він віддав заміж: Анастасію – за угорського короля Андраша, Єлизавету – за норвезького короля Гаральда, а по його смерті – за норвезького короля Свена, Анну – за французького короля Генріха І.
| Шлюбна дипломатія – різновид міждержавних відносин, що полягав в укладанні вигідних угод і союзів шляхом укладання династичних шлюбів. |
Щоб уберегти синів од князівських усобиць, Ярослав подбав про новий принцип спадкування престолу, що ґрунтувався на старшинстві. Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переяславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – В’ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу». Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожен із синів почергово перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище та ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів, що посідав стіл у Києві.
ПРАВЛІННЯ ЯРОСЛАВОВИЧІВ. БОРОТЬБА ЗА КИЇВСЬКИЙ СТІЛ
Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославовичі спершу правили державою досить злагоджено. Найбільшим їхнім клопотом були половці, які вперше підійшли до руських кордонів у 1055 р. Перша велика битва відбулася у 1068 р. на річці Альта. Об’єднане військо трьох Ярославовичів зазнало нищівної поразки. У результаті повстання киян князя Ізяслава було вигнано. Проте незабаром Ізяслав знову посів великокнязівський стіл.
У 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським.
Після трирічного князювання Святослава (1073-1076), поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод. Року 1078 Ізяслав утретє посів київський стіл, проте цього ж року повновладним київським володарем знову став Всеволод.
Наступником Всеволода на великокнязівському столі з 1093 р. був Святополк Ізяславович. Коли 1113 р. він помер, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, повстали, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.
ЛЮБЕЦЬКИЙ З'ЇЗД (СНЕМ) КНЯЗІВ
Ініційований Володимиром Всеволодовичем Мономахом з’їзд князів у Любечі 1097 р., окрім згоди щодо спільної відсічі нападів половців, схвалив принцип князівської вотчини. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Київ було визнано вотчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславовича, Чернігів належав Святославовичам, а Переяслав Володимирові Всеволодовичу (Мономаху). Та хоч якими одностайними були, за свідченням літописця, рішення Любецького з’їзду, вони не поклали край суперечкам князів.
Водночас уперше в Русі офіційно утверджувався принцип спадкового володіння (від батька до сина) підвладними територіями (уділами), який закріплював їх за певними родинами роду Рюриковичів.
| Вотчинне землеволодіння – різновид феодальної земельної власності (князівська, боярська, монастирська), що перебувала у спадковому володінні. |
ПРАВЛІННЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (1113-1125)
Посівши київський стіл, Володимир Мономах поставив собі за мету зміцнення великокнязівської влади та посилення державної єдності Русі.
З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, дуже важливе значення мало його законодавство: було схвалено «Устав», що став доповненням до «Руської правди» Правління Володимира Мономаха було часом розбудови Києва. Неподалік столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ із Візантією. Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німецькою імперією. Угорщиною. Володимир Мономах здійснив близько 80 успішних походів проти половців. Зокрема, 1111 р. відбувся грандіозний переможний похід, що мав характер «руського хрестового походу».
Князь залишив по собі визначну пам'ятку літератури Русі-України – «Повчання дітям», у якому виклав думки загальнодержавного, політичного та морального характеру.
КНЯЗЮВАННЯ МСТИСЛАВА ВОЛОДИМИРОВИЧА (1125-1132)
Про семирічне володарювання Мстислава в Києві свідчить імення Великий, яким його пошановували. Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримаючи в покорі норовистих родичів. Кілька успішних походів проти половців, які спробували «підвести голову» після смерті Мономаха, забезпечили спокій на південних рубежах держави.
За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики. З літопису довідуємося, що київський князь ходив походами на Литву.
За Мстислава в Києві було закладено кам’яні церкви святого Федора та Богородиці Пирогощої, освячено церкву святого Андрія Первозванного Янчиного монастиря у Києві.
По смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалася на окремі політично незалежні князівства.
ПРИЧИНИ ТА СУТНІСТЬ РОЗДРОБЛЕНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають зокрема такі: велика територія держави й етнічна неоднорідність населення; князівські усобиці; відсутність сталого порядку столонаслідування; занепад торговельного шляху «з варяг у греки».
Основною ж причиною більшість дослідників уважає розвиток великого землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі й місцеве боярство (великі землевласники) не були зацікавлені в сильній владі великого князя київського. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд розв’язували питання війни та миру, укладали угоди із сусідами. Таких удільних князівств у середині 12 ст. було близько 15, з яких п’ять сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.
Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об’єднань східнослов’янських племен, що складалися впродовж доби розселення (5-7 ст.), наштовхнуло вчених на думку, що багато важив у роздробленості Київської Русі різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання українців, білорусів і росіян пожвавилися, тільки-но ця влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших припинили коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (сучасні російські терени).
І все ж, попри незворотність розпаду і зростання самостійності земель-князівств, Київська Русь до середини 13 ст. була єдиною державою з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою.
| Феодальна роздробленість – період в історії Київської Русі від середини 12 до середини 13 ст. Звертаємо увагу, що йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини 12 ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів - правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом вотчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. У зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості. |
| Федерація – форма державного устрою, союзна держава, що складається з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. |
Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією.
Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснювало об’єднання найвпливовіших князів однієї династії Рюриковичів.
КИЇВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО. БОРОТЬБА ЗА КИЇВСЬКИЙ СТІЛ
Найгостріші міжкнязівські суперечки впродовж 12 – у першій половині 13 ст. спалахували за київський стіл. Нічого дивного в цьому не було, адже Київ лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Тут розміщувалася резиденція митрополитів. Київське князівство було найбільш заселеним князівством Київської Русі. Літописи називають 80 міст і містечок, розташованих тут.
Великі території, вигідне розташування, розвинене господарство Київського князівства приваблювали ласих до багатства князів. Та ще більше вабила можливість, ставши київським князем, здобути авторитет старшого над усіма князями. За часів роздробленості за право княжити в Києві змагалися зі зброєю в руках князі чернігівські, волинські, переяславські, ростово-суздальські, смоленські... Правителі в Києві заступали один одного через 6-8 років, а то й частіше. І жоден не мав спокійного князювання, змушений відбиватися від збройних домагань претендентів. Найдовше за доби роздробленості тривало князювання в Києві співправителів Святослава (1177-1194) та Рюрика (1180-1202). Ці князі належали до двох найвпливовіших родів - чернігівських Ольговичів і смоленських Ростиславовичів.
ЧЕРНІГІВСЬКЕ ТА ПЕРЕЯСЛАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВА
За доби розробленості Чернігівське князівство розпалося на менші уділи. Найвпливовішим з-поміж них було Новгород-Сіверське князівство. Стольне місто Чернігів поступалося розмірами лише Києву. На початку 12 ст. територія Чернігівського князівства охоплювала лівобережні землі в басейнах Десни і Сейму, Сожу і верхньої Оки. Від Київської землі Чернігівщину відокремлював Дніпро. У Чернігівському князівстві було чимало міст. Найбільші з-поміж них – Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб – згадуються в джерелах з огляду на багато подій руської історії.
Чернігів був добре укріпленим і мав гарне сполучення з іншими містами. Чернігівські князі ревно дбали про розбудову міста. Упродовж 12 ст. у місті збудовано славетний Борисоглібський собор – один із найкращих на Русі, Михайлівську, Благовіщенську, П’ятницьку, Успенську церкви, кожна з яких гідна була зватися перлиною давньоруської архітектури.
Чернігівські землі, за заповітом Ярослава Мудрого, належали Святославові. Його сини Олег і Давид стали засновниками династій чернігівських князів – Олеговичів (літопис їх називає Ольговичами) та Давидовичів. Саме представники цих династій вершили долю чернігівських земель. Та ще від Святослава Ярославовича чернігівські князі не полишали мрій здобути Київ. Про силу Чернігівського князівства свідчить той факт, що декому з його князів і справді поталанило правити в Києві. Таким був, зокрема, Всеволод Ольгович, що правив у Києві в 1139-1146 рр.
Географічне розташування Переяславського князівства визначало життя переяславців, адже їхня земля слугувала щитом для Києва й решти руських територій. Переяславське князівство загалом не мало політичної самостійності й майже цілковито залежало від Києва. Піднесення Переяславського князівства за часів роздробленості пов’язують, зокрема, з князем Володимиром Глібовичем. У розповіді про смерть цього князя під 1187 р. літописець ужив назву «Україна». Це – найдавніша згадка топоніма «Україна» в писемних джерелах.
ГАЛИЦЬКЕ ТА ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
Територія Галичини від початку її входження до Київської Русі вирізнялася більшою незалежністю від Києва.
Засновниками галицької династії князів були Ростиславовичі – нащадки онука Ярослава Мудрого. Князюючи, вони змушені були зважати на надзвичайно впливове галицьке боярство. У Галичині боярство формувалося здебільшого з місцевої родоплемінної верхівки, здобуваючи свої маєтки не від князя, а привласненням громадських земель, і тому було незалежним від князів.
Перший правитель Галицької землі Ростислав мав трьох синів – Рюрика, Володаря й Василька, які отримали у володіння відповідно Перемишль, Звенигород і Теребовль. Об’єднати землі Галичини під єдиною владою виявилося до снаги синові Володаря Володимиркові. У 1141 р. він переніс свою резиденцію до Галича, підтвердивши намір одноосібно правити в об’єднаному Галицькому князівстві.
Ще успішнішим, але далеко не простим було князювання сина Володимирка Володаревича – Ярослава, прозваного Осмомислом (1153-1187). З-поміж основних здобутків Ярослава Осмомисла вчені називають:
Галицьке князівство, на думку дослідників, мало своєрідний політичний устрій. Його вважають взірцем олігархічного правління.
Волинська земля мала тісні зв’язки з Києвом. Ще за часів Ярославовичів київські князі розцінювали ці землі як свою вотчину і не хотіли віддавати їх у спадкове володіння якоїсь династії. Через це Волинь аж до середини 12 ст. не мала власної династії князів. Ізяслав Мстиславович закріпив ці землі за своїм родом. Водночас волинські князі брали активну участь у боротьбі за київський стіл. Унаслідок постійних міжусобиць між Ізяславовичами в середині Волинського князівства повсякчас відбувались дроблення на уділи і, здавалось, цей процес буде незворотним. Проте вже на початку 13 ст. проявились тенденції поступового об’єднання – Луцьке і Володимирське князівство відновили свою політичну єдність.
ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ. КНЯЗІ
Найбільшу владу в Київській Русі мали князі. Вони були не лише верховними правителями всієї країни або землі-князівства, а й головними розпорядниками місцевого життя загалом. Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах. Вони налагоджували відносини з сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну.
Князями і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі були нащадки Ігоря Рюриковича – «єдиного діда внуки». З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому, найавторитетнішому. Такі міжкнязівські відносини називають васалітетом, а форму державного правління – монархією. Сильною влада київського князя була не в усі часи Київської Русі. Причини цього дослідники вбачають:
Отже, політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархічно-федеративний.
Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з’їзди (снеми), віча.
| Віче – загальні збори громадян у містах Київської Русі для вирішення громадських питань. |
| Бояри – представники вищого стану феодалів на Русі, нащадки родоплемінної знаті, великі землевласники. |
СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ
Верхівку соціальної піраміди руського суспільства посідали князі. Вони мали найбільшу владу в державі, були найбільшими землевласниками. На відміну від інших верств середньовічного суспільства, князівська верства була найбільш замкненою, доступ до неї давало тільки народження. Тільки син князя міг бути князем.
Крім князів, до панівних верств належали бояри. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки. Боярська верства, так само, як і князівська, не була однорідною.
Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники. Вони не лише брали участь у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади. За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю, що ставала їхнім умовним володінням, тобто належала доти, доки дружинник служив своєму сюзеренові – князю.
До привілейованих верств відносять і духівництво, яке складалося з верхівки (митрополит, єпископи, ііумени монастирів) і рядових священнослужителів.
На середніх щаблях суспільної піраміди перебували міська заможна верхівка, а також купці.
Нижчі щаблі соціальної піраміди руського суспільства посідали смерди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи. Найчисленніша група тогочасного населення – селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину. Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші – «купу» – у землевласника, але цю позику мусив відробити. Тому селянина, який працював «за купу» в господарстві пана, називали закупом. Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним.
Різновидом смердів були й рядовичі – селяни, що уклали з феодалом договір («ряд»), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції. Звідси й витлумачують назву «рядович». До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин».
Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок. На відміну від челяді й холопів, ізгої були особисто вільними людьми.
Найнижчу соціальну сходинку посідали холопи – категорія феодально-залежного населення, за правовим становищем близька до рабів.
ФОРМИ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ. ПОВИННОСТІ
Основними землевласниками тоді були князі. Великий князь київський уважався головним власником землі. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями – Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою тощо. Проте поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певного гілкою князівського роду. У Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми землеволодіння: умовне (помістя) і безумовне (вотчина). Упродовж століть вони співіснували, хоча їх співвідношення у різні історичні періоди було різним.
| Умовне землеволодіння – різновид феодальної земельної власності, що перебувала у користуванні васала на умовах несення військової служби сюзеренові. |
Тягар повинностей лягав на плечі селян. Вони не володіли землею. Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час трудитися на пана, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, або сплачувати грошовий податок. У Київській Русі селяни здебільшого віддавали землевласникам продукти (данину). З часом набув поширення грошовий податок. До найдавніших форм збирання данини належало полюддя.
Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини – уроки. Данину збирали спершу від кожного будинку-двору – диму (подимне), а згодом від кожного земельного наділу – від рала. Серед продуктів, якими сплачували данину, були мед, віск, збіжжя, хутро.
Інша форма повинностей – відробітки. Їхня роль зростала, коли землевласники прагнули отримати сільськогосподарську продукцію для продажу. За таких умов вони мали власні великі господарства, де й відробляли залежні селяни. Крім того, сільське населення було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.
ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ
Провідним заняттям руського населення було сільське господарство. Чільне місце, як і раніше, посідало землеробство з використанням плуга. Удосконалювалося й городництво. Вирощували різноманітні овочі: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки, цибулю. Плекали наші предки й сади, віддаючи перевагу яблуням, грушам, сливам, вишням.
Важливою галуззю сільського господарства було тваринництво: русичі розводили велику рогату худобу, свиней, овець, коней.
Істотного поширення набули промисли: мисливство, рибальство та бджільництво.
Провідна галузь ремісничого виробництва – видобуток заліза, поширеним відповідно було й ковальство. На 12-13 ст. припав розквіт склоробства (гутництва). Поважною справою було й гончарство. Крім згаданих, розвивалися й інші ремесла: обробка кістки, дерева й каменю, виготовлення цегли й вапна, ткацтво, кравецтво (пошиття одягу), шевство (шиття та лагодження взуття), обробка шкур тощо.
Розвиток зовнішньої торгівлі визначало розташування руських земель - на перетинах важливих міжнародних торговельних шляхів. Це і відомий шлях «із варяг у греки», або Грецький (до Візантії), Соляний (до Центральної та Західної Європи) та Залозний (до Кавказу й арабського Сходу) шляхи.
На руських землях ходили карбовані гроші інших держав, здебільшого арабські дирхеми. Першим почав карбувати власну монету Володимир Великий срібляники й златники. Від середини 11 ст. набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної ваги та форми – гривні. На наших теренах були відомі гривні двох видів – київські шестикутні та чернігівські плескаті. Використовували також вагове срібло. Однак кількість грошей (грошова маса) не встигала за розвитком торгівлі, і тому в 12-13 ст. в обігу знову (як за давніх часів) з’явилися шкіряні гроші – шкурки білки й куниці.
НАЙДАВНІШІ ПАМ'ЯТКИ ПИСЕМНОСТІ
Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі ґрунтуються не стільки на збережених книжкових пам’ятках (адже книги створювали найосвіченіші люди), скільки на випадкових написах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо. Такі написи називають епіграфічними пам’ятками.
Надзвичайно цінним історичним джерелом є графіті Софії Київської. У Києві виявлено й інші епіграфічні знахідки на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах – корчагах, давній цеглі тощо.
КНИЖКОВІ ПАМ'ЯТКИ
Найдавнішою точно датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє. Створили цю книгу (власне, переписали) в Києві в 1056-1057 рр.
З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Ідеться про «Ізборники» – збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це своєрідні енциклопедичні довідники. Їх збереглося два – 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославовича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат князь Ізяслав.
З книжкових пам’яток 12 ст. найвідомішим є Мстиславове Євангеліє, переписане близько 1115 р.
ОСВІТА
Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославовича в Києві вже існувала школа для навчання дітей із найближчого оточення князя. Діяла школа й при Софійському соборі. У 1086 р. онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок.
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
Ще до виникнення писемності у східних слов’ян побутували фольклорні твори: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки, прислів’я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Самобутнім жанром були билини (старини). Найдавнішими вважають билини Київського, або Володимирового, циклу.
| Билина – жанр героїчного епосу, в якому прославляють подвиги народних героїв, що пов'язані з такими центрами, як Київ, Чернігів, Галич. Можуть мати реальну історичну основу, що з часом набула дивних форм. |
ЛІТЕРАТУРА
Оригінальну, тобто власну, незапозичену літературну творчість наших предків за часів Київської Русі було започатковано літописами.
Вважають, що найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині 9 ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся.
Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. (1113). При складанні «Повісті...» використано давніші літописи. Текст «Повісті минулих літ» дійшов до нас у великій кількості списків - копіях пізнішого часу. Найвідомішими з них і такими, що найточніше передають давній текст, уважають Лаврентіївський (1377), Іпатіївський (початок 15 ст.), Радзивіллівський (кінець 15 ст.) списки.
У «Повісті...» викладено події від 860 р. до 1111 р. Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім’я автора-упорядника – ченця Києво-Печерського монастиря Нестора.
До продовжень «Повісті...» належить Київський літопис, який охопив час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей – Київ і Київська земля. Основний зміст літопису – боротьба князів за київський стіл, боротьба русичів проти половців.
У записах Лаврентїївського списку під 1096 р. вміщено пам’ятку, відому за назвою «Повчання Володимира Мономаха». На переконання Мономаха, князь мав подавати своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчати гідної цього високого звання поведінки та способу життя.
Найвизначнішою пам’яткою руської літератури є «Слово о полку Ігоревім». «Слово...» написане на основі конкретного історичного факту – невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об’єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога. На думку дослідників, «Слово...» створене по свіжому сліду події - десь у серпні-вересні 1187 р.
Серед жанрів оригінальної літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті. Урочисті проповіді складали для освічених людей – князів, бояр, духівництва. Першим оригінальним літературно-церковним твором із тих, що збереглися, і чудовим зразком урочистої проповіді є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Твір було написано між 1037-1050 рр. у період воєнних сутичок Русі з Візантією, напружених відносин між руською та візантійською церквами. Константинополь докладав зусиль, аби не дозволити руській церкві канонізувати (оголосити святим) хрестителя Русі – князя Володимира, адже поява власного святого засвідчила б неабиякий авторитет Русі в новій вірі. У своїй проповіді Іларіон палко обстоював інтереси Русі.
АРХІТЕКТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Архітектурі належало провідне місце в мистецтві Київської Русі. Упродовж багатьох століть основним будівельним матеріалом у наших предків було дерево. Архітектура за часів Київської Русі розвивалася в містах, де споруджували князівські палаци, боярські хороми, оборонні укріплення.
Із запровадженням християнства почали будувати храми. Багато церков споруджували з дерева, але до наших днів вони не збереглися. Камінь у будівництві храмів наші предки почали застосовувати від 10 ст. Нещодавно з’ясовано, що найдавнішою кам’яною спорудою (якщо не брати до уваги візантійський Крим) була церква-ротонда Пресвятої Богородиці, збудована за княгині Ольги у 961-962 рр. на зразок каплиці палацу Карла Великого в Аахені. Будівництво церкви пов’язують із місією єпископа Адальберта.
Протягом 989-996 рр. у Києві з каменю будували храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви. Вважають, що зведення Десятинної церкви не лише започаткувало активне кам’яне храмове будівництво, а й певною мірою визначило його особливості.
Кам’яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві тоді було збудовано найбільший собор держави – Софію Київську, Золоті Ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів.
Будівництво розгорталося не тільки в стольному місті. У Чернігові князь Мстислав Володимирович 1036 р. збудував Спасо-Преображепський собор. Видатною пам’яткою давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований упродовж 1073-1078 рр. У 1108-1113 рр. великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславович збудував Святомихайлівський Золотоверхий собор.
У 30-80-ті рр. 12 ст. архітектурні обриси храмів, споруджених у київській, чернігівській і переяславській землях, змінюються, набуваючи рис фортечних споруд, важких, із вікнами-бійницями й масивним декором. Прикладом таких пам’яток є церква Богородиці Пирогощої (Заступниці) в Києві (1132-1136), Борисоглібський собор у Чернігові (1128). Від кінця 12 ст. найпоширенішими стають храми з одним куполом пірамідальної побудови. Зразком таких храмів є П’ятницька церква в Чернігові, споруджена наприкінці 12 ст.
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Серед пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення - мозаїки та фрески, якими оздоблювали храми. Шедеврами світового рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Найвеличнішими мозаїчними зображеннями Софійського собору є Богоматір Оранта та Христос Вседержитель. Останнім храмом, інтер’єр якого, окрім фресок, прикрасили ще й мозаїки, був Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря в Києві. Як і мозаїки, фрески в руських храмах створювали за візантійськими традиціями. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами.
Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Наприклад, шедевр візантійського малярства Вишгородську ікону Богородиці привезли до Києва з Константинополя в 30-ті рр. 12 ст. Ікона перебувала у Вишгороді – одній із резиденцій київських князів. 1155 р. вишгородський князь Андрій Боголюбський вивіз Вишгородську ікону до Суздаля. Пізніше, коли князь переніс свою столицю у Владимир-на-Клязьмі, він забрав туди й ікону, яка відтоді мала назву Владимирської.
Незабаром після впровадження християнства на наших теренах виникли місцеві осередки іконопису. Створювали ікони в іконописних майстернях у монастирях. Діяли вони в Києві, Чернігові, Галичі тощо. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців – київського майстра Аліпія (Алімпія). Від нього бере свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря. Унікальною пам’яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст.
Шедевром світового мистецтва є мініатюри Остромирового Євангелія (1056-1057). Книгу прикрашено численними ініціалами, заставками й трьома сторінковими мініатюрами із зображенням євангелістів Іоанна, Марка й Луки. Цікавим прикладом мистецтва книжкової мініатюри є «Ізборник Святослава» 1073 р. На другому аркуші цієї книги вміщено мініатюру, на якій зображено князя Святослава Ярославовича із сім’єю. Це один із перших давньоруських групових портретів реальних людей.
| Ікона – живописне зображення святих, богів, інших надприродних сил. |
| Мозаїка – зображення чи візерунок, що виконується за допомогою використання кольорових каменів або іншого матеріалу. |
| Фреска – одна з технік малярства, що передбачає живопис на вологій штукатурці. |
| Книжкова мініатюра – різновид образотворчого мистецтва, що виконаний у книжці, має невеликий розмір і виконує ілюстративну функцію. |
Дивіться також: