§ 11. Становлення України як незалежної держави

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Державотворчі процеси в незалежній Україні Повернення кримських татар на батьківщину Статус Криму Суспільно-політичне життя Особливості формування багатопартійності Конституція України Економіка України в 1991-1998 і 1998-2004 рр. Запровадження гривні Демографічні та міграційні процеси Олігархічна система Початок інтеграції в європейський і світовий простір Політична розбудова суспільства Рухи протесту на початку 2000-х рр. Помаранчева революція Україна в системі міжнародних відносин Культура й духовність	6 грудня 1991 р. – заснування Збройних Сил України липень 1994 р. – обрання Леоніда Кучми Президентом України 1995 р. – обрання України членом Ради Європи (РЄ) 28 червня 1996 р. – ухвалення Конституції України 1 вересень 1996 р. – запровадження національної грошової одиниці - гривні; жовтень-грудень 2004 р. – Помаранчева революція, обрання Президентом України Віктора Ющенка
Персоналії	Поняття і терміни
Леонід Кучма Віктор Ющенко Любомир Гузар Леонід Каденюк	корупція тіньова економіка олігарх Помаранчева революція поліконфесійність
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати належність вказаних подій до століть, співвідношення між подіями та їх віддаленість від сьогодення визначати правильність застосування в історичному контексті зазначених понять і термінів розпізнавати на картосхемі адміністративно-територіальні одиниці України (області, АРК, міста Київ, Севастополь) характеризувати державотворчі процеси, зміни в політичному, соціально-економічному, національному, культурному житті, здобутки України на шляху інтеграції у європейський, світовий простір; діяльність і здобутки вказаних персоналій визначати основні тенденції суспільного розвитку України за часів незалежності пояснювати причини європейської інтеграції України сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Обрання у грудні 1991 р. Президентом України Л. Кравчука лише розпочало інституалізацію нової системи влади в Україні. Перед українським народам постало завдання розбудови власної суверенної, правової демократичної держави. Необхідно було здійснити трансформацію командно-адміністративної економіки у ринкову, вивести Україну на міжнародну арену.

У жовтні 1991 р. було прийнято Закон України «Про громадянство України». Він не передбачав подвійною громадянства, що мало колосальне значенні для новоствореної держави, якій потрібно було відходити від радянського минулого.

Важливою складовою утвердження державності було формування державних символів України. У середині січня 1992 р. Президія Верховної Ради України видала указ «Про Державний гімн України». Було вибрано музичну редакцію національного гімну на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України і слава, і воля...», автором якої був композитор М. Вербицький. 22 січня у Києві відбувся мітинг громадськості за участю новообраного Президента України Л. Кравчука, присвячений Дню соборності українських земель. 28 січня національний синьо-жовтий прапор було затверджено як Державний прапор України.

19 лютого після тривалих дебатів парламент затвердив тризуб як малий герб України. У постанові зазначалося, що тризуб є головним елементом майбутнього великого Державного герба України.

24 серпня 1992 р. Л. Кравчук зробив останній крок у переосмисленні історичного минулого: прийняв від президента Державного центру УНР в екзилі (вигнанні) атрибути державної влади – клейноди гетьмана І. Мазепи, а також Грамоту про припинення повноважень Державного центру УНР.

СТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ

Верховна Рада ще 24 серпня 1991 р. затвердила постанову про негайні заходи із запобігання можливим спробам військового перевороту. 20 вересня було ухвалено постанову Верховної Ради «Про створення Служби національної безпеки України», а 4 листопада закони «Про Національну гвардію України», «Про державний кордон України», «Про Прикордонні війська України».

6 грудня 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про Збройні Сили України». Проголошувалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права створює власні Збройні Сили: війська наземної оборони, війська оборони повітряного простору і військово-морські сили. Новостворене Міністерство оборони очолив генерал авіації К. Морозов. Під керівництвом нового міністра було розроблено програму скорочення Збройних Сил і за три роки звільнено в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків і мічманів.

Керівництву України не вдалося вплинути на командування Чорноморського флоту, який майже цілком перебував на українських військово-морських базах, щоб флот служив новій державі.

У жовтні 1993 р. парламент прийняв Воєнну доктрину. Вона проголошувала, що Україна не вбачає в сусідніх країнах супротивників і не є потенційним противником жодної держави.

Із метою зберегти контроль над колишньою радянською армією Російська Федерація створила Об’єднане командування країн СНД. Україна не увійшла до цієї наднаціональної структури. Суверенітет нової держави у військовій сфері було збережено.

ПОВЕРНЕННЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР НА БАТЬКІВЩИНУ. СТАТУС КРИМУ

Проголошення незалежності України відкрило шлях кримським татарам до повернення на історичну батьківщину. У грудні 1991 р. Президент Л. Кравчук заявив, що для їхнього повернення потрібно створити належні умови. Водночас керівництво України не вважало за доцільне перетворення Автономної Республіки Крим на національно-територіальну автономію. 29 квітня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим», а 17 березня 1995 р. Закон України «Про Автономну Республіку Крим». На конституційному рівні 28 червня 1996 р. у статус Автономної Республіки Крим окреслено у «Розділі X. Автономна Республіка Крим» Конституції України Ці документи визначили новий конституційно-правовий статус Криму – невід’ємна автономна республіка у складі України.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ

Ще у липні 1991 р. було запроваджено посаду Президента України. У Конституцію УРСР 1978 р., яка не втратила чинності, було внесено доповнення: Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Однак це доповнення не роз’яснювало, як розподіляються повноваження між Президентом України і Верховною Радою, як їм підпорядковуються виконавчі органи влади. Невизначеність розподілу владних повноважень між президентом і Верховною Радою призводила до постійного тертя. Коли Л. Кравчук почав домагатися, щоб наповнити президентську владу реальним змістом, народні депутати поставилися до цього здебільшого негативно.

Протистояння Президента України і Верховної Ради на тлі всеохопної кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців із проханням підтвердити мандати. У березні й квітні 1994 р. відбутися вибори до Верховної Ради України. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі, але за мажоритарною системою. Половину місць у парламенті здобули позапартійні кандидати.

До початку виборчої кампанії 1994 р. сформувались нові політичні сили: прихильники комуністичної ідеї заснували Соціалістичну партію України (СПУ) на чолі з О. Морозом. Аграрна частина компартійно-радянської номенклатури в 1993 р. утворила політичну партію, яку назвали Селянською (СелПУ), очолив її колишній міністр сільського господарства О. Ткаченко. Народний рух остаточно перетворився на політичну партію. Її лідером став В. Чорновіл. Відбулось відновлення забороненої Компартії України (КПУ) на чолі з П. Симоненком. На II з’їзді в березні 1995 р. КПУ проголосила себе наступницею партії, що існувала у складі КПРС. Саме ці партії змогли провести до парламенту найбільшу кількість депутатів. Інші політичні сили мали одного-двох депутатів, що не могло вплинути на формування політичних сил. Хоча значна частина депутатів з-поміж обраних у 1994 р. була безпартійною, новий парламент потрапив під контроль комуністів, які набрали відносну більшість голосів. Головою Верховної Ради депутати обрали лідера СПУ О. Мороза.

У червні й липні 1994 р. відбулися позачергові вибори Президента України. За президентське крісло змагались семеро кандидатів, жоден із яких не зміг набрати більше ніж половину голосів. До другого туру вийшли Л. Кравчук і колишній прем’єр-міністр Л. Кучма. Президентом став Леонід Кучма.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Конституційний процес розпочався з Декларації про державний суверенітет України. В основу проекту Основного Закону було покладено Загальну декларацію прав людини, пакти ООН про економічні, соціальні й культурні права та інші основоположні міжнародні документи. Найскладнішою виявилася проблема розподілу владних повноважень між Верховною Радою та Президентом України. Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Президенту реальної виконавчої влади. Через це конституційний процес зайшов у глухий кут. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли понад 200 поправок. Після президентських виборів 1994 р. була створена нова Конституційна комісія з двома співголовами – Л. Кучмою і О. Морозом. За чотири дні до вичерпання строку дії Конституційного договору 4 червня 1996 р. Верховна Рада ухвалила в першому читанні доопрацьований проект нового Основного Закону. Однак перспектив на його ухвалення в цілому не було через відсутність необхідної кількості голосів. 26 червня Л. Кучма підписав указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України». У ситуації гострої політичної кризи в парламенті було сформовано узгоджувальну комісію, яку очолив Михайло Сирота. 27 червня 1996 р. Верховна Рада почала своє історичне засідання, присвячене розглядові Конституції. Постатейне узгодження проекту тривало день і ніч. Остаточне голосування відбулося вранці 28 червня. Відпрацьований узгоджувальною комісією М. Сироти і вже прийнятий постатейно проект набрав при голосуванні в цілому 315 голосів.

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ

У 1991-2004 рр. Україна успадкувала економічну кризу від радянських часів. Однак тяжкий стан народного господарства спричинили і власні невдачі молодої держави.

По-перше, українська управлінська еліта була недосвідченою. Вона несміливо ухвалювала рішення, тому що раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру. По-друге, навіть вдалі рішення важко втілювалися в життя. Виконавчу вертикаль радянських часів було зруйновано, а створення нової постійно натрапляло на перешкоди, викликані політичною боротьбою. По-третє, після зруйнування попередньої системи управління економіка вже не була командною, але ще не стала ринковою. Вона перебувала в хаотичному стані. Надто тісно пов’язане з російською економікою, українське господарство змушене було пасти задніх, прокладаючи курс за межами нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіантів трансформації командної економіки в ринкову.

Проявом негативних тенденцій стали ринкові реформи, що почалися в Росії на початку 1992 р. з лібералізації цін. Унаслідок цього ціни на газ в Україні зросли за 1992 р. у 100 разів, а на нафту – у 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінилися у 21 раз, за 1993 р. – у 103 рази. Такої гіперінфляції не спостерігалося у ті часи в жодній країні світу.

У 1994 р. Національний банк України розпочав дефляційну політику. Але приборкання інфляції досягалося через штучне затримання виплат зарплатні, пенсій, інших соціальних видатків, зростання неплатежів за товари й послуги.

Повноцінну національну валюту – гривню – передбачалося запровадити ще в 1992 р. Однак ситуація в економіці невпинно погіршувалася, курс купонокарбованця стрімко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з’явилася 500-тисячна купюра, а у травні 1995 р. – номіналом 1 мільйон, реальна вартість якої не перевищувала семи доларів.

Щоб перешкодити знеціненню купонокарбованця, уряд запровадив фіксований курс купонів щодо долара та рубля. Але це призвело лише до зростання тіньової економіки, колосального посилення корупції в управлінському апараті й відпливу вітчизняних капіталів за кордон.

Прагнучи знайти ресурси для бюджету, уряд почав збільшувати податки. В Україні було встановлено найвищу у світі ставку податку з громадян – 90% від одержаного прибутку.

Населення різко зменшило купівлю товарів тривалого користування і витрачало кошти переважно на продовольчі товари. Витрати на їжу в сімейних бюджетах у середині 1990-х рр. перевищили 70%. На інші потреби залишалося не більше ніж 30-25% чистого доходу сім’ї.

Прогресуюче збідніння основної маси населення за колосальної концентрації коштів і майна в руках нечисленних скоробагатьків засвідчували явну неспроможність державних інститутів регулювати здійснення ринкових перетворень.

Соціальна поляризація стимулювала економічну стагнацію, гальмувала демократичні перетворення і нагромаджувала в суспільстві небезпечний протестний потенціал.

У 1995-1998 рр. здійснювалася сертифікатна приватизація. 19 млн. громадян України одержали приватизаційні майнові сертифікати (ваучери), тобто формально стали акціонерами приватних компаній. За цей час було приватизовано майже 50 тис. об’єктів. Завдяки приватизації досить швидко було подолано товарний дефіцит і з’явилися передумови для формування середнього класу. Унаслідок сертифікатної приватизації в країні з’явилися фондові біржі й позабіржовий фондовий ринок торговельних систем. Утворився вторинний ринок цінних паперів, стала можливою вже не паперова (сертифікатна, ваучерна), а грошова приватизація. Почалася концентрація власності на засоби виробництва в руках невеликої групи людей, здатних скуповувати цінні папери найперспективніших підприємств, що призвело до остаточного формування прошарку олігархів.

ОЛІГАРХІЧНА СИСТЕМА

Грошова приватизація почалася в Україні з 1999 р. Вона мала істотні переваги перед сертифікатною, проте в українських умовах негайно обросла тіньовими схемами, у яких брали участь представники владної верхівки. Потенційні власники, зазвичай фінансово-промислові групи, часто-густо використовували механізм штучного банкрутства та корупційні схеми, щоб придбати приватизаційні об’єкти без конкурентів і фінансових зобов’язань перед кредиторами. Олігархічна система ґрунтується на зрощенні різних фінансово промислових груп (кланів) із владою, унаслідок чого перші впливають на державне управління з метою захисту своїх бізнес-інтересів. В Україні великого поширення набула практика створення або придбання олігархами різноманітних ЗМІ, що дає їм можливість формувати суспільну думку з певного питання. Олігархічна система в Україні не змогла перетворитись на успішний бізнес західного зразка.

Тіньова економіка – господарська діяльність, яка відбувається поза офіційним (державним) обліком і контролем та не відображається в офіційній статистиці. Діяльність таких суб'єктів не передбачає наповнення бюджету й державних фондів, вони не сплачують податків, збільшуючи власні прибутки.

Олігарх – представник великого капіталу з надмірним впливом у медіа та владі, що становить значну загрозу для стабільності та успіху держави, її демократичному та економічному розвитку.

Корупція – негативне суспільне явище, яке проявляється у злочинному використанні службовими особами, громадськими і політичними діячами їхніх прав і посадових можливостей із метою особистого збагачення.

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ГРИВНІ

Проголошену Президентом Л. Кучмою стратегію економічних реформ було схвалено Верховною Радою. Президент залучив нових людей, здатних проводити реформи, і розпочав їх з основного: лібералізації цін та валютного курсу. Це означало, що держава відмовилася від невмотивованого втручання в економічні відносини.

У вересні 1996 р. в обіг запровадили гривню, що поліпшило умови для подолання доларизації економіки і припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни. Істотною вадою грошової реформи був завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Завищений курс підривав можливості експорту і не давав змоги швидко покласти край натуральному обміну (бартеру) у внутрішній торгівлі. Під час запровадження гривні мінімальна зарплата в Україні становила 15 грн. і за два роки була підвищена до 55 грн. (у доларовому еквіваленті – з 8,5 до 26,6). Спричинена російським дефолтом інфляція істотно знизила її рівень. Навесні 2000 р. держава змогла підвищити гарантований мінімум зарплати до 90 грн., еквівалентних тільки 16,6 долара США. Відтоді офіційний мінімум зарплати почав зростати і сягнув на початку 2002 р. 140 грн. (25,7 долара). Однак він не перевищив рівня 1996 р.

ДЕМОГРАФІЧНІ ТА МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

Економічна та екологічна ситуація негативно впливала на демографічні показники. У 1991 р. кількість померлих в Україні вперше за багато десятиліть перевищила кількість новонароджених. Однак у 1991-1992 рр. кількість тих, хто приїхав в Україну на постійне проживання, перевищувала чисельність тих, хто вибув за її межі. Тому населення ще збільшувалося. Досягнутий на початок 1993 р. максимум становив 52,2 млн. осіб. У наступні роки почалася депопуляція – перевищення смертності над народжуваністю. Перепис 2001 р. зареєстрував 48,4 млн., а на початок 2011 р. у країні проживали 45,7 млн. осіб.

Вікова структура народонаселення в Україні була особливо несприятливою у сільській місцевості. Злиденність негативно впливала на стан здоров’я та фізичний розвиток людей. Показник смертності погіршувався і через кризовий стан системи охорони здоров’я. Доступ до високоякісних медичних послуг став обмеженим, ліки багаторазово подорожчали.

Складна соціально-економічна ситуація спричинила різноманітні міграційні процеси. Проблеми, що охопили сільське господарство, призвели до масового виїзду населення із сільської місцевості, особливо молоді. Результатом внутрішньоміграційних процесів стало «вимирання села», адже через виїзд працездатного населення з карти України зникли цілі населені пункти. Широкомасштабною стала трудова еміграція, яка охопила всі регіони України та була спрямована як на Захід, так і на Схід. Поширеними стали випадки виїзду цілими сім’ями на постійне місце проживання за кордон.

ПОЧАТОК ІНТЕГРАЦІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ І СВІТОВИЙ ПРОСТІР

На початок 2004 р. Україну визнали й установили з нею дипломатичні відносини 173 країни. Визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні. 30 січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (з 1995 р. – Організації з безпеки та співробітництва в Європі, ОБСЄ).

У перші роки незалежності американська адміністрація ставилася до України дуже стримано – як до країни, що, на їхню думку, неочікувано виявилася нелегітимним власником третього у світі за потужністю ракетно-ядерного потенціалу. Сукупний потенціал розміщеної в Україні однієї лише 43-ї ракетної армії перевищував потенціал Великої Британії, Франції або КНР. У травні 1992 р. у Лісабоні Україна підписала протокол до договору між СРСР і США від 31 липня 1991 р. про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1).

5 грудня 1994 р. у Будапешті відбувалася зустріч глав держав і урядів – учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Президенти США і Російської Федерації, прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов’язалися поважати незалежність і суверенітет і чинні кордони України, утримуватися від економічного тиску.

Не одразу керівництво України виявило інтерес до співробітництва з НАТО. Проте коли ця організація в січні 1994 р. ініціювала програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ), Україна першою з країн СНД приєдналася до неї. У липні 1997 р. під час саміту країн – членів НАТО в Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору. Однак у червні 2004 р. на саміті НАТО в Стамбулі Л. Кучма визнав, що Україна не відповідає критеріям членства в Альянсі, а 15 липня переглянув Воєнну доктрину України, скасувавши пункт про майбутній вступ країни до Північноатлантичного альянсу.

Першим важливим етапом співпраці України з Європейським Союзом став вступ України до Ради Європи 9 листопада 1995 р. Він зробив можливим прагнення наступної мети – про асоціацію з Євросоюзом і відтак про повноцінне членство в ньому.

Політико-правові засади співпраці ЄС з Україною були закладені Договором про партнерство і співробітництво між Україною і Євросоюзом, підписаним у червні 1994 р. в Люксембурзі. У 2007 р. розпочато переговори про укладення нового договору, який мав замінити Договір про партнерство і співробітництво. Угода про асоціацію України з ЄС давала змогу перейти від партнерства й співпраці до політичної асоціації та економічної інтеграції.

ПОЛІТИЧНА РОЗБУДОВА СУСПІЛЬСТВА. РУХИ ПРОТЕСТУ НА ПОЧАТКУ 2000-х рр.

31 жовтня 1999 р. відбулися чергові президентські вибори. У другий тур вийшов чинний президент Л. Кучма та лідер комуністів П. Симоненко. Президентом було обрано Л. Кучму, за якого проголосували майже 16 млн. виборців, тобто 56,2%. Другий термін Л. Кучми був пов’язаний із певною економічною стабілізацією і загостренням суспільно-політичної ситуації. Восени 2000 р. розгорівся «касетний скандал» – публікація записів, на яких нібито за участі Л. Кучми обговорювалось зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Це призвело до початку акції «Україна без Кучми». Багаточисельні мітинги проводили у різних містах України, а у центрі Києва було створено наметове містечко. Особливо запеклими були сутички 9 березня 2001 р. – у річницю народження Тараса Шевченка. Загалом акція не досягла своєї мети, проте протестні рухи не припинились. Після чергових парламентських виборів 2002 р. опозиція провела низку масштабних акцій протесту під гаслами «Повстань, Україно!». Метою акції було проведення дострокових президентських виборів. Акція мала значний вплив на політичну ситуацію в Україні до президентських виборів 2004 р.

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. У західних і центральних областях перевага була за В. Ющенком, у південних і східних – за В. Януковичем: Ющенко набрав 39,87% голосів, Янукович - 39,32%, тобто на 0,55% менше. Від початку було зрозуміло, що другий тур голосування неминучий. У другому турі 21 листопада Захід і Центр проголосував переважно за В. Ющенка, а Південь і Схід – за Януковича. Загалом по Україні Ющенко вигравав вибори у другому турі, якби не високий рівень фальсифікацій в окремих регіонах. Відрив між кандидатами на користь Януковича, як твердила ЦВК, становив по Україні 812 тис. голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. громадян порівняно з першим туром (до 89% виборців у списках у Луганській області і до 96,6% – у Донецькій області).

Коли закінчувалося голосування, у Києві на Майдані Незалежності зібралося близько 30 тис. громадян. Наступного дня, у понеділок вранці, їх кількість зросла до 100 тис.

Одразу після оголошення ЦВК фальсифікованих результатів другого туру В. Ющенко звернувся через довірену особу до Верховного Суду України з вимогою визнати недійсними результати голосування у Донецькій і Луганській областях через масові порушення законодавства, що спотворювали результати народного волевиявлення.

Увечері 25 листопада Верховний Суд України заборонив ЦВК оприлюднювати результати виборів. Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України визнав за необхідне відновити права суб’єкта виборчого процесу шляхом проведення повторного голосування за правилами, визначеними законом про вибори Президента України. Повторне голосування другого туру було призначене на 26 грудня.

Вихід із політичної кризи вдалося знайти завдяки тривалим переговорам і напрацюванню компромісного рішення: з боку влади головною поступкою була згода на проведення перегодовування другого туру виборів, а з боку опозиції – згода на конституційну реформу, за якою з 2006 р. Україна ставала парламентсько-президентською республікою.