§ 9. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985)

СКАСУВАННЯ ДЕЯКИХ РЕФОРМ М. ХРУЩОВА

Нове керівництво скасувало непопулярні, а часом і безглузді обмеження щодо присадибного господарства, які М. Хрущов запровадив у 1959-1963 рр.

Проте нормативи щодо утримання худоби і птиці не скасували повністю. В Україні громадяни, які не були членами колгоспів, могли мати на сім’ю не більше ніж одну корову, одну голову молодняка великої рогатої худоби, одну свиноматку з приплодом, 20 вуликів із бджолами.

У вересні 1965 р. було ліквідовано ради народного господарства й відновлено галузеву систему управління промисловістю через союзні й союзно-республіканські міністерства. В Україні було організовано 22 союзно-республіканські і сім республіканських міністерств. Більшість українських підприємств знову підпорядкували центральним відомствам.

ПРОВАЛ ЕКОНОМІЧНОЇ РЕФОРМИ

Вересневий (1965) пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва».

У жовтні 1965 р. Олексій Косигін (голова уряду СРСР) прийняв рішення розпочати економічну реформу. Пропонувалося розширити права підприємств, зокрема скоротити кількість обов’язкових планових показників, не допускати зміни плану без згоди підприємств, залишати частину прибутку в їхньому розпорядженні. Замість показника валової продукції запроваджували інший плановий показник – обсяг реалізованої продукції. «Вал» був джерелом марнотратства.

Підприємства домагалися високих валових показників, але не турбувалися про те, щоб вироблена продукція знайшла свого споживача. Підприємства переводили на нові методи планування та економічного стимулювання поступово. Реформу було здійснено за восьму п’ятирічку (1966-1970). Проте вона не виправдала сподівань. Розширення прав підприємств не супроводжувалося обмеженням прав міністерств і комітетів. Економіка залишалася директивною, командною. Вирішальне слово в господарюванні належало апаратникам, а не директорському корпусу.

Країна поступово поверталася до жорсткого директивного планування. Знову, як і до реформи, відомства почали директивно визначати рівень продуктивності праці й собівартості продукції. Що краще працювало підприємство, то гірші умови чекали на нього наступного року. Запровадити окремі елементи ринкового регулювання в командну економіку виявилося неможливим.

КАДРОВІ ЗМІНИ В КЕРІВНИЦТВІ УРСР

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України став Петро Шелест. Він був переконаним і послідовним прибічником компартійної диктатури, що тримала республіку в залізних обіймах, проте не підтримував курс на русифікацію України, який із повоєнних часів здійснював центр.

Шелест відіграв провідну роль в усуненні від влади М. Хрущова, тож у стосунках із Брежнєвим поводився досить незалежно. Він негайно скористався підвищенням свого посадового статусу (з листопада 1964 р. став членом Президії ЦК КПРС), щоб знешкодити втрати, заподіяні національній освіті реформами Хрущова. Викладання соціогуманітарних дисциплін у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, діловодство в установах почали переводити на українську мову. Розширилася кількість українських передач на республіканському радіо і телебаченні.

Л. Брежнєв не вступав у відкритий конфлікт із Шелестом, однак готував йому заміну. Ще в 1948 р. він висунув у партійний апарат 30-річного фронтовика В. Щербицького. Незважаючи на відчайдушний опір Шелеста, Брежнєв наполіг на призначенні Щербицького у жовтні 1965 р. головою Ради Міністрів УРСР.

Розв’язка настала у квітні 1971 р. на XXIV з’їзді КПРС. Щербицький, як і Шелест, був обраний тоді членом політбюро ЦК. Стало зрозуміло, що хтось із них двох незабаром буде зайвим. У березні 1972 р. П. Шелеста піддали критиці на політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». Однак він був звільнений від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ у зв’язку з призначенням на іншу відповідальну посаду – заступника голови Ради Міністрів СРСР. Тільки через рік його без зайвого галасу вивели зі складу політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію. Першим секретарем ЦК КПУ у травні 1972 р. став Володимир Щербицький.

Позбавлення П. Шелеста статусу члена політбюро ЦК КПРС зробило його відкритим для критики. На доручення М. Суслова в АН УРСР підготували погромну рецензію на його книжку «Україно наша радянська», у якій автора звинувачували в націоналізмі. Журнал «Комуніст України» опублікував її без підписів як редакційну статтю.

Кампанія боротьби з націоналізмом і національною обмеженістю здійснювалася під керівництвом нового секретаря ЦК КПУ з питань ідеології – В. Маланчука. Останній розпочав тривалу чистку республіканських установ від керівників, звинувачуваних у націоналізмі («маланчуківщина»).

Чудово володіючи українською мовою, В. Щербицький майже завжди користувався російською у своїх офіційних виступах. Услід за ним на російську мову або «суржик» переходили номенклатурні працівники по всій Україні.

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1977 р. КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1978 р.

Вже в середині 1960-х рр. визначилося стрімке відставання СРСР від «цитаделі світового капіталізму» – США. Треба було рятувати теорію комунізму від жахливої невідповідності реаліям повсякденного життя. Пропагандисти почали роз’яснювати народу, що між побудованим соціалізмом і комунізмом має існувати так званий розвинений соціалізм – смуга історичного розвитку неокресленої тривалості. Народ відповів анекдотами, у яких комуністична перспектива порівнювалася з горизонтом, до якого неможливо дійти.

Коли до нового в марксистсько-ленінській теорії поняття звикли, було визнано доцільним прийняти «конституцію розвиненого соціалізму». Незабаром після XXV з’їзду КПРС було затверджено комісію з розробки нової Конституції на чолі з Брежнєвим. У жовтні 1977 р., тобто напередодні 60-ї річниці більшовицької революції, позачергова сесія Верховної Ради СРСР урочисто прийняла нову Конституцію.

Конституція 1977 р. не мала принципових відмінностей від попередньої. Декларативно-популістська стаття про право союзних республік на вихід із СРСР у ній збереглася.

Стаття 6 Конституції 1977 р. проголошувала: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу. КПРС існує для народу і служить народу». Це були красиві слова, позбавлені юридичного змісту. З тексту Конституції було вилучене саме поняття диктатури.

Проект Конституції УРСР розроблявся після ухвалення Конституції СРСР і базувався на її нормах. Обговорення проекту відбувалося за скороченою схемою, але апарат теж надав йому «всенародного характеру»: було проведено 280 тис. зборів. У квітні 1978 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла нову Конституцію.

КРИЗОВІ ПРОЦЕСИ В ІНДУСТРІАЛЬНІЙ СФЕРІ

В Україні кризові тенденції в індустріальній сфері проявлялися особливо помітно. Від 1970-х рр. частка республіки в загальносоюзних капіталовкладеннях зменшилася майже вдвічі. Л. Брежнєв та його найближче оточення вважали пріоритетними східні регіони СРСР. Середньорічні темпи зростання капітальних вкладень у народне господарство України знизилися з 6,8% у восьмій п’ятирічці (1966-1970) до 6,4% у дев’ятій п’ятирічці (1971-1975 ) і 2,1% у десятій п’ятирічці (1976-1980).

Основну частку капіталовкладень у розвиток вугільної промисловості було перенесено з Донбасу на Кузбас. Держплан СРСР спрямовував у східні регіони навіть частину амортизаційних відрахувань, одержуваних під час видобутку донецького палива. Внаслідок цього кількість використовуваної у вугільній промисловості України застарілої і непродуктивної техніки швидко зростала. 1977-й - рік народження української атомної енергетики. У промислову експлуатацію було введено перший енергоблок Чорнобильської атомної електростанції (АЕС). Додаткові потужності в цій галузі призначалися для задоволення потреб країн РЕВ. Експорт електроенергії був необхідним для компенсації витрат на придбання імпортних продовольчих товарів і предметів повсякденного вжитку.

З кожною п’ятирічкою темпи видобування вугілля на Донбасі скорочувалися, а його собівартість зростала.

З початку 1970-х рр. розвинені країни світу почали активно запроваджувати автоматизацію, роботизацію, нові ресурсоощадні технології, використовувати широкі, сказати б, безмежні можливості комп’ютеризації.

Однак командна економіка не була придатна до залучення досягнень науково-технічного прогресу. Новітню техніку й прогресивні технології доводилося «впроваджувати» як щось чужорідне, вольовими зусиллями. Брак властивої вільному ринку конкуренції призводив до стагнації виробництва.

Нарощування виробничих потужностей супроводжувалося нагромадженням застарілої техніки. На цукрових заводах України інколи працювали машини, виготовлені в 19 ст. Особливо низький технічний рівень був властивий легкій і харчовій галузям промисловості, які фінансувалися за залишковим принципом.

Тож криза, яка насувалася на СРСР, була зумовлена вичерпанням ресурсів екстенсивного розвитку за неможливості розвиватися інтенсивно. Вона провіщала розвал створеної засобами масового терору командної економіки.

Занепад радянської індустрії загальмувала світова енергетична криза 1970-х рр. Коли ціни світового ринку на енергоносії зросли мало не вдесятеро, мобілізаційні можливості командної економіки були використані для швидкого нарощування видобутку нафти й газу, а також для будівництва нафтота газопроводів від Західного Сибіру через Україну в Західну Європу. У неосвоєній, малопридатній для життя місцевості були зосереджені величезні матеріальні й трудові ресурси, зокрема сотні тисяч будівельників з України. Одержані десятки мільярдів «нафтодоларів» подовжили життя радянської економіки, що постійно перебувала в кризовому стані.

АГРАРНА ПОЛІТИКА

Навесні 1965 р. виявилося, що плани семирічки (1959-1965) з виробництва сільгосппродукції не виконано: надої молока не зросли, а середньорічне виробництво зерна скоротилося. Сільськогосподарська галузь і далі залишалася збитковою попри підвищені в 1962 р. заготівельні ціни на м’ясо-молочну продукцію. У наступних п’ятирічках частка капіталовкладень у сільське господарство істотно зросла проти попереднього періоду. У 9-й, 10-й та 11-й п’ятирічках вона становила в Україні 27-28% загального обсягу капіталовкладень. Однак ці ресурси використовували нераціонально. Колгоспи та радгоспи не могли нагодувати міського споживача, дарма що держава вкладала в них дедалі більше коштів.

Навесні 1982 р. було запроваджено Продовольчу програму СРСР. Невпинне погіршення становища з постачанням продовольства змусило владу розробити цю програму, забезпечити її фінансування і постійно контролювати її перебіг. Продовольча програма СРСР розглядалася як свідчення турботи комуністичної партії про матеріальний добробут радянських людей. З року в рік засоби масової інформації висвітлювали перебіг її виконання і популяризували досягнення «маяків» аграрного виробництва.

Магістральними напрямами розвитку сільського господарства були оголошені електрифікація, хімізація, меліорація і механізація. Держава почала виділяти в аграрну сферу економіки незрівнянно більше коштів, ніж раніше. Істотно зросли поставки техніки – тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів. Проте через панування державної власності колгоспники не були зацікавлені в результатах своєї праці. Це, а також безвідповідальні рішення партійних і радянських інстанцій призводили до постійного дефіциту сільськогосподарської продукції. Найродючіша в світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів. Меліоровані ґрунти засолонялися або заболочувалися. Насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними для здоров’я.

Неспроможність домогтися від колгоспів високої врожайності спонукала державні органи наполягати на постійному розширенні посівних площ. Надмірна розораність призводила до активізації ерозійних процесів. Чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, перебували в жахливому стані. Отже, багатомільярдне фінансування сільського господарства виявилося неефективним. Продовольча програма провалилася.

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ

У Радянському Союзі переписи населення проводили раз на десять років. За 30 років (1959-1989) населення України збільшилося на 9,6 млн. і сягнуло на початку 1989 р. 52 млн. осіб. Порівняння динаміки населення між переписами засвідчило стійку тенденцію до зниження народжуваності і зростання смертності. Приріст населення у 1959-1970 рр. дорівнював 5,3 млн. осіб, у 1970-1979 рр. – 2,2, а в 1979-1989 рр. – 1,9 млн. осіб.

Погіршення показників народжуваності здебільшого залежало від економічної незабезпеченості людей. У другій половині 1980-х рр. Україна опинилася перед загрозою депопуляції.

Україна була однією з республік із надзвичайно високою інтенсивністю міграційних процесів. Для міжреспубліканської міграції Кремль створював найбільш сприятливі умови. Розрахунок був на те, що база національно-визвольної боротьби послабиться штучно створеною багатонаціональністю населення. У 1970-х рр., коли міграція досягла максимуму, приріст населення України був забезпечений більшою мірою припливом росіян, а не народжуваністю українців. У цілому ж за 30 років частка українців у населенні зменшилася з 77 до 73%. Водночас питома вага росіян зросла з 17 до 22%.

Період «застою» – назва передостаннього періоду існування радянської економічної та політичної системи (від середини 1960-х-до початку 1980-х рр.). Для періоду «застою» характерне зниження основних економічних показників, що призвело до втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем усередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; зниження рівня охорони здоров'я; загострення екологічних проблем). Поняття період «застою» ввів у політичний лексикон лідер КПРС М. Горбачов у другій половині 1980-х рр.

Номенклатура – владна еліта, яка з'являється внаслідок призначення на керівні посади, в СРСР та інших комуністичних державах, перелік посад, призначення на які вирішували виключно партійні органи.

СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ

Питома вага робітників становила на початку 1960-х рр. половину, а в середині 1980-х – до 60% зайнятої у народному господарстві робочої сили. Близько 40% промислових і до 60% будівельних робітників працювали вручну.

Найбільш несприятливі умови праці спостерігалися на селі. Держава більше не могла розглядати селян як робочу силу, на все життя прикріплену до колгоспів Селянам почали видавати паспорти і вони за бажанням могли переїжджати до міст Внаслідок цього урбанізація просувалася вперед стрімкими темпами.

За 1960-1985 рр. міське населення України зросло з 20 до 33 млн., а сільське скоротилося з 23 до 17 млн. осіб. Села залишала здебільшого молодь. Унаслідок цього вікова структура сільського населення погіршилася. Чисельність працівників у громадському господарстві колгоспів зменшилася з понад 6 до 4 млн. осіб.

ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ

Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців зросла з 78 руб. у 1960 р. до 155 у 1980 р. Підвищення мінімальної зарплати за штучного обмеження високих заробітків призводило до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників («зрівнялівка»). У середині 1980-х у деяких галузях інженери заробляли менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці різко впав.

Оплата праці в колгоспах за 1965- 1985 рр. зросла майже втричі (до 134 руб.), а в радгоспах – більше ніж удвічі (до 163 руб.) Розрив в оплаті праці між селом і містом майже зник Однак держава як суб’єкт господарювання однаково погано платила як робітникам, так і селянам.

Час від часу держава змушена була випускати в обіг незабезпечені товарною масою гроші. За 1971-1985 рр. грошова маса збільшилася утричі, а виробництво товарів народного споживання – удвічі. В економші з фіксованими цінами інфляція виявлялась у вигляді дефіциту. Довгі черги за дефіцитними товарами стали характерною рисою радянського побуту 1970-1980-х рр. Дефіцит породив специфічний список престижних і непрестижних професій. Звісно ж, престижними були професії в галузях, у яких виробляли, розподіляли або продавали дефіцит, а також професії, пов’язані з офіційно встановленими пільгами у придбанні дефіциту. В найсприятливішому становищі була номенклатура. Почала зростати мережа закритих магазинів, у яких за помірними цінами певні категорії номенклатурних працівників одержували харчові продукти, виготовлені в спеццехах, і овочі та фрукти, вирощені у спецгосподарствах без застосування хімічних добрив. Поширилася практика закупівлі за кордоном малих партій високоякісних товарів, призначених для керівної еліти.

Найбільш дефіцитними були продовольчі товари. Якщо в 1960 р. сільські жителі становили половину населення України, то в 1985 р. – тільки третину. Продуктивність праці за цей період майже не зросла. Тому сільська третина не могла нагодувати дві міські третини населення. Держава змушена була різко посилити імпорт продовольства, витрачаючи на його закупки валюту, виручену від продажу енергоносіїв.

За 1965-1985 рр. в Україні було споруджено 7 млн. 300 тис. квартир. 33 млн. людей поліпшили свої житлові умови. Однак житлова проблема й далі відчувалася гостро – надто високими виявилися темпи урбанізації. Якість безплатного житла була вкрай низькою, а квартири – невеликими за площею.

За кількістю медичного персоналу і лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу посідали перші місця у світі. Однак медицину фінансували за «залишковим» принципом. На підготовку лікаря витрачали вдесятеро менше коштів, ніж у країнах Заходу. Радянські дипломи там не визнавали. Технічна оснащеність лікарень була незадовільною. Працівники компартійно-радянського апарату лікувалися у спеціальних лікарнях.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ: ТЕЧІЇ, ФОРМИ І МЕТОДИ БОРОТЬБИ

Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Брежнєва викликали протест у передової інтелігенції Щоб придушити опозицію в зародку П. Шелест ініціював арешти, які проводили у серпні й вересні 1965 р. в Києві та західних областях. Чекісти вилучили у них 900 примірників видань самвидаву і друкарські машинки, на яких виготовляли нелегальну літературу. Арешти були таємними. Тільки на закритих нарадах із лекторським складом працівники КДБ інформували про розкриття націоналістичної організації, яка розповсюджувала антирадянську літературу і мала підпільну друкарню. Проте суспільна атмосфера після першої хвилі десталінізації була вже не така, як у 1930-ті рр. На захист заарештованих опозиціонерів стали люди, які мали великий авторитет. У листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію до ЦК КПРС і ЦК КПУ. Його підписали, зокрема, відомі представники української інтелігенції: авіаконструктор Олег Антонов, поети Іван Драч і Ліна Костенко, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний показ фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Після перегляду І. Дзюба звернувся до аудиторії з повідомленням про те, що в республіці відбуваються таємні арешти серед інтелігенції. Присутній у залі поет В. Стус викрикнув: «Хто проти тиранії - встаньте». Подія дістала широкий розголос за кордоном. Адже це був перший у СРСР відкритий колективний політичний протест за весь післясталінський період.

Іван Дзюба (нар. 1931 р.) – провідний літературний критик 1960-х рр., натхненник незалежного культурного життя в Києві, автор відомого дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р., еміграційне видання - 1968 р., численні переклади), у якому викрито русифікаторську політику влади щодо союзних республік. У 1957-1962 рр. очолював відділ критики журналу «Вітчизна», звідти його звільнили за «ідеологічні помилки». Затриманий у січні 1972 р., виключений зі Спілки письменників України, після цього заарештований. Процес відбувся через рік, у травні 1973 р. У листопаді 1973 р. після півторарічного перебування у в'язниці вимушений був визнати свою провину. Був звільнений. У 1980 р. його поновили у Спілці письменників.

Реакція кадебістів на цю акцію була не надто жорсткою, вона обмежилася звільненням із роботи тих, хто брав у ній участь. 1. Дзюба засів за працю про національну політику в радянській Україні. Його твір на 214 сторінках «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став маніфестом українських дисидентів і найважливішим документом українського самвидаву. Резюмуючи, І. Дзюба звертався до влади з таким закликом: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення... Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, “пресечения”, “искоренения”... І не доведеться занаковувати в кадебістські “ізолятори” людей, вся “вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею».

Дзюбин рукопис потрапив до Праги, а потім був переправлений до ФРН. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені надрукувало його українською мовою. Відтоді книжка була перекладена різними мовами й поширилася в усьому світі. За словами видатного американського історика Дж. Армстронга, для багатьох на Заході вона стала свідченням існування в Україні «надзвичайно ерудованої опозиції радянській політиці серед українських інтелектуалів».

І. Дзюба і не думав приховувати свою книжку від представників влади. Наприкінці грудня 1965 р. він відправив рукопис П. Шелесту і В. Щербицькому, а потім і в Москву – Л. Брежнєву.

Правозахисник – у широкому розумінні це людина, яка сповідує філософію верховенства прав людини, висловлює власні думки, усвідомлюючи важливість беззаперечного дотримання прав людини як єдиної загальносвітової ідеології. У вузькому розумінні це експерт у сфері прав людини.

Дисидентство (від лат. dissident – незгодний) – виступ проти чинного державного ладу або загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології та політиці.

Самвидав (рос. самиздат) – виготовлені й поширені літературні публіцистичні й інші тексти з метою висловлення протесту проти терору та всеосяжного контролю держави/компартії у сфері друкованого й іншого публічного слова. Унаслідок масових арештів інакодумців 1972 р. політичний самвидав в Україні майже припинив існувати.

У лютому 1972 р. політбюро ЦК КПУ ухвалило спеціальну постанову щодо книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автора демагогічно звинуватили у намірах «послабити дружбу, розпалити недовіру й ворожнечу між українським і російським народами».

Великий резонанс в українському суспільстві та за кордоном мала стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (1966). У ній ішлося про те, як оцінювати «входження» України до Російської держави за Переяславською угодою 1654 р. Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз’єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність попередній радянській історіографії, яка послуговувалася терміном «приєднання», а найголовніше – фактичному стану справ.

М. Брайчевського звільнили з Інституту історії АН УРСР, а згодом - і з Інституту археології АН УРСР. Упродовж багатьох років талановитий учений не міг працювати за фахом.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер часопису «Український вісник». Це перший позацензурний журнал, який почали видавати в Україні. Його ініціатором і головним редактором був В’ячеслав Чорновіл. Журнал мав кореспондентів у багатьох містах України. У ньому подавали інформацію про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, акції протесту тощо. Редколегія підкреслювала, що журнал не є антикомуністичним або антирадянським, а навпаки, цілком легальним конституційним виданням. Проте він друкувався на друкарській машинці на цигарковому папері й поширювався підпільно. Упродовж 1970-1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п’ять номерів журналу, з яких чотири потрапили за кордон. Шостий випуск з’явився в Києві в 1972 р. Його підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий і Є. Пронюк. В. Чорновола в цей час уже заарештували.

В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) – учасник дисидентського руху з середини 1960-х рр. У 1967 р. випустив у самвидав книгу «Лихо з розуму», у якій ідеться про події 1965 р., коли за «антирадянську» діяльність було заарештовано та засуджено 20 українських інтелігентів. Книжка стала першою ґрунтовною працею про ситуацію в Україні, яка потрапила на Захід з України після закінчення Другої світової війни і привернула увагу світової громадськості до українського питання. Кілька разів ув'язнений. Редактор першого незалежного часопису – «Український вісник» (1970-1972, 1987-1989), співзасновник Української Гельсінської спілки (1988). Один із засновників Народного руху України. Фаховий політик – народний депутат і учасник президентських перегонів, лідер опозиції.

Микола Руденко (1920-2004) – письменник, учасник радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. Наприкінці 1960-х вийшли три збірки його поезій, поема про Голодомор 1933 р. Від початку 1970-х рр. – учасник правозахисного руху, голова Української Гельсінської групи (1976), у 1977 р. засуджений до семи років таборів і п'яти років заслання. У 1987 р. його звільнено.

Петро Григоренко (1907-1987) – радянський генерал-майор, правозахисник. Перебував у радянських тюрмах, таборах і божевільнях. Член-фундатор Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, що побачили світ у 1976-1977 рр. Один із засновників Української Гельсінської групи.

Валерій Марченко (1947-1984) – український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач.

У січні 1972 р. новою хвилею арештів розпочався широкий наступ на дисидентів, який увійшов в історію під назвою «великий погром». У ніч на 13 січня відбулися масові арешти. Тоді було заарештовано В. Чорновола, І. Калинець, І. Геля, І. Світличного, Є. Сверстюка, 3. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та ін. У квітні пройшла друга хвиля репресій. Загалом у 1972 р. ув’язнили близько 100 осіб. Почалася «чистка» від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Було складено списки письменників, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядалися плани видавництв, репертуари театрів, експозиції музеїв.

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ

Арешти 1972-1973 рр. підірвали опозиційний рух. Однак незабаром він відновився у правозахисній формі. У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, зокрема й так звані гуманітарні статті. Серед них була стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнало вище керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально обстоювати право на інакомислення. Дисидентський рух трансформувався у правозахисний.

Російський правозахисник, радянський фізик, лауреат Нобелівської премії миру (1975) академік Андрій Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів. На цьому заході було оголошено про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, які увійшли до групи, зобов’язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта.

У листопаді того ж року в Києві створили Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група, УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменник Микола Руденко (голова), письменник, колишній політв’язень сталінських таборів О. Бердник, генерал-майор Петро Григоренко, головні дійові особи «справи юристів» І. Кандиба та Л. Лук’яненко, які повністю відсиділи свій 15-річний строк, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, Н. Строката-Караванська, О. Тихий. «Своїм головним завданням, – заявляли члени УГГ, Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактом порушень на терені України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою». Цю заяву вони підписали власними іменами й подали адреси, щоб підкреслити намір діяти суто на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед провокаціями.

У січні 1977 р. були заарештовані голова УГГ М. Руденко й учитель О. Тихий. Тихий був засуджений на 10 років таборів і п’ять років заслання. Інвалід війни М. Руденко одержав сім років таборів і п’ять років заслання. У липні 1978 р. Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до 10 років таборів і п’яти років заслання. Незабаром почали ув’язнювати й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні кримінальних злочинів. Але арешти членів УГГ й суди над ними упродовж 1977-1978 рр. не спричинили знищення або самоліквідації (як це сталося з російською групою) організації. Наприкінці 1970-х - на початку 1980-х рр. до УГГ увійшли нові члени.

КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

Серед опозиційних течій і рухів у СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізація прав і свобод людей.

Упродовж 12 років (до 1956 р.) кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин меж спецпоселення і кримінальне покарання за це порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних термінів у таборах за те, що вони відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення. Родини спецпоселенців із Криму мешкали переважно на житловій площі місцевих колгоспників, робітників і службовців. Люди тулилися в тимчасових бараках, землянках, напівзруйнованих будинках, клубах тощо. Більшість спецпоселенців не мала взуття й теплого одягу.

У кримськотатарському національному русі вирізнилися дві течії - поміркована, яка передбачала розв’язання проблем у рамках радянських законів, через подання петицій, та більш радикальна, що сподівалася залучити до розв’язання кримськотатарського питання міжнародні організації, зокрема й ООН.

На початку 1960-х рр. до кримськотатарського національного руху активно долучається нове покоління. У грудні 1961 - січні 1962 рр. у Ташкенті сформувався іурток студентської та робітничої молоді, який із перших кроків діяльності ставив завдання поширення знань про історію та культуру рідного народу. Водночас у молодіжному середовищі виникла ідея створення «Союзу кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» (Мустафа Джемілєв, Марат Омеров, Рефат Годженов та ін.). Щоправда, «Союз кримськотатарської молоді» так і не зміг розгорнути повноцінну діяльність. У квітні 1962 р. активних учасників організації заарештували.

Активізація кримськотатарського національного руху в 70-80-х рр. 20 ст. нерозривно пов’язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів – М. Джемілєва.

Мустафа Джемілєв (нар. 1943 р.) – один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху, політв’язень. У 1944 р. разом зі співвітчизниками депортований до Узбекистану. 1961 р. приєднався до національного руху кримських татар за повернення на рідну землю; був одним із засновників у Ташкенті молодіжно-студентського «Союзу кримськотатарської молоді». Упродовж 1966-1983 рр. заарештований шість разів. Провів в ув'язненні 15 років за звинуваченнями в націоналізмі та антирадянській діяльності, антидержавній пропаганді, в укладанні та розповсюдженні антирадянських документів. У 1975-1976 рр. понад триста днів голодував в Омській тюрмі. З 1991 до 2013 р. був головою Меджлісу кримськотатарського народу. Депутат Верховної Ради України кількох скликань. Нині – уповноважений Президента України в справах кримськотатарського народу.

ОСВІТА

У 1960-1980-х рр. унаслідок скорочення народжуваності відбувалося постійне зменшення контингенту дітей шкільного віку. Це полегшило перехід до загальної середньої освіти. Положення про обов’язкову середню освіту внесли до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. Здійснення реформи загальної середньої освіти було великим культурним досягненням. Уже у 1976 р. більшість випускників восьмих класів продовжила навчання в дев’ятих класах або в середніх спеціальних навчальних закладах. У сільській місцевості запровадження обов'язкової середньої освіти наражалося на особливі труднощі. У багатьох селах працювали тільки початкові або неповні середні школи, як правило – малокомплектні. Щоб розв’язати проблему, при середніх школах у великих селах створювали інтернати.

У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи». Запроваджувалося навчання дітей із шести років (за бажанням батьків). Восьмирічки були реорганізовані в дев’ятирічки, а середні школи перетворювалися з десятирічок на одинадцятирічки. Професійно-технічні училища різних типів були перетворені на ПТУ, які давали повну середню освіту.

РОЗВИТОК НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1970-1980-ті рр. були періодом стрімкого розвитку Академії наук УРСР майже за всіма напрямами знань. Упродовж 1966-1985 рр. АН УРСР поповнилася двома десятками наукових інститутів. Зокрема, в Інституті математики опрацьовували ефективні обчислювальні методи, вкрай важливі в розв’язанні багатьох актуальних проблем ядерної енергетики, радіофізики, електроніки, космічної техніки, механіки. На базі Інституту кібернетики, який упродовж 25 років очолював академік В. Глушков, виник науково-технічний комплекс з однойменною назвою. Пріоритетним завданням інституту було створення автоматизованих систем управління підприємствами (АСУП) і галузевих АСУ. За Інститутом механіки визнали статус головного в СРСР у галузі розробки критеріїв довговічності конструкційних елементів ядерних реакторів. Для Інституту електрозварювання ім. Є. Патона період «застою» став найдинамічнішим у його розвитку. Прославилися його розробки в галузі космічних технологій, започатковані установкою «Вулкан», яка працювала на борту корабля «Союз-6» (1969). Тоді було здійснено неможливе в земних умовах зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі.

Олег Антонов (1906-1984) – авіаконструктор, з 1952 р. – головний конструктор, з 1962 – генеральний конструктор, керівник конструкторського бюро літакобудування в Києві (нині – АНТК ім. О. Антонова). Під керівництвом цього вченого розроблено понад 60 типів літаків та планерів типу АН (пасажирських, транспортних та ін.). Остання розробка – найбільший у світі чотиримоторний транспортний літак АН-124 «Руслан» (перший рейс відбувся 9 січня 1986 р.).

Микола Амосов (1913-2002) – радянський та український лікар, учений у галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч, академік Національної академії наук України та Академії медичних наук України, лауреат Ленінської премії. Державної премії УРСР і Державної премії України в галузі науки і техніки.

Плідно працював Київський авіаційний завод під керівництвом О. Антонова. У 1959-1978 рр. завод випускав пасажирський літак Ан-24, упродовж 1969-1985 рр. – транспортний літак Ан-26.

Значними здобутками була позначена робота багатьох учених у галузі медицини. Зокрема, під керівництвом Миколи Амосова почалося теоретичне розроблення і впровадження в практику нових методів хірургічного лікування серцевих захворювань.

Тим часом науковці, що спеціалізувалися на дослідженнях людини, держави й суспільства, звісно ж, відчували на собі всеохопний пильний контроль з боку парткомів. Останні вимагали, щоб соціогуманітарні науки були партійними, тобто відображали інтереси тієї державної структури, якою стала комуністична партія.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Переважну більшість активних у роки «застою» письменників давно забуто. Пам’ять залишилася тільки про тих, хто засобами художнього слова сприяв піднесенню національної самосвідомості.

У поколінні шістдесятників найбільш голосно зазвучала поетична муза. Велику популярність мала творчість М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка. Увійшли в поезію, щоб розпочати важку боротьбу з канонами соціалістичного реалізму, І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін. На повний голос заявили про себе й молоді прозаїки - Є. Гуцало, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. Вони писали просто й переконливо, віддаючи перевагу малим формам – новелі й оповіданню.

На початку 1968 р. голова Спілки письменників України Олесь Гончар надрукував невеликий за обсягом, але надзвичайно вагомий за змістом роман «Собор». Перший секретар Дніпропетровського обкому О. Ватченко впізнав себе в романі і на пленумі ЦК КПУ назвав його ідейно шкідливим, пасквільним. Одразу після пленуму ЦК почали переслідувати тих, хто публічно висловлював своє позитивне ставлення до роману. Зухвала у своїй безпардонності кампанія викликала загальне обурення.

У 1971 р. компартійний апарат усунув О. Гончара від керівництва Спілкою письменників. Наприкінці 1970-х рр. в Україні закінчилася кар’єра В. Маланчука. У січні 1979 р. Спілку письменників очолив Павло Загребельний. Спеціальною постановою президії Спілки письменників було дозволено надрукувати «Марусю Чурай» Ліни Костенко. У 1981 р. побачила світ із передмовою О. Гончара книга віршів Василя Симоненка «Лебеді материнства», видання якої розтягнулося на десять років.

Нерівну, але безкомпромісну боротьбу з режимом провадив Василь Стус. Поет помер у вересні 1985 р. в карцері пермського табору суворого режиму під час голодування.

Сергій Параджанов (1924-1990) – кінорежисер, сценарист. Вірменин, народжений у Тбілісі, уславив своїм ім'ям українське кіно у світі. Світову славу приніс фільм «Тіні забутих предків» (1964) за повістю М. Коцюбинського.

Іван Миколайчук (1941-1987) – актор, сценарист, режисер, один із фундаторів українського поетичного кіно. Зіграв 34 ролі у кіно, написав дев'ять сценаріїв, автор двох режисерських робіт. Серед найкращих його ролей – молодий Тарас Шевченко у фільмі «Сон» та Іван Палійчук у «Тінях забутих предків». Поставив фільми «Вавилон-ХХ» (1980), «Така пізня, така тепла осінь» (1981).

Леонід Биков (1928-1979) – актор театру і кіно, кінорежисер, сценарист. Визнання принесли кінофільми про радянсько-німецьку війну 1941-1945 рр. – «В бій ідуть лише "старі"» (1974) і «Атибати, йшли солдати» (1977).

Володимир Івасюк (1949-1979) – композитор, поет. Один із основоположників української естрадної музики. Провідне місце в творчості посідали пісні, що поєднували традиції українського мелосу з інтонаціями сучасної естрадної музики. Автор понад 100 пісень. Усенародно популярними стали «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» тощо.

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Наймасовішим видом мистецтва і далі залишалося кіно. Понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок щорічно обслуговували близько 800 млн. глядачів Найкраща з українських кінокартин доби «застою» – це фільм «Тіні забутих предків», поставлений за повістю М. Коцюбинського. Його створив колектив під керівництвом С. Параджанова у складі співавтора сценарію І. Чендея, оператора Ю. Іллєнка, молодого актора І. Миколайчука та ін. Після політичного скандалу в кінотеатрі «Україна» картину зняли з прокату на два десятиліття.

Помітним явищем в українському кіномистецтві 1960-х рр. став фільм режисера В. Денисенка «Сон» (сценарій В. Денисенка і Д. Павличка). У картині відтворено образ молодого Тараса Шевченка, роль якого зіграв Іван Миколайчук. Утім на талановиті твори в жанрі поетичного кіно чекала надзвичайно важка доля. Фільм «Білий птах з чорною ознакою» режисера Ю. Іллєнка делегати XXIV з’їзду Компартії України зустріли вороже. Тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті. Ще одну стрічку Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» за сценарієм І. Драча в прокат не допустили.

Компартійні функціонери майже знищили надзвичайно цікавий напрям, який міг забезпечити українським митцям гідне місце у світовому кіно. Хвиля творчого піднесення, яка принесла з собою багато чудових кіноробіт, поступово згасала. В. Щербицький на пленумі ЦК КПУ в травні 1974 р. із задоволенням констатував: «Певний час прийоми так званого поетичного кіно з їх наголосом на абстрактній символіці з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактувались окремими кінематографістами мало не як провідні прийоми розвитку кіномистецтва на Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано».

Найбільш відомими за межами України професійними колективами були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю ім. П. Вірського Етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л. Ященка захопився відродженням колядок і купальських пісень, які свідчили про оригінальність і неповторність українського фольклору.

Скарбницю українського музичного мистецтва збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії та кантати А. Філіпенка, А. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, К. Домінчен, П. Майборода, С. Сабадаш, А. Філіпенко, І. Шамо та ін.

Чисельність театрів за два десятиліття зросла і в середині 1980-х рр. сягнула дев’яти десятків. Перед постановкою кожну п’єсу дивилася комісія чиновників, що мали право схвалювати або забороняти. Найяскравішими серед театральних зірок України були такі майстри, як В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій. На оперній сцені успішно виступали Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ціпола.

На добу «застою» припадає розквіт творчості Марії Приймаченко. Не маючи професійної освіти, мисткиня виробила власну художню систему в так званому наївному мистецтві, одному з напрямів примітивізму. Створювала композиції з рослинними й анімалістичними мотивами фольклорного характеру. «Горохового звіра» вважають справжнім шедевром М. Приймаченко.

Дивіться також: