§ 2. Стародавня історія України

Зміст навчального матеріалу	Результати навчально-пізнавальної діяльності
Поява та розселення людей на території України Заняття доби привласнювального господарства Неолітична революція Поширення землеробства і скотарства на землях України Ремесла Трипільська і середньостогівська культури Кочовики раннього залізного віку Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор'ї та Криму Велике переселення народів Перші писемні згадки про давніх слов'ян (венедів, антів, склавинів) Велике розселення слов'ян Історичні витоки українського народу	встановлювати співвідношення між вказаними періодами та їх віддаленість від сьогодення визначати правильність застосування в історичному контексті зазначених понять і термінів розпізнавати на картосхемі місця основних стоянок людей кам'яного віку на теренах сучасної України (Королеве, Киїк-Коба, Кирилівка, Межиріч, Мізин); території розселення трипільців, середньостогівців, кіммерійців, скіфів; місця розташування античних міст-колоній Північного Причорномор'я та Криму (Тіра, Ольвія, Пантікапей, Херсонес), Боспорське царство; напрямки розселення слов'ян під час Великого переселення народів характеризувати суспільне, господарське та духовне життя носіїв трипільської і середньостогівської культур, кіммерійців, скіфів, сарматів, мешканців міст-колоній Північного Причорномор'я та Криму, давніх слов'ян визначати основні риси археологічних періодів, неолітичної революції, причини та наслідки занепаду Великої Скіфії, особливості грецької колонізації Північного Причорномор'я та Криму пояснювати наслідки та значення Великої грецької колонізації, Великого переселення народів і Великого розселення слов'ян для розвитку українських земель сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми візуально розпізнавати та характеризувати вказані історично-культурні пам'ятки
Поняття і терміни
палеоліт привласнювальне господарство мезоліт неоліт неолітична революція відтворювальне (продуктивне) господарство археологічна культура енеоліт бронзовий вік ранній залізний вік колонізація кочовик курган

ПОЯВА ТА РОЗСЕЛЕННЯ ЛЮДЕЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Пралюди вперше з’явилися на території України близько 1 млн. років тому. Найдавнішою пам’яткою в Україні є стоянка біля с. Королеве в Закарпатті. Кісток найдавніших мешканців України поки що не знайдено. Та вчені припускають, що це були пітекантропи: вони використовували вогонь, хоча не вміли добувати його, та виготовляли знаряддя праці, оббиваючи камені. Основним знаряддям було ручне рубило, яким і кололи, і різали, і рубали. Використовували й дерев’яні знаряддя, зокрема списи. Пітекантропи не будували жител, постійно пересуваючись у пошуках їжі. Доба пітекантропа на теренах України за археологічною періодизацією – період раннього палеоліту.

Палеоліт, або давній кам'яний вік – найдавніша доба за археологічною періодизацією. На території України давній кам’яний вік тривав близько 1 млн. років і закінчився 10 тис. років тому. Палеоліт поділяють на ранній і пізній (або ранній, середній і пізній).

Розселення людини на території України відбувалося через Балкани й Центральну Європу.

Наступниками пітекантропів уважають палеоантропів, або неандертальців (150-28 тис. років тому). На території України виявлено чимало стоянок неандертальців. Найвідомішою є стоянка в Киїк-Кобі, що в Криму. Тут знайдено кістки найдавнішої людиноподібної істоти на території України.

Пристосовуючись до суворого клімату, неандертальці часто оселялися в печерах. У місцевостях, де не було печер, вони споруджували житла з кісток мамонтів або каміння. Почали використовувати шкури тварин як одяг, оволоділи вмінням добувати вогонь. Найпоширенішими знаряддями неандертальців були гостроконечники (зовні схожі на рубила, але менші, рівніші й зручніші) та скребла (із широким робочим краєм). Доба неандертальця на теренах України за археологічною періодизацією – період середнього палеоліту.

ПОЯВА ЛЮДИНИ СУЧАСНОГО ФІЗИЧНОГО ТИПУ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ

«Людина розумна» з’явилася у Європі 40-35 тис. років тому. Більшість дослідників уважають, що неандертальці не були безпосередніми предками власне людини. Вказуючи на істотні вади їхнього розумового розвитку, прихильники такої думки переконані, що неандертальці поступово вимерли. А «людина розумна» виникла в Африці або Південній Євразії більше ніж 100 тис. років тому, згодом розселившись на інші території.

Найдавніші рештки людини розумної знайдено в печері Кроманьйон у Франції. Тому цю людину називають кроманьйонцем. Доба кроманьйонця (ранньої найдавнішої людини) за археологічною періодизацією – це період пізнього палеоліту.

Здатність «людини розумної» до абстрактного мислення створила передумови для зародження мистецтва та релігійних вірувань.

У кроманьйонців з’явилися знаряддя спеціального призначення: скребачки для обробки шкури, різці для роботи з кісткою; різноманітні ножі для різання м’яса, дерева, шкіри, наконечники списів, сокири тощо; крім кам’яних, уже були знаряддя з кістки й рогу – голки, шила, руків’я різних інструментів; різноманітні прикраси й речі ритуального призначення – браслети, намиста, статуетки, ударні палиці.

Заняття доби привласнювального господарства. Найдавніша людина забезпечувала своє існування за допомогою мисливства, збиральництва та рибальства. Провідним заняттям «людини розумної» було полювання. На півночі України первісні мисливці полювали на мамонтів, а на півдні – на бізонів.

Люди жили й полювали колективами з 25-40 осіб, що складалися з родичів, представників 5-7 сімей. Такі колективи називають родовими общинами. На України досліджено кількасот стоянок пізнього палеоліту. Найвідоміші з них – у селах Мізин на Чернігівщині та Межиріч на Черкащині, Кирилівська стоянка в Києві.

Мізинська стоянка, що на правому березі Десни в с. Мізин Новгород-Сіверського району Чернігівської області, є унікальним пізньопалеотичним поселенням давніх мисливців на мамонтів. Тут археологи дослідили залишки п’яти мисливських жител, виявили рештки більш ніж 100 мамонтів, численні знаряддя праці, а також витвори давніх митців: жіночі статуетки та фігурки тварин із бивнів мамонта, унікальні браслети з мамонтових кісток, оздоблені складними різьбленими орнаментами, прикраси із бивнів мамонта й черепашок. Люди жили тут 20 тис. років тому.

Кінець льодовикового періоду збігся в часі з кінцем палеоліту. Наступну добу в історії людства археологи називають мезолітом. На землях України ця доба тривала від 10 тис. до 7 тис. до н.е. Саме тоді в Європі встановився клімат, подібний території до сучасного. Близьким до сучасного став і тваринний світ. Тож у післяльодовиковий період змінилися і способи полювання, і мисливське знаряддя. Було винайдено лук і стріли. До спорядження мисливців узимку додалися лижі. Люди доби мезоліту користувалися також човнами. А ще, вважають дослідники, саме за тих часів було приручено собаку – незамінного помічника під час полювання.

ПОШИРЕННЯ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА СКОТАРСТВА НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

Останній період кам’яного віку називають неолітом. Ця доба стала переломною в історії людства, адже з нею пов’язаний процес переходу від привласнювального до відтворювального (продуктивного) господарства – землеробства та скотарства. Цей процес має назву «неолітична революція».

Територія України не належить до регіонів, де виникли відтворювальні заняття. Проте місцеві мисливці переймали нові види людської діяльності від мешканців Центральної Європи, а ті запозичували їх від переселенців із Передньої Азії. У 7 тис. до н.е. сформувалася найдавніша неолітична культура України – буго-дністровська, яка була поширена в лісостеповій смузі басейну Дністра та Південного Бугу від кінця 7 до 5 тис. до н.е.

До найважливіших досягнень неоліту також належить винайдення глиняного посуду (кераміка – перший штучний матеріал, створений людиною). Здобутком цієї доби стала поява прядіння і ткацтва. Впровадження нових методів обробки матеріалів – шліфування, розпилювання, свердління – дало змогу розширити сировинну базу, використовувати різні породи каменю для виготовлення знарядь праці та предметів побуту, збагатило асортимент виробів.

Утвердження на праукраїнських територіях відтворювального господарства пов’язують із носіями трипільської археологічної культури. Розквіт цієї археологічної культури припав на добу енеоліту – мідно-кам’яного віку. Мідь була першим металом, який люди навчилися обробляти.

Назва трипільська культура так само, як і назва її носіїв, є умовною. Вона походить від назви с. Трипілля на Київщині, неподалік якого наприкінці 19 ст. український археолог Вікентій Хвойка виявив рештки життєдіяльності давніх хліборобів. Численні археологічні знахідки свідчать, що трипільці прийшли на землі України з Нижнього Подунав’я і опанували величезні простори Лісостепу України від Дністра до Дніпра, досягти територій Волині та Степового Причорномор’я. Трипільська культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років – від 4 тис. до н.е. до середини З тис. до н.е.

В основі господарського життя носіїв трипільської культури було перелогове рільництво, що передбачало використання ділянок землі доти, доки не вичерпувалася їхня родючість. Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували значну частину нині відомих в Україні садово-городніх культур. Відомо також, що племена трипільців розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней. Трипільці виготовляли глиняний посуд у спеціальних гончарних печах, а потім розмальовували складними візерунками чорною, брунатною, червоною фарбами. Трипільська людність жила сім’ями, що об’єднувалися в общини, а пізніше – у племена.

Спершу поселення трипільців були невеликими. У них мешкали по 50-60 осіб. Будинки розташовувалися колом, із загоном для худоби в центрі. Згодом трипільці почали споруджувати велетенські селища – протоміста, у яких мешкали до 10 тис. осіб. Протомісто Майданецьке на Черкащині займало площу 300-400 гектарів і складалося майже з 2 тис. жител.

Із середини 5 тис. до н.е. до середини 4 тис до н.е. у степовому Придніпров’ї, Приазов’ї, басейні Сіверського Дінця відбулося формування особливого господарсько-культурного типу, що дістав назву середньостогівська культура. Представники цієї культури займались землеробством і скотарством, хоча перше відігравало менше значення, аніж у трипільців. Середньостогівська людність першою на українських теренах освоїла відгінне скотарство. З ним була пов’язана значна роль збиральництва та рибальства у господарському житті носіїв цієї культури.

Мезоліт – епоха кам'яної доби, що була перехідною між палеолітом і неолітом. На землях України доба мезоліту тривала приблизно від 10 тис. до 7 тис. до н.е. Основою господарства мезоліту Європи було полювання з луком та стрілами на лісових копитних (лосів, турів, оленів, косуль, кабанів).

Неоліт – доба нового кам'яного віку (7-4 тис. до н.е.), завершальний етап кам'яної доби, що прийшов на зміну мезоліту. Назва позначає епоху, впродовж якої людина перейшла до добування їжі, вирощуючи рослини й одомашнивши тварин («неолітична революція»). Відтворювальне господарство потрапило до Європи з Близького Сходу через Балкани. Тому ближча до балкано-дунайського регіону Південно-Західна Україна неолітизувалася раніше (7-6 тис. до н.е.), аніж території, розташовані далі на північ (6-4 тис. до н.е.). Коли на півдні України з’явилися перші неолітичні землероби та скотарі, на півночі – у Поліссі – ще мешкали мезолітичні мисливці.

Енеоліт, або мідно-кам'яний вік – перехідна доба від кам'яного віку до віку металів, коли з'являються речі з міді – першого металу, опанованого людиною, однак провідна роль у виготовленні знарядь праці ще належала каменю. На території України енеоліт тривав у 4-3 тис. до н.е.

Археологічна культура – сукупність схожих речових решток, здобутих під час археологічних розкопок, що належать до одного історичного часу і тієї самої території. Подібність форми й оздоблення посуду, типу прикрас, особливостей будівництва жител і рис поховального обряду свідчить про належність археологічних пам'яток одному народові або близьким народам Назви археологічних культур зазвичай утворюють від назв місцевостей, де вперше виявлено типову пам'ятку (наприклад, черняхівська культура – від с. Черняхів), або за характерними ознаками археологічних знахідок (культура кулястих амфор, шнурова культура), від особливостей поховань (зрубна культура).

За бронзового віку (2 тис. до н.е.) скотарі освоювали степові простори, а землероби селилися вздовж річок у лісостеповій частині України. Доба бронзи дає новий імпульс розвитку скотарства. Населення почало користуватися колісним транспортом - возами. Винахід бронзи (сплав міді й олова) сприяв удосконаленню зброї - бойових сокир і стріл із твердими наконечниками. Саме за бронзи вперше з’являється лучник-вершник.

Бронзовий вік – період в історії людства, коли поряд із кам'яними були поширені знаряддя з бронзи (сплав міді з оловом, рідше – свинцем, цинком та ін.). На наших теренах доба бронзи тривала від початку 2 до початку 1 тис до н.е.

КОЧОВИКИ ЗА РАННЬОГО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ

Першими, хто з-поміж мешканців українського Степу навчився виробляти залізо, були кіммерійці – з ними пов’язаний початок залізного віку на наших степових теренах. Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у Причорноморські степи в 9 ст. до н.е. й панував тут упродовж двох століть. Кіммерійці – перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела (ассирійські та грецькі – «Одіссея» Гомера, Геродот). Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми військовими походами.

Це був перший народ на українських землях, який дослідники називають кочовим. Вони не будували жител, а їхнє життя збігало в мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували.

СКІФИ

Хоч якими непереможними воїнами здавалися кіммерійці, у 7 ст. до н.е. їхнє панування в Степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.

У Причорноморські степи скіфи примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, в основі господарства яких було конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Як і кіммерійці, скіфи були іраномовними.

За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. У 5-4 ст. до н.е. скіфське суспільство сягнуло розквіту. Про могутність Великої Скіфії тих часів свідчать царські кургани. Більшість із них відкрито в Нижньому Подніпров’ї. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін. Найвищого піднесення Скіфія досягла в 4 ст. до н.е. за часів царя Атея. З грецьких джерел довідуємося, що цей цар-воїн підкорив своїй владі всі землі від Дунаю до Дону. Свідченням могутності Атея було те, що він карбував власну монету. Атей провадив активну загарбницьку політику.

Курган – округлий або видовжений земляний, рідше кам'яний насип, що його зводили над одним чи декількома похованнями.

У 4-3 ст. до н.е. становище Великої Скіфії ускладнилося. Причинами її занепаду дослідники вважають погіршення природних умов (висихання степів, збідніння трав’яного покриву внаслідок тривалого витолочування стадами худоби), занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Велика Скіфія припинила існування. Проте самі скіфи не зникли з історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії. Першу – у Нижньому Подніпров’ї, Нижньому Подунав’ї та Північному Криму; другу – у Степовому та Передгірному Криму зі столицею Неаполем Скіфським.

САРМАТИ

У 3 ст. до н.е. скіфів у Причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з Приуральсько-Поволзьких степів. Як вони називали самі себе, науці не відомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний мечем». Володарювання сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років до 3 ст. н.е. Варто пам’ятати, що поряд з етнонімом «сармати» античні автори вживали й інші; це пояснюється тим, що сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от: язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани тощо. За легендою, яку записав Геродот, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками – безстрашними жінками-войовницями.

Життя і побут сарматів були подібними до скіфських. Вони також були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них воєнні походи. Античні джерела докладно розповідають про спорядження сарматів, їхню войовничість. Як активна військова сила вони були залучені, зокрема, до війн проти Риму. Не гребували нападати їхні племена й на менш заможних мешканців Лісостепу: від 1 ст. до н.е. у похованнях сарматів трапляються поодинокі речі вихідців із Подніпров’я – полонених і перетворених на рабів. Володарюванню сарматів у Причорноморських степах поклали край германські племена готів і пізніша навала нових кочовиків зі сходу – тюркомовних гунів.

ЗАСНУВАННЯ АНТИЧНИХ МІСТ-КОЛОНІЙ У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї ТА КРИМУ

Появу перших грецьких поселень у Північному Причорномор’ї та Криму історики відносять до середини 7 ст. до н.е. При цьому вживають зазвичай термін «колонізація». До переселення на чужину греків спонукали різні причини. Настав час, коли земля вже не могла прогодувати всіх, а вільних ділянок у Греції бракувало (через аграрне перенаселення). Тож багато хто з греків, потерпаючи від злиднів на батьківщині, шукав краї, де міг би зажити багатшим життям. Хтось сподівався закладати міста – своєрідні торговельні бази, через які прагнув збувати у віддалені землі вироби грецьких майстрів. Хтось сподівався знайти джерела сировини для свого ремесла.

Колонізація – заселення та освоєння вільної території загарбання якоїсь країни або краю, що супроводжується визиском, підкоренням, а часом і винищенням місцевого населення

Першою грецькою колонією на півдні України вважають поселення на острові (за тих часів – півострові) Березань неподалік сучасного міста Очаків Миколаївської області. Упродовж 6-5 ст. до н.е. грецькі переселенці опанували все північне узбережжя Чорного моря. Зокрема, біля гирла р. Тірас (Дністер) виникла Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), на правому березі Бузького лиману – Ольвія (біля сучасного с. Парутине Миколаївської області). На південному березі Криму – Херсонес Таврійський (територія сучасного Севастополя). На берегах Керченської протоки від 7 ст. до н.е. були засновані Пантікапей (сучасна Керч), Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія тощо. Близько 480 р. до н.е. там виникло Боспорське царство, об’єднавши понад 20 грецьких міст. Столицею держави був Пантікапей.

Державне та суспільне життя античних міст Північного Причорномор’я та Криму складалося так само, як і в Греції. Кожне місто було окремою державою-полісом. Чорноморські міста-колонії були демократичними або аристократичними республіками. Виняток становило Боспорське царство, яким правили царі. Найвищу владу в більшості грецьких колоній Північного Причорномор’я та Криму зазвичай мали народні збори («народ») і ради, до складу яких належали найповажніші громадяни. Рада готувала проекти рішень, які розглядали та схвалювали народні збори, а втілювати їх у життя були покликані обрані на певний термін службовці – архонти, стратеги тощо.

Провідними заняттями колоністів були вирощування зерна, винограду, городини, рибальство й виготовлення рибних продуктів, скотарство. Зверніть увагу, що одна з галузей середземноморської тріади античного рослинництва – вирощування олив – взагалі не розвивалася. Високого рівня досягло ремісниче виробництво – металообробка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів зі скла, дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри-ювеліри: вони виготовляли дивовижної краси прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль скіфського царя. У кожному грецькому місті-колонії карбували власну монету.

На нові місця греки переселялися разом зі своїми богами. Найпоширенішим із божеств у Північному Причорномор’ї був Аполлон. Вільне населення грецьких міст Північного Причорномор’я здобувало таку саму освіту, як і повноправні мешканці Греції. Колоністи мали своїх літераторів, драматургів, учених, філософів. У причорноморських містах-колоніях відбувалися різноманітні спортивні змагання, зокрема ахіллеї в Ольвії.

Велике переселення народів – грандіозні переселення, що відбулися в Європі у 4-7 ст., унаслідок чого почали формуватися народи та території, що визначають сучасну політичну карту Європи.

Велике розселення слов'ян відбувалося в другій половині 5-7 ст. під час Великого переселення народів, коли слов'янські племена з'явилися в Подунав'ї, у глибинних районах Балканського півострова - на півдні, на заході дійшли до Ельби та Балтійського узбережжя, на північному сході заселили верхів'я Дону й Волги.

У 70-ті рр. 4 ст. зі степів Азії в Європу прийшли гуни. Деякі європейські племена, зігнані з місць, де жили, почали переселятися, зрушуючи, своєю чергою, сусідів. Тож гунська навала спричинила грандіозне пересування германців та інших племен і народів. Цей рух називають Великим переселенням народів. Гуни знищили Боспорське царство та інші грецькі міста-колонії (вціліли лише Херсонес Таврійський і Пантікапей).

ПЕРШІ ЗГАДКИ ПРО ДАВНІХ СЛОВ'ЯН

Слов’яни – предки 15 сучасних європейських народів, у тому числі українського, формувалися упродовж 2-1 тис. до н.е. на лісостепових просторах від Вісли до Дніпра. Ці терени дослідники називають прабатьківщиною слов’ян. Проте багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами – від Одри (Одера) до Дніпра.

Від початку 1 тис. н.е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка цілком належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

Найдавніші свідчення про слов’ян відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1-2 ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові Птолемею (2 ст.). Усі троє називали слов’ян венедами. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині. Докладніше розповідають про слов’ян пізніші джерела (від 6 ст.). Велику увагу їм приділив автор історії готів Йордан у книжці «Про походження та діяння гетів» 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...», – говорив Йордан про слов’ян. Назви «склавіни» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. За Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавіни – між Дністром і Дунаєм.

ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

У 4 ст., коли остготи остаточно утвердилися в Причорноморських степах, їхня держава об’єднала народи, що жили на тих землях, у тому числі слов’ян-венедів. Їх підкорив, як свідчить Йордан, король Германаріх.

У 375 р. готів під час Великого переселення народів захопили гуни. У складі гунського об’єднання слов’яни торували собі шляхи в Подунав’я та на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі. У середині 5 ст., позбувшись залежності від гунів, слов’яни рушили на землі Східної Римської імперії. Так почалося Велике розселення слов’ян, про яке Йордан сповіщав: «Тепер вони [слов’яни] бушують повсюди...».

СУСПІЛЬСТВО ТА ГОСПОДАРСТВО ДАВНІХ СЛОВ'ЯН

У 6-7 ст. давні слов’яни наблизилися до створення держави. Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині – це Зимнівське городище. Про досить складні суспільні відносини у слов’ян, формування у них племінної верхівки свідчать джерела 6 ст. Багато даних указує на особливу роль у житті слов’ян спільних рад, на яких ухвалювали найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, – писав у 6 ст. Прокопій Кесарійський, – а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують гуртом».

Давні слов’яни жили з хліборобства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тис. З городини розводили горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. Тривалий час панівною у хліборобстві була перелогова система. Розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней. Помічниками у слов’янських господарствах були воли та коні. Не нехтували слов’яни тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду. Довгий час, навіть після того, як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка аж до 10-11 ст. лишалася переважно ліпною.

Давні слов’яни були язичниками. Вони мали святилища – капища. Це були камінні майданчики або заглиблення в землі. Більшість із них стояла просто неба, у центрі розташовувалися жертовники та масивний стовп, на якому стояв ідол. Найвідоміший із тих, що збереглися, – Збруцький ідол. Його було знайдено 1848 р. в річці Збруч. Він є втіленням язичницьких уявлень слов’ян про будову Всесвіту. Слов’яни вірили, що Всесвіт складається із трьох світів: неба – світу богів, земного світу людей і підземного світу. На святилищах-капищах порядкували служителі язичницьких обрядів – волхви. Їх вважали знавцями таємниць природи, посередниками у спілкуванні з богами. Волхви, за уявленнями слов’ян, були наділені надприродними силою й здібностями.

Дивіться також: