§ 6. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945)

МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ. ЗЛОЧИНИ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ

З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. У червні 1941 р. було створено комісію, що опікувалася евакуацією людей і майна. Ресурси України вивозили на схід. У Росію та райони Середньої Азії було евакуйовано 3,5 млн. громадян (переважно робітників і службовців зі Східної України). Обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств вивезли на схід, де в роки війни було створено потужну військово-промислову базу СРСР, а також 3 млн. голів худоби, майно колгоспів і радгоспів, вищі навчальні заклади, училища, частково – експозиції музеїв. Те, що не можна було евакуювати у східні райони СРСР, підлягало знищенню: устаткування заводів, фабрик, колгоспна техніка, реманент, збіжжя тощо. Зокрема, було виведено з ладу генератори Дніпрогесу і підірвано греблю, затоплено всі кам’яновугільні шахти. Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. вимагала під час відступу застосовувати тактику «випаленої землі».

Уже через тиждень після початку війни більшість підприємств виконували замовлення фронту: випускали або ремонтували танки, бронепотяги, міномети. Робітників, селян і службовців закріпили за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися. За самовільне залишення підприємства в робочий час працівників оголошували дезертирами і засуджували на строк від 5 до 8 років.

До перебудови економіки було залучено все працездатне населення. На селі за складних умов збирали врожай і виконували державні поставки. Переважну більшість чоловіків мобілізували на фронт, і робота лягла на плечі селянок, які годували і армію, і країну. Жінки й дівчата ставали трактористками і комбайнерками.

У вересні 1941 р. Сталін видав таємний наказ про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів із військ НКВС. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти військові частини чи групи військовослужбовців, що відступали. У липні 1942 р. Сталін вдався до ще суворіших заходів, видавши наказ, відомий як «Ні кроку назад!». Наголос у ньому робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Наказ зобов’язував штрафні роти й батальйони, загороджувальні загони у разі відступу розстрілювати на місці «панікерів і боягузів».

Ці заходи часом призводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з’єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Невідомо також, скільки людей знищили загороджувальні загони. Ці втрати списували як військові, тобто на німців.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ

Переважна більшість українського населення поставилася до окупантів як до чужоземних поневолювачів. Але чимало жителів західних областей, відчувши на собі весь жах сталінської радянізації, зустрічали німців як визволителів. Населення ще не знало, яким буде гітлерівський «новий порядок». Про існування плану «Ост» ніхто й не здогадувався.

Генеральний план «Ост» було розроблено в 1940 р. в Імперському управлінні державної безпеки під керівництвом Г. Гіммлера. Цей план передбачав германізацію території Польщі, країн Балтії, Білорусії, України і значної частини європейської Росії. Ішлося про виселення в Сибір або знищення майже всіх поляків, 75% білорусів, 65% українців Галичини тощо, а всього – від 30 до 45 млн. осіб. На родючих українських чорноземах колонізатори мали намір розмістити після війни поміщицькі і фермерські господарства ветеранів Вермахту – офіцерів і солдатів.

У жовтні 1939 р. на захоплених теренах Польщі було створено Генеральне губернаторство, яке складалося з чотирьох адміністративно-територіальних одиниць: Люблінського, Варшавського, Радомського й Краківського дистриктів. До останнього ввійшли й етнічні українські землі – Холмщина, Підляшшя, Надсяння й Лемківщина. Після захоплення гітлерівцями західноукраїнських земель, у серпні 1941 р., до складу польського генерального губернаторства було включено п’ятий дистрикт із центром у Львові. Його назвали дистрикт «Галичина». До нової адміністративної одиниці належали чотири західні області УРСР – Львівська, Дрогобицька, Станіславська (нині Івано-Франківська), Тернопільська (без північних районів).

Нацистський «новий порядок» – жорстокий окупаційний режим, який установили нацисти на окупованих територіях. Він передбачав заборону вільного пересування; сувору систему реєстрації; впровадження німецького цивільного та воєнного законодавства; введення обов'язкової трудової повинності; експлуатацію місцевих ресурсів; збереження колгоспної системи; вивезення населення на примусові роботи до Німеччини тощо.

Остарбайтери (нім. Ostarbeiter – східні робітники) – німецький термін на означення осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій на примусові роботи до Німеччини.

Колабораціонізм (від фр. collaboration – співпраця) – свідома, за власним бажанням співпраця з окупаційною цивільною чи військовою владою на шкоду власній країні.

У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР, загарбані румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. Тож на теренах Бессарабії та Північної Буковини було створено два губернаторства – «Бессарабія» (райони Молдавської РСР та Ізмаїльська область УРСР, центр – Кишинів) та «Буковина» (райони Чернівецької області – Чернівецький, Хотинський і Сторожинецький, деякі північні райони Молдавської РСР, центр – Чернівці). Окрім Бессарабії та Північної Буковини, Румунія отримала також землі між Дністром і Південним Бугом, тобто всю тодішню Одеську, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей і лівобережні райони Молдавської РСР. На цих землях румуни створили губернаторство «Трансністрія».

Формально «Трансністрія» до складу Румунії не належала, її було передано румунській стороні в тимчасове управління й господарське використання.

У серпні 1941 р. вийшов наказ Гітлера про утворення райхскомісаріату «Україна». Передбачалося створення семи генеральних округів. Проте територія райхскомісаріату формувалася відповідно до того, як просувалися частини Вермахту вглиб України, передаючи до складу райхскомісаріату області з-під управління військової адміністрації. Передбачуваних розмірів він не досяг у зв’язку з припиненням наступу гітлерівців. На 1 вересня 1942 р. райхскомісаріат складався з тести генеральних комісаріатів – «Волинь», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Дніпропетровськ» і «Таврія». Адміністративним центром райхскомісаріату «Україна» стало місто Ровно (Рівне), де була резиденція райхскомісара Е. Коха.

У тилових районах Вермахту було створено мережу військово-адміністративних органів, які перебирали на себе всю повноту влади. Так з’явилося поняття «військова зона», яка охоплювала території п’яти східних областей УРСР – Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) і півострів Крим.

Під угорську окупацію потрапила територія Закарпаття.

Після провалу бліцкригу в Німеччині виник гострий брак робочих рук через постійні мобілізації. Вихід було знайдено у використанні примусової праці населення окупованих країн. На початку 1942 р. серед населення України розгорнули агітацію про виїзд на роботу до Німеччини. Незабаром почалося насильницьке вивезення молоді. На майбутніх остарбайтерів влаштовували облави, брали в заручники рідних, спалювали будинки тих, хто тікав. За роки окупації з території України було вивезено 2 млн. 400 тис. осіб, що становило 48% від усіх примусово вивезених на Захід із території СРСР.

На окупованій території СРСР з окупантами співпрацювала невелика частка населення. Вимушену працю задля заробітку на підприємствах і в колгоспах не вважають колабораціонізмом. Виявом колабораціонізму були здебільшого служба в охоронних поліцейських, військових та інших збройних формуваннях, які вели боротьбу з партизанами і підпільним рухом, а також виконання функції інформаторів, глав низових адміністрацій тощо. З ідеологічних причин свідомо співпрацювали з окупантами члени деяких репресованих і розкуркулених родин. Були й такі, хто брав участь у каральних операціях проти мирного населення. Їхні дії кваліфікують як воєнний злочин.

ГОЛОКОСТ В УКРАЇНІ

Нацистський «новий порядок» передбачав особливу расову політику, жертвами якої стали євреї, роми (цигани), слов’янські народи. В Україні було створено сотні таборів і гетто для ізоляції та подальшого знищення єврейського й іншого населення. Київ став першим у Європі містом, де окупанти знищили всю єврейську громаду. Масові розстріли єврейського населення Києва відбулися в урочищі Бабин Яр 29 і 30 вересня 1941 р. Усім євреям було наказано зібратися 29 вересня на північній околиці міста, звідти колони людей спрямовували до Бабиного Яру і розстрілювали. Загинули майже 34 тис. євреїв. Ці два дні перетворили Бабин Яр на символ Голокосту в Україні. Трагедія Бабиного Яру тривала й надалі. Тут убивали в’язнів Сирецького концтабору, військовополонених, підпільників, членів ОУН. Загалом окупаційна влада знищила в Бабиному Яру понад 100 тис. осіб.

Голокост (з англ. holocaust – винищення, всеспалення) – термін, яким називають геноцид євреїв, здійснюваний нацистами в роки Другої світової війни. Був утіленням гітлерівської політики «остаточного розв'язання єврейського питання», тобто цілковитого винищення єврейського народу.

ОПІР ОКУПАНТАМ

Терор окупаційної влади викликав широкий рух Опору в Україні. На Волині й Поліссі розгорнувся самооборонний націоналістичний повстанський рух. Великі надії покладали провідники ОУН на «похідні групи», що були заздалегідь створені обома напрямами організації – бандерівцями й мельниківцями. Організацію радянського партизанського руху з початку війни було покладено на працівників НКВС.

До руху Опору в Україні в роки Другої світової війни належали сили, що обстоювали протилежні політичні позиції, мали різну мету. Об’єднувало їх одне – боротьба проти нацистських окупантів.

Рух Опору складався з:

Кожна сила мала власний шлях боротьби з окупантами: одні вели її з першого року війни, інші почали пізніше, хтось вдався до тимчасового союзу з ворогом, а хтось діяв безкомпромісно. Утім, кожна сила робила свій внесок у перемогу.

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ

Партизанський рух розгорнувся в лісових масивах Північної України після налагодження централізованого керівництва. Наприкінці 1941 р. утворилися партизанські загони О. Федорова на Чернігівщині С. Ковпака та С. Руднева на Сумщині, О. Сабурова – на території Сумської і Брянської областей. На основі цих загонів згодом було організовано великі партизанські з’єднання. Москва забезпечувала їх зброєю, усім необхідним для бойової, диверсійної та розвідувальної діяльності.

З метою налагодження регулярного зв’язку з партизанами у червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. УШПР здійснював координацію дій як між окремими загонами, так і між партизанами й частинами регулярної армії, переправляв літаками у тил ворога десятки груп, кадри фахівців (радистів, підривників, шифрувальників), зброю, боєприпаси; медикаменти, пропагандистську літературу тощо. УШПР керував рейдами великих партизанських загонів і з’єднань по тилах ворога (у жовтні 1942 р. рейд на Правобережну Україну провели з’єднання О. Сабурова і С. Ковпака, улітку 1943 р. рейд до Карпат розпочав С. Ковпак). Одним із завдань партизанських рейдів, якими керувала Москва, була боротьба з «націоналістичними формуваннями» УПА, що, зрозуміло, підривало довіру місцевого населення до радянського партизанського руху.

Упродовж червня-жовтня 1943 р. відбувся Карпатський рейд Сумського партизанського з’єднання. Завданням рейду було здійснення диверсій на нафтопроводах і комунікаціях противника й ініціювання партизанського руху в німецькому тилу. Карпатський рейд був розцінений ЦК КП(б)У і УШПР найблискучішим із усіх рейдів, які здійснювали партизани України. У 1943 р. розпочалася так звана рейкова війна: десятки загонів на окупованій території Білорусії, Росії і України виводили з ладу залізничні комунікації, щоб не дати окупантам змоги перекидати підкріплення та військове спорядження під Курськ, де розгорталася одна з наймасштабніших битв Другої світової війни.

УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

У серпні 1939 р. Провід українських націоналістів скликав у Римі Другий великий збір ОУН, на якому головою організації обрали А. Мельника. Щоправда, більшість крайовиків не визнала його лідерства. У лютому 1940 р. діячі крайового осередку ОУН сформували Кракові власний «революційний провід», визнали своїм лідером С. Бандеру і почали готувати на Волині й у Галичині антирадянське повстання, сподіваючись, що масштабні репресії влади обурять народ, а отже, підготують для нього ґрунт.

Причиною розколу були насамперед внутрішні розбіжності між старшим поколінням УВО-ОУН, представники якого здебільшого перебували в еміграції і не мали реального впливу на Батьківщині, та молодшим, так званими крайовиками, які прагнули діяти революційними методами і знайти найкоротший шлях для здобуття незалежності України.

30 червня 1941 р. ОУН(б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові Акт відновлення Української держави. Уряд очолив один із найближчих соратників Бандери Ярослав Стецько. Керівництво Третього райху розцінило цю подію як зухвалий виклик Німеччині, С. Бандеру та його найближчих соратників було ув’язнено. Будь-яка політична діяльність націоналістів заборонялася.

Улітку 1941 р. Тарас Боровець (Тарас Бульба) сформував на Поліссі та Волині загони «Поліська Січ». Він мав підтримку уряду УНР у вигнанні, який перебував у Варшаві. Т. Боровець уважав, що згодом партизанська армія, яку назвав Українською повстанською (УПА), має перетворитися на регулярну армію майбутньої української держави (УНР), і не бажав об’єднуватися з оунівцями. Бульбівці боролися одночасно проти німецьких гарнізонів і радянських партизанів, але не виявляли великої активності.

ОУН(б), збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почала створювати власні збройні сили – Українську повстанську армію (УПА). До цих збройних сил були включені (здебільшого силоміць) формування Т. Бульби (Боровця) і ОУН(м).

Провід ОУН(б) швидкими темпами розбудовував УПА. Спочатку Головною командою УПА керував Василь Івахів. Після його загибелі в бою з німцями у травні 1943 р. головним командиром УПА став Дмитро Клячківський. УПА мала широку підтримку з боку західноукраїнського населення і спиралася на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН(б). Вона налічувала десятки тисяч бійців (загалом через лави УПА пройшло понад 100 тис. осіб), які діяли на Волині, Поліссі і в Галичині.

Поступово вдосконалювалася і структура управління й командування УПА. Бойові формування підпорядковувалися трьом командуванням: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь. Тактичними формами боротьби УПА були рейди, напади на німецькі гарнізони, склади, обози, сутички з радянськими партизанами, військами НКВС, підрозділами Армії Крайової.

У серпні 1943 р. головним командиром УПА став Роман Шухевич (псевдо – Тарас Чупринка).

У 1943 р. УПА вела боротьбу на два фронти – проти нацистських окупантів та їхніх союзників, а також проти партизанських загонів. У жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв із німцями і 54 бої проти радянських партизанів. Провід ОУН(б) з осені 1943 р. прагнув стримувати її від активних дій проти нацистів, намагаючись зберегти сили для боротьби з комуністичним режимом, оскільки було зрозуміло, що він повертається в Україну. З початком 1944 р. між УПА й частинами Вермахту остаточно склалися відносини взаємної неагресивності. Гітлерівський уряд звільнив з концтабору С. Бандеру, А. Мельника та інших керівників ОУН.

Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими військами та частинами НКВС. Під час однієї з них було смертельно поранено командувача Першого Українського фронту генерала М. Ватутіна.

Третій надзвичайний великий збір у серпні 1943 р. затвердив процес демократизації ОУН, скасував принцип однопартійності в суспільстві й державі, проголосив УПА не військом ОУН, а всеукраїнськими збройними силами. Восени 1943 р. командування УПА висунуло ідею створення представницького органу, мета якого – здійснювати політичне керівництво визвольною боротьбою в Україні. Після відповідної підготовки у липні 1944 р. поблизу с. Недільна на Самбірщині (Львівщина) відбувся Перший великий збір за участі різних українських політичних організацій, які сформували Українську головну визвольну раду (УГВР) на чолі з Кирилом Осьмаком. Генеральний секретаріат УГВР – Тимчасовий уряд воюючої України – та секретаріат військових справ очолив Р. Шухевич. УПА була формально підпорядкована УГВР. Представники ОУН(м) відмовилися увійти до УГВР. Зусиллями УГВР створювалися органи місцевого самоуправління, система постачання військових формувань і шпиталів, вишкільні центри тощо.

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ

Воєнні дії «проти всіх» в умовах Другої світової війни загострили проблему українсько-польських відносин. Ще 1941 р. розпочалися терористичні акції польської Армії Крайової (АК) проти українського населення Холмщини і Підляшшя. Згодом вони перекинулися на Галичину і Волинь. АК намагалася контролювати землі, втрачені Польщею 1939 р. У 1943-1944 рр. частини АК за допомогою польської поліції і добровольчих загонів із місцевого населення знищили тільки на Холмщині близько 5 тис. українців та спалили десятки сіл.

Одним із найболісніших епізодів українсько-польського конфлікту була Волинська трагедія 1943 р. Навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН(б) на Волині ухвалив рішення про вигнання з Волині місцевих поляків. На той час українці становили до 80% населення Волині, поляки - 15%. Обґрунтовуванням такого рішення стала потреба перешкодити планам польських політичних сил повернути повоєнній Польщі Західну Україну. Мала прихильників також ідея покарання місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями чи радянськими партизанами, тобто ідея відплати за кривди українцям. Тож дії УПА підтримувала частина місцевих українців.

Спочатку акції українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, та поступово вони поширилися також на польських селян. 11-13 липня 1943 р. стався виступ проти місцевих поляків. Загони УПА майже одночасно атакували десятки польських поселень. Польські партизанські загони та польські допоміжна поліція відповіли на події 11 липня масовими нападами на українські села.

ВИГНАННЯ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ ІЗ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Перехід стратегічної ініціативи до радянських військ після контрнаступу під Сталінградом (листопад 1942 р.) дав змогу вже в грудні 1942 р. почати вигнання гітлерівців та їхніх союзників із південно-східної частини України. Першим населеним пунктом в Україні, до якого 18 грудня 1942 р. увійшли радянські війська, стало село Півнівка Старобільського району Ворошиловградськоі (нині Луганської) області.

Перемога в битві на Курській дузі (5 липня – 23 серпня 1943 р.) відкрила для Червоної армії можливість наступу на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту. 23 серпня 1943 р. було визволено Харків. Під час Донбаської наступальної операції (13 серпня – 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу, а 8 вересня – м. Сталіно (нині м. Донецьк). Від 25 до 30 вересня радянські війська вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя, звільнили від противника лівий берег і захопили на правому березі низку плацдармів. 21 вересня 1943 р. був зайнятий Чернігів, 23 вересня – Полтава, 29 вересня – Кременчук. У ніч на 21 вересня почалося форсування Дніпра. 14 жовтня радянські війська вступили в Запоріжжя, 25 жовтня – Дніпропетровськ (нині Дніпро), а 6 листопада – Київ.

Київська наступальна операція – одна з найважливіших військових операцій у битві за Дніпро, яка була кульмінацією битви за Україну. Битва за Дніпро створила умови для визволення Правобережжя та Південної України, стала завершенням корінного перелому під час радянсько-німецької війни і всієї Другої світової війни. Сталін наказав зайняти столицю УРСР до чергової річниці Жовтневої революції 7 листопада. Наказ виконували ціною колосальних жертв. Мобілізовували навіть підлітків із навколишніх сіл, щоб негайно поповнити поріділі частини. Військової форми (а часто і зброї) вони не отримували – тож за темний верхній одяг домашнього крою ці «війська» називали «чорною піхотою», «чорнопіджачниками», або «чорпосвитниками». Спокутуючи «провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним» за перебування в окупації, ці юнаки гинули на передовій або ставали мішенню для загороджувальних загонів, якщо відходили без команди. Загалом під час форсування Дніпра та здобуття Києва загинуло 417 тис. воїнів. Одним із тих, хто пережив форсування Дніпра, був письменник Віктор Астаф’єв. Його спогади стали хрестоматійними: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять – шість днів усе це спливає».

20 жовтня Ставка Верховного Головнокомандування перейменувала фронти: Воронезький - у Перший Український, Степовий – у Другий Український, Південно-Західний – у Третій Український, Південний – у Четвертий Український фронт. Чисельність уродженців України у складі українських фронтів була вагомою. У деяких арміях Першого Українського фронту частка українців сягала 80%.

Наприкінці грудня 1943 р. Перший Український фронт налічував 10 армій загальною чисельністю понад 800 тис. бійців. З такими силами він здійснив Житомирсько-Бердичівську операцію. Тоді ж на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря почався загальний наступ радянських військ. 31 грудня було визволено Житомир, 8 січня 1944 р. – Кіровоград. 24 січня – 17 лютого проведено Корсунь-Шевченківську операцію, яка завершилася оточенням і знищенням великого угруповання противника. Безпосереднім результатом Корсунь-Шевченківської операції стало звільнення військами Червоної армії 2 лютого Луцька і Рівного. 25 березня були звільнені Проскурів (Хмельницький), 29 березня – Чернівці, 15 квітня – Тарнопіль (Тернопіль). На інших ділянках фронту частини Червоної армії визволили 10 березня 1944 р. Умань, 28 березня – Миколаїв, 10 квітня – Одесу.

Отже, унаслідок наступальних операцій чотирьох Українських і Другого Білоруського фронтів, проведених на території Правобережної України в період від кінця грудня 1943 р. до квітня 1944 р., Червона армія оволоділа Правобережною Україною, у тому числі й важливими портами – Миколаєвом та Одесою. Радянські війська вийшли на підступи до Польщі, на державний кордон із Чехословаччиною та Румунією і перенесли бойові дії на територію Румунії.

У квітні-травні внаслідок успішного здійснення Кримської операції і Севастопольської наступальної операції війська Четвертого Українського фронту очистили від гітлерівців Крим.

Упродовж липня-серпня тривала Львівсько-Сандомирська операція, у результаті якої було визволено майже всю Західну Україну. 8 жовтня, оволодівши населеним пунктом с. Лавочне (Дрогобицька область), радянські війська завершили здобуття УРСР. 27 жовтня під час Карпатсько-Ужгородської операції було вибито ворога з Ужгорода, протягом наступних тижнів – із решти населених пунктів Закарпатської України. 28 жовтня 1944 р. радянські війська розпочали бої за місто Чоп.

ДЕПОРТАЦІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР ТА ІНШИХ НАРОДІВ ІЗ КРИМУ

11 травня 1944 р. Державний комітет оборони ухвалив рішення про виселення з Кримської АРСР і переселення в Узбецьку РСР кримських татар. Каральну акцію обґрунтовували зрадництвом і масовим колабораціонізмом. Окремі факти співпраці з нацистами стали підставою для того, щоб депортувати близько 200 тис. кримських татар, їх переселили не лише в Узбекистан, а й у Марійську АРСР та в кілька областей Росії.

У 1945 і 1948 рр. було перейменовано населені пункти, назви яких упродовж сотень років мали кримськотатарське, німецьке, грецьке, вірменське походження (усього понад 90% населених пунктів півострова). Нова топоніміка мала засвідчити «споконвіку російську» належність Криму.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3-й годині ранку 18 травня 1944 р. і завершилася до вечора 20 травня (йдеться про першу, наймасовішу хвилю). Після депортації кримських татар упродовж червня-липня 1944 р. з Криму депортували 12 628 болгар, 16 006 греків, 9821 вірменина, а також 3652 іноземні піддані (турків, греків, іранців, італійців, румун, австрійців та ін.). Разом із ними були виселені й місцеві жителі Криму – роми.

ВНЕСОК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПЕРЕМОГУ НАД НАЦИЗМОМ

Останньою сторінкою радянсько-німецької війни була Берлінська операція, у якій узяли участь війська двох Білоруських і Першого Українського фронтів загальною чисельністю понад 2,5 млн. військовослужбовців.

Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 р. СРСР приєднався до війни проти Японії. 9 травня 1945 р. у Берліні в присутності радянських, американських, англійських і французьких представників було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. 2 вересня 1945 р. на борту американського авіаносця «Міссурі» молодий генерал – українець Кузьма Дерев’янко поставив свій підпис від імені Радянського Союзу під Актом капітуляції Японії. Друга світова війна закінчилася.

На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), СРСР (7 млн.), США (80 тис.) і Франції (6 тис.). Понад 2,5 млн. українців були нагороджені радянськими та західними медалями й орденами, більше ніж 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а Іван Кожедуб – тричі.

Радянсько-німецький театр воєнних дій із 22 червня 1941 р. став найважливішим у Другій світовій війні і залишався таким до кінця. Двічі, із заходу на схід, а потім у зворотному напрямку по українській землі перекочувався фронт. Усе, що можна було вивезти, вивозила та сторона, яка відступала. Усе, що не можна було вивезти, нищили або робили непридатним для користування.

На території України було знищено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств. Матеріальні втрати СРСР становлять до 40% сукупних втрат, заподіяний усім учасникам Другої світової війни разом узятим. Матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% загальносоюзних втрат. Співвідношення цих цифр висуває Україну на сумне перше місце серед країн, які матеріально постраждали від війни.

Чисельність населення УРСР скоротилася з 41 млн. 657 тис. осіб на червень 1941 р. до 27 млн. 382 тис. на початок 1945 р. тобто на 14 млн. 275 тис. Більшу частину скорочення – близько 9 млн. осіб – становлять незворотні втрати: фронтові втрати військовослужбовців, мобілізованих на території УРСР у Червону армію, втрати учасників руху Опору, втрати цивільного населення під час боїв і бомбардувань, через голодне виснаження та епідемії, від цілеспрямованого нищення окупантами військовополонених, геноциду євреїв і ромів. Частина людей, евакуйованих у східні регіони СРСР і вивезених до Німеччини, не повернулася на батьківщину.

Іван Кожедуб – найрезультативніший льотчик-винищувач часів радянсько-німецької війни. Здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 64 літаки противника. Тричі Герой Радянського Союзу.

Олексій Берест – радянський військовий діяч, учасник встановлення (разом з М. Єгоровим та М. Кантарією) Прапора Перемоги на даху німецького рейхстагу в Берліні проти ночі 1 травня 1945 р.

Василь Порик – активний учасник Руху Опору у Франції в роки Другої світової війни, командир партизанського загону, який боровся проти німецьких окупантів у Північній Франції, член Центрального комітету радянських військовополонених у Франції, лейтенант Червоної армії, Герой Радянського Союзу (1964, посмертно).

Амен-Хан Султан – національний герой кримськотатарського народу. Радянський льотчик-ас, учасник Другої світової війни. 30 червня 1945 р. за успішне проведення 603 бойових вильотів, збиті особисто 30 літаків противника різних типів і 19 літаків ворота, збитих у групових боях, удостоєний звання двічі Героя Радянського Союзу. Заслужений льотчик-випробувач СРСР, єдиний радянський льотчик, який випробував понад 50 типів літальних апаратів та 107 одиниць військової техніки.

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НА ТЕГЕРАНСЬКІЙ, ЯЛТИНСЬКІЙ, ПОТСДАМСЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЯХ

Підсумки війни і післявоєнний світовий устрій визначили спільні дії країн антигітлерівської коаліції, передусім на Тегеранській і Ялтинській (Кримській) конференціях. Вінстон Черчилль на Тегеранській конференції 1943 р. запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею лінію Керзона. Вона більш-менш відповідала етнографічному розмежуванню Польщі, України і Білорусії. Як компенсацію за Західну Україну і Західну Білорусію, які мали відійти до СРСР уже на основі домовленості лідерів Об’єднаних Націй, прем’єр-міністр Великої Британії готовий був віддати Польщі спадщину середньовічної королівської династії П’ястів. Це були території, на яких проживало багато поколінь німецького населення: Східна Пруссія, Західне Помор’я з Данцигом, Верхня Сілезія.

Остаточно питання про кордони Польщі було розв’язане в лютому 1945 р. на Ялтинській (Кримській) конференції глав трьох держав. Міцність нового кордону по лінії Керзона було забезпечено грандіозними депортаціями, здійсненими з ініціативи Сталіна. Німців виселили з усіх земель, що відходили до Польщі й Чехословаччини. Були здійснені також масові переселення вздовж лінії Керзона: поляків – із території західних областей УРСР до Польщі; українців - із території Польщі до УРСР. У Польщі залишалися старовинні українські землі на захід від лінії Керзона – Закерзоння (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина). На конференції у Потсдамі у липні-серпні 1945 р. було затверджено кордони Польщі згідно з домовленостями на Ялтинській конференції.

КУЛЬТУРА Й ДУХОВНІСТЬ

На початок осені 1941 р. на схід було вивезено Академію наук, основним центром зосередження якої стало м. Уфа (Башкирія), а також науково-дослідні заклади системи охорони здоров’я та сільськогосподарського профілю. У тематичні плани науково-дослідних інститутів було внесено істотні корективи. Науковці Українського фізико-технічного інституту в Харкові почали виробляти у майстернях хімічний запалювач для пальної суміші в пляшках, що використовувалися як засіб боротьби з бронетехнікою у ближньому бою. Наукові установи й виші медичного профілю долучалися до розгортання лікувальної роботи для потреб фронту. Зокрема, Інститут клінічної фізіології, яким керував академік О Богомолець, створив цінні препарати для лікування ран і переломів кісток. Працівники Харківського інституту переливання крові у кількох тилових містах організували пункти із заготівлі та консервування крові. Після евакуації у східні регіони країни академічна наука показала свої великі можливості в допомозі фронту. Безумовним лідером серед установ АН УРСР був Інститут електрозварювання під керівництвом академіка Є. Пагона. Вчені інституту застосували на танкових заводах Уралу ефективний спосіб автоматичного дугового зварювання під флюсом, що сприяло швидкому розвиткові танкобудування. Продуктивність праці на 40 танкових підприємствах різко підвищилася.

В умовах окупації тисячі шкільних приміщень було спалено, пограбовано, перетворено на склади, шпиталі, казарми. Утім, навчальний процес почався в 1942 р. і провадився за складеними німецькими чиновниками програмами. Своє ставлення до освіти українців відверто висловив Гітлер. «Краще, – заявляв він, – не вчити їх навіть писати». Тисячі українських учених, лікарів, учителів, представників мистецької інтелігенції загинули за умов окупації. Був зруйнований 151 музей, із них вивезено близько 40 тис. цінних експонатів. Ешелонами до Німеччини вивозили наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо.

Із майже 200 членів Спілки письменників України на фронт пішли більше ніж половина. Вони працювали військовими кореспондентами у газетах фронтів і армій, багатьох дивізійних газетах. Військовими кореспондентами були А. Малишко, М. Бажай. Чимало письменників боролися проти окупантів у складі партизанських загонів, підпорядкованих як Москві (П. Вороний, В. Земляк та ін.), так і націоналістичним центрам руху Опору (У. Самчук). Література періоду радянсько-німецької війни була літературою однієї теми - війни.

У жовтні 1941 р. разом із «похідними групами» ОУН до Києва приїхала письменниця Олена Теліга. Вона очолила Спілку українських письменників і почала редагувати літературно-мистецький тижневик «Литаври», що виходив при щоденній газеті «Українське слово». Невдовзі нацистська адміністрація заборонила це видання, наказавши видавати газету «Нове українське слово». Теліга відмовилася співпрацювати з цим виданням. У лютому 1942 р. письменницю заарештувало гестапо. Через кілька днів її разом з групою українських націоналістів було розстріляно у Бабиному Яру.

Невтомно працювали композитори Л. Ревуцький, А. Штогаренко, К. Данькевич та ін.; художники М. Дерегус, В. Касіян, І. Шульга та ін., твори яких підбадьорювали воїнів. В умовах війни зростала роль театрального мистецтва. Набула поширенім діяльність концертних бригад артистів українських театрів, які обслуговували частини Червоної армії та трудівників тилу. У 1941-1945 рр. понад 100 таких бригад виступали на фронті. На початок 1942 р. у тилових районах було зосереджено понад 60 евакуйованих з України театрів, музичних і хорових колективів. Майже половина з них працювала у Казахстані та Сибіру, де жило багато українців. Великою подією у культурному житті сибіряків було перебування в Іркутську Київського театру опери та балету ім. Т. Шевченка.

Відчуваючи, що ідеологічних гасел замало для перемоги над Німеччиною, комуністичний режим вдався до певної гри на національних почуттях українців. Зокрема, було замовлено кілька кінофільмів на історичну тематику, що мали пробуджувати патріотизм: «Кутузов», «Богдан Хмельницький» «Олександр Пархоменко» та ін. Окрему сторінку воєнного кінолітопису становлять кінофільми, основою яких є кінохроніка, відзнята фронтовими операторами: «День війни» (1942), «Чорноморці» (1942), кінострічки О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) і «Перемога на Право бережній Україні» (1945). У 1943 р. О. Довженко завершив роботу над рукописом кіноповісті «Україна в огні», яку писав упродовж двох років у фронтових умовах під враженням від страшних руйнувань і мільйонних жертв. Незабаром кіноповість в оригіналі й у перекладі російською мовою лягла на стіл Сталіну. 31 січня 1944 р. вождь «усіх часи і народів» скликав засідання політбюро ЦК ВКП(б) і виступив із промовою «Про антиленінські помилки й перекручення в кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”». У цій промові, зокрема, підкреслювалось, що кіноповість Довженка «є антирадянською, яскравим виявом націоналізму, вузької національної обмеженості».

Дивіться також: