Повна версія сторінки за адресою: https://school-2.com/theory/history_of_ukraine/recent_history/3.php
§ 3. Встановлення комуністичного тоталітарного режиму в Україні
| Зміст навчального матеріалу | Дати подій |
|---|---|
|
|
| Персоналії | Поняття і терміни |
|
|
| Результати навчально-пізнавальної діяльності | |
| |
УТВОРЕННЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
Україну приєднали до радянської Росії за допомогою збройної сили. У республіці розбудували систему установ та органів військової й цивільної влади, яка нічим не відрізнялася від тієї, що функціонувала в Росії. Водночас Україну декларували як незалежну республіку, хоч її кордони позначалися тільки на карті. Радянська влада являла собою дві переплетені, невіддільні одна від одної владні вертикалі – компартійну і радянську. Радянські органи влади та управління формувалися шляхом виборів, що було закріплено в конституціях республік. Функції компартійних органів і підпорядкованих їм органів державної безпеки не були зафіксовані конституційно, однак ці органи мали диктаторські повноваження. Вибори в радянські органи не були вільними, кандидатів у депутати рад визначали партійні органи. Хоча частина депутатів була безпартійною, ради і партія більшовиків являли собою одну політичну силу, цілком незалежну від волевиявлення виборців.
Партія будувалася на засадах «демократичного централізму» з підпорядкуванням її нижчих ланок вищим. Це означало, що диктаторські повноваження «партії нового типу» (вислів Леніна) зосереджувалися в її найвищій ланці – Центральному комітеті, пленуми якого збиралися час від часу, а також у політичному бюро ЦК, яке працювало на постійній основі. Повноваження політбюро ЦК і повноваження ЦК були ідентичними. Тобто політбюро ЦК не було самостійним органом влади.
28 грудня 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з X. Раковським, який обіймав в УСРР обидві ці посади, союзний робітничо-селянський договір. У преамбулі договору було наголошено на незалежності й суверенності обох держав. З факту колишньої належності України до Російської імперії, як зазначалося у ст. 2, для УСРР не випливало жодного зобов’язання. Наступного дня договір ратифікував VIII Всеросійський з’їзд рад. 2 березня 1921 р. договір ратифікував V Всеукраїнський з’їзд рад. Обидва уряди, і це було найістотнішим, проголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу, Ради народного господарства. Такі самі договори було укладено і з іншими формально незалежними радянськими республіками. Таким чином Кабула остаточних контурів заснована влітку 1919 р. договірна федерація.
Державною владою в завойованій більшовиками країні формально була система рад, вершину якої посідав Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК), а в Україні – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським.
Радянська Україна (УСРР) мала територію в 452 тис. кв. км. За даними перепису населення 1926 р., населення УСРР становило 29 018 187 осіб, з них міського - 5 373 553 особи.
З ініціативи X. Раковського ЦК КП(б)У в березні 1922 р. звернувся до ЦК РКП(б) з пропозицією конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР у межах договірної федерації. ЦК РКП(б) визнав за доцільне створити комісію для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин. Усі члени комісії, крім Раковського, були прихильниками «автономізації» республік.
| Автономізація – спроба перетворення формально незалежних радянських держав, зокрема УСРР, на автономні республіки РСФРР, шляхом зменшення розриву між реально низьким і конституційно високим статусом цих держав. |
Розроблений Сталіним проект резолюції «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на автономних правах. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення до ЦК компартій республік. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Ознайомившись із матеріалами комісії, він запропонував утворити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерацій, України і Білорусії. Форму єдиної держави, яку запропонував Ленін, затвердив жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б).
30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. З ухваленням Конституції СРСР 31 січня 1924 р. на II з’їзді Рад Союзу РСР завершилося оформлення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (створена в березні 1922 р. у складі трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азербайджану). У жовтні 1921 р. на півострівній частині Таврійської губернії створено Кримську АСРР у складі РРФСР.
У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР згідно з її новим статусом союзної республіки. Конституція УСРР тепер фіксувала зміни, що випливали з фактів утворення у жовтні 1924 р. Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки (Молдавської АСРР) у складі Української СРР і нового адміністративно-територіального поділу республіки. До складу Молдавської АСРР увійшли 11 районів Лівобережжя Дністра. Столицею новоствореної автономії стало м. Балта, від 1929 р. – м. Тирасполь.
У 1923-1925 рр. в УСРР замість поділу губерній на повіти запроваджувався поділ на округи, а з 1925 р. – встановлювалася триступенева система управління: район – округа – центр. Від 1932 р. знову запроваджувалася триступенева система управління: район – область – центр.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УСРР
Носієм диктатури, офіційно названої диктатурою пролетаріату, був не робітничий клас і навіть не вся партія, а партійний з’їзд, який обирав таємним голосуванням ЦК РКП(б) - групу керівних діячів, кожен із яких відповідав за конкретну галузь, ділянку або функцію компартійно-радянської роботи.
У квітні 1922 р. В. Ленін заснував у партії посаду генерального секретаря і перетворив секретаріат ЦК на політичний орган, але цілком підпорядкований політбюро. На посаді генерального секретаря ЦК за пропозицією Леніна затвердили Й. Сталіна.
Коли Леніна вразив перший удар смертельної хвороби, постало питання про те, хто буде його наступником. Головним кандидатом на роль вождя вважали Л. Троцького. Тому члени політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєв, Г. Зінов’єв і Й. Сталін об’єдналися з наміром протидіяти йому. У червні 1923 р. «трійка» домоглася відкликання з України голови Раднаркому УСРР X. Раковського, який був союзником Троцького. Цю посаду обійняв Влас Чубар. Партійні комітети перебрали на себе владні повноваження від радянських органів у кожній ланці управління. За останніми залишилися розпорядчі функції, а повноваження виконавчих парткомівських структур розширилися. Першими в ієрархії ставали секретарі парткомів. Отже, після відкликання X. Раковського компартійно-радянську владу в УСРР очолив секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг. Трохи згодом, у квітні 1925 р., на чолі ЦК КП(б)У став один із найближчих помічників Сталіна Л. Каганович. Унаслідок відкликання X. Раковського і призначення Л. Кагановича Сталін дістав цілковиту підтримку з боку КП(б)У під час своєї тривалої боротьби з іншими членами політбюро ЦК за вищу владу в партії та державі.
РКП(б) назовні виглядала як демократично побудована політична партія. Компартійна диктатура мала олігархічну природу (за радянською термінологією – колективне керівництво). Ключовий принцип демократичного централізму, що визначав будову державної партії і всіх створених нею організаційних структур, надавав найвищій партійній інстанції – політбюро ЦК – абсолютну владу.
МАСОВИЙ ГОЛОД У ПІВДЕННИХ ГУБЕРНІЯХ
У травні-червні 1921 р. стало зрозуміло, що насувається жахлива посуха. Природний катаклізм ударив по основних хліборобських регіонах: Поволжю, Північному Кавказу, південних губерніях України. У місцевостях, що не зазнали посухи, врожайність майже не поступалася звичайній. Але селяни посіяли тут істотно менше, ніж у роки, що передували продрозкладці. Виникла нерозв’язна ситуація з хлібом, за якої масова загибель людей від голоду була немов запрограмована: на фактор природного лиха наклалися наслідки комуністичного експерименту. Становище в південних губерніях України трагічно погіршувалося, однак газетам було заборонено писати про це. «Братерська допомога хлібом» формально незалежної України сусідній Росії виглядала б дивно, якби всі знали, що українські селяни також помирають з голоду.
Інформаційну блокаду зняли тільки на початку 1922 р., коли почалася масова смертність від голоду. Голова Раднаркому УСРР X. Раковський скористався цим, щоб укласти угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА). Це була неурядова організація, створена в США для надання допомоги потерпілим від світової війни та її наслідків європейським країнам. Хоча голод на півдні України більше не замовчували, республіка мусила й далі вивозити хліб для постачання «червоних столиць» (Москви і Петрограда).
У травні 1922 р. голодувало понад 3,7 млн. людей. Г. Петровський кілька разів звертався в Москву з проханням не вивозити на північ продовольчі вантажі Наркомпроду УСРР, але домігся згоди тільки в червні. Тим часом до врожаю 1922 р. не дожили сотні тисяч селян південних губерній. З 1922 р. Москва відновила експорт хліба. З України вивезли за кордон 13,5 млн. пудів хліба нового врожаю. Щоб експорт зернових за таких умов світова спільнота не сприймала як аморальну дію, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинено. Хоча насправді у південних губерніях голод тривав увесь 1922 р. і першу половину 1923 р.
Керівники РКП(б) турбувалися про постачання міст і забували про селян, які потерпали. Голодні робітники були небезпечніші, ніж розпорошені селяни. Проте в політиці центру виявлялося й неоднакове ставлення до селянства різних регіонів: співчутливе до Поволжя й агресивно-лихе щодо південних губерній України. Це пояснювалося тим, що українське село було охоплене антибільшовицьким повстанським рухом.
ПРИЧИНИ ПЕРЕХОДУ ДО НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
ПЕРЕХІД ДО НЕПУ
Селянські протести проти продрозкладки й заборони ринку в зимові місяці 1920-1921 рр. набули масового характеру. За цих умов В. Ленін змушений був припинити виконання комуністичної програми і вдатися до нової економічної політики (непу). Нова економічна політика означала перехід від обов’язкової праці до системи вільного наймання робочої сили, від розподілу продуктів за картками до ринкової торгівлі, від інфляційного «радзнаку» до стабільного червінця, а також децентралізацію управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок свободу підприємницької діяльності тощо. Однак не варто переоцінювати неп. Компартійно-радянське керівництво не могло вдатися до справді ринкових методів господарювання в економіці.
Перехід до нової економічної політики нерідко пов’язують із повстанням матросів і робітників Кронштадта. Проте рішення про відмову від реквізиційного принципу у відносинах міста і села визріло ще в січні 1921 р. На засіданні політбюро ЦК РКП(б) 8 лютого 1921 р. Ленін запропонував задовольнити бажання селян про заміну розкладки хлібним податком. 15 березня 1921 р. X з’їзд РКП(б) прийняв постанову «Про заміну розкладки натуральним податком».
| СУТЬ НЕПУ
|
Ці заходи сприяли легалізації підприємницької діяльності. З’явилася так звана нова буржуазія – орендарі, комісіонери, маклери, торговці-гуртовики, промисловці. Їх назвали непманами. Діяльність непманів сприяла швидкому подоланню економічного хаосу і розрухи. У жовтні 1922 р. з’явилися забезпечені золотом банківські білети – червінці. На початку 1924 р. грошова реформа успішно завершилася.
Через голод 1921-1923 рр. впровадження непу в Україні відбулося в особливих умовах.
ЗГОРТАННЯ НЕПУ І ПЕРЕХІД ДО ДИРЕКТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ. ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ
Ринкові відносини між виробниками й споживачами не давали державному апарату змоги цілковито контролювати процес виробництва. Тому, скориставшись смертю В. Леніна на початку 1924 р., в розпал боротьби за владу в СРСР, Й. Сталін та його прихильники почали вимагати замість «стихійного ринку» запроваджувати централізоване директивне планування економіки, що передбачало створення централізованих державних перспективних програм розвитку народного господарства СРСР, його соціальної сфери, культури, освіти, науки й техніки. На основі цих планів Вищі органи влади визначали нижчим інстанціям обсяги, терміни, умови та інші параметри виробництва, розподілу та споживання в державному і колективному секторах економіки. Потреба у технічній модернізації промисловості об’єктивно існувала. Радянська пропаганда здійснювала систематичні інформаційні атаки на неп під гаслами подолання економічної відсталості й перетворення СРСР на індустріальну державу. Новій економічній політиці надавали значення підготовчого етапу на шляху індустріалізації країни.
| Тоталітарний режим – абсолютний контроль держави над усіма сферами громадського життя, повне підпорядкування людини політичній владі й панівній ідеології. |
| Індустріалізація – комплекс заходів, ужитих ВКП(б) у 1920-1930-х рр., що мав на меті модернізацію промисловості: будівництво заводів, фабрик, залізниць та інших індустріальних об'єктів і глибокі технічну реконструкцію наявних підприємств. |
У грудні 1925 р. XIV з’їзд РКП(б), на якому назву партії змінили на Всесоюзну – ВКП(б), проголосив курс на індустріалізацію. XV з’їзд ВКП(б) у грудні 1927 р. схвалив директиви першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 1932/33 рр., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції затверджувалися в розмірі 16%. Держплан СРСР підвищив темпи індустріалізації на п’ятирічку до 20%.
Компартійна олігархія здійснювала індустріалізацію країни насамперед в інтересах воєнно-промислового комплексу (ВПК) і галузей, що його обслуговували. У плануванні, фінансуванні й постачанні промисловість була поділена на групи «А» (виробництво засобів виробництва) і «Б» (виробництво товарів народного споживання). На розвиток групи «А» виділяли основні ресурси, а галузі групи «Б» фінансували за залишковим принципом.
Фінансування індустріалізації передбачалося забезпечити коштом селянства. Змінювався і спосіб вилучення ресурсів села до бюджету, підвищувалися податки та впроваджувалася політика «ножиць цін», тобто встановлення завищених цін на промислові товари й, навпаки, занижених - на сільськогосподарську продукцію. Селян, звісно ж, не влаштовували «ножиці цін». Вони скоротили закупівлю промтоварів для власних потреб і не повезли хліб на ринок. Узимку 1927-1928 рр. у країні спалахнула гостра хлібозаготівельна криза. Й. Сталін вирішив примусити селян здавати хліб за невигідними для них цінами під загрозою кари аж до конфіскації майна. Методи адміністративного тиску на селянство знову стали реальністю. Це допомогло на початку 1928 р. подолати кризу. Зокрема, в Україні у січні-лютому 1928 р. заготовили 70 млн. пудів хліба. Методи адміністративного примусу були названі «надзвичайними заходами проти куркуля». Узимку 1928-1929 рр. хлібозаготівельна криза повторилася. Цього разу її загострення було зумовлено загибеллю озимини в Україні через украй несприятливі погодні умови. На 1 квітня 1929 р. республіка здала державі 27 млн. пудів зерна проти 200 млн. на цю ж дату попереднього року.
Після усунення від влади в СРСР останніх прихильників непу, у 1929 р. Й. Сталін оголосив про остаточне його згортання та перехід до командно-адміністративних методів управління економікою, що передбачали суто директивне планування п’ятирічних планів розвитку народного господарства СРСР.
ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ/УКРАЇНІЗАЦІЇ В УСРР
Одразу після створення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання національного питання. XII партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики отримав назву українізації. Її суть визначала така вимога: «Члени РКП на території України повинні на ділі запроваджувати право трудящих мас навчатися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада – не окупаційна, а їхня власна влада.
Націонал-комуністи в керівництві КП(б)У (нечисленні більшовики українського походження і колишні боротьбисти) скористалися сприятливою політичною ситуацією в інтересах відродження української мови і культури. Першорядну роль у цьому процесі відігравали наркоми освіти УСРР Олександр Шумський (1924-1927) та Микола Скрипник (1927-1933). Найбільшим досягненням націонал-комуністів було перетворення української мови на фактичну державну мову в межах УСРР. Утім, українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення.
Українізацію проводили навіть за межами УСРР – у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, дві третини якого становили українці, отримало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети і журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. Політика коренізації провадилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. У них працювали сотні шкіл із німецькою, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.
З 1923 по 1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів, більш як половина технікумів, 4/5 загальноосвітніх шкіл. Понад половину книжок і газет почали видавати українською мовою.
ОСВІТА ТА НАУКА ЗА ДОБИ НЕПУ
Держава багато зробила для лікнепу – ліквідації неписьменності. У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. Робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отримували 25% знижки при обов’язковому страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було організовано близько 120 культармійських університетів, які допомагали активістам лікнепу.
З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалися близько третини дітей шкільного віку. З 1920 р. університетську освіту було ліквідовано, натомість було створено низку Інститутів народної освіти, навчання в яких було платним. Для вихідців із робітників було відкрито зелену вулицю під час вступу до вищих навчальних закладів, тобто відбувалося масове «оробітничення» вишів. Але освітній рівень переважної більшості робітників був надзвичайно низький. Тому при вузах почали створювати робітничі факультети (робітфаки). Робітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.
Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. Від червня 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 1920-х рр. у складі трьох відділів – історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного. Приїзд М. Грушевського істотно пожвавив дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету продовжити працю над справою його життя – фундаментальною «Історією України-Руси». Розвивалися при ВУАН і економічні дослідження. Зокрема, український учений М. Волобуєв в 1920-х рр. розробив концепцію економічної самодостатності УСРР, в якій стверджував, що Україна має власні шляхи розвитку і що вона мусить підготуватись до вступу у світове господарство у випадку перемоги революції «не лише в колишній Росії, а по всій земній кулі» як рівноправна частина цього світового комплексу.
КУЛЬТУРА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ 1920-х рр.
Термін «національне відродження», яким характеризують 1920-ті рр., найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями у сфері літератури та мистецтва. Творчий злет, започаткований Українською революцією, продовжився і поширився внаслідок українізації. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об’єднання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті.
Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків – представники різних літературних стилів, які прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури. Їхнім ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Зеров. До цієї групи належали О. Бурґгард (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.
Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 1920-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів – М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру та ін. Душею організації був М. Хвильовий – видатний прозаїк та поет, критик і публіцист.
У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!». Хвильовий не вкладав у нього політичного підтексту, він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти у своїй творчості національні риси, теми і мотиви. Доки міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади його виключили з організації. А у 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася під тиском влади.
Багатим було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка» перетворилася на один із найкращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона кожного року з великим успіхом гастролювала в республіках СРСР.
Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К. Костанді (Одеса, 1922), «Асоціація художників Червоної України» (АХЧУ). Плідно працювали художники старшого покоління – Ф. Кричевський, К. Трохименко та молодші В. Касіян, А. Петрицький.
Одним із найвидатніших українських художників був Федір Кричевський. Його оригінальний стиль органічно поєднував мистецькі надбання Європи і національного живопису. В умовах радянської дійсності митець послідовно обстоював національні традиції. Найвідомішим твором Ф. Кричевського є триптих «Життя». Центральна частина «Сім’я» оспівує родину як найбільшу цінність людського життя. Ліва частина має назву «Любов». Темою картини є те, що дає всьому початок, породжує життя. Права частина – «Повернення». На ній зображено стареньких батьків, які зустрічають сина, котрий повернувся додому без ноги, але з бойовою відзнакою на грудях. Ця частина символізує сумний, драматичний бік життя. Так через символічні образи художник утілює ідею, що ґрунтується на глибокій народній мудрості: щастя родини виростає з любові, а знищує його війна. Василя Касіяна вважають засновником мистецької школи української графіки, що базувалася на засадах реалізму. Митець створив понад 10 тис. творів, виконаних у техніках лінориту, деревориту та офорту.
Оформившись у жовтні 1921 р., Українська автокефальна православна церква заявила про свій намір бути аполітичною організацією, займатися вирішенням проблем церковного характеру. Однак у радянській державі, яка вважала церкву своїм конкурентом, було майже неможливо уникнути конфлікту із владою. Під час голоду 1921-1923 рр. більшовики формували у масовій свідомості громадян думку про великі багатства церкви, обмін яких на хліб міг би врятувати населення. Вилучення коштовних церковних цінностей набуло масового характеру.
Дивіться також: