§ 2. Королівство Руське (Галицько-Волинська держава). Монгольська навала

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Об'єднання Галицького та Волинського князівств Розбудова Галицько-Волинської держави (королівства Руського) в 1238-1264 рр. Монгольська навала на південно-західні землі Русі Королівство Руське (Галицько-Волинська держава) за нащадків Данила Романовича Суспільно-політичне та господарське життя Культура й духовність	1199 р. - утворення Галицько-Волинської держави 1223 р. - битва біля р. Калка 1238-1264 рр. - правління Данила Романовича 1240 р. - захоплення Києва монголами 1245 р. - битва біля м Ярослав; поїздка Данила Романовича в Золоту Орду 1253 р. - коронування Данила Романовича
Персоналії	Поняття і терміни
Роман Мстиславович Данило Романович (король Данило) Лев Данилович Юрій І Львович Юрій II Болеслав	ярлик баскак
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати належність вказаних подій до століть, співвідношення між подіями та їх віддаленість від сьогодення; визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів; розпізнавати на картосхемі королівство Руське (Галицько-Волинську державу) за правління Романа Мстиславовича та Данила Романовича; напрямки походів монголів на південно-західні землі Русі; характеризувати розвиток політичного, соціального і господарського життя королівства Руського (Галицько-Волинської держави), залежність українських князівств від Золотої Орди, наслідки золотоординського панування; діяльність вказаних персоналій; визначати передумови, особливості та значення утворення королівства Руського (Галицько-Волинської держави), особливості золотоординського панування на південно-західних землях Русі; сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми; візуально розпізнавати та характеризувати вказані історично-культурні пам'ятки.

ОБ’ЄДНАННЯ ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА З ГАЛИЦЬКИМ

Наприкінці 12 ст. Волинське князівство було переділено між нащадками Ізяслава Мстиславовича – засновника династії волинських князів, на кілька уділів. Найпочеснішими вважалися Володимирська та Луцька землі. Край усобицям поклав син Мстислава Ізяславовича Роман. Як старший із братів він посів володимирський стіл і крок за кроком почав здійснювати об’єднавчу політику.

Об’єднанню двох князівств сприяли певні умови, що склалися Віддаленість від Києва забезпечувала самостійність князівської політики, а природні умови створювали бар’єр для степових кочовиків.

Розташування князівства на перехресті важливих торговельних шляхів забезпечувало економічну стабільність, яку втрачав Київ. Зовнішнім поштовхом до об’єднання слугувала необхідність захисту від польської та угорської агресії, а згодом від монгольської навали. Роком 1199 починають історію Галицько-Волинської держави, коли волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Волинське й Галицьке князівства. Столицею об’єднаного князівства Роман обрав Галич. Здійснивши вдалі походи проти Литви та Польщі. Роман підняв свій авторитет. У 1202 р. Роман захопив Київ і став великим князем. Літописець назвав його «самодержцем всієї Русі».

Міжнародний авторитет Романа Мстиславовича втягнув його у міжусобну боротьбу польських князів, а 1205 р., як припускають історики, у протистояння німецьких династій Гогенштауфенів і Вельфів. Маючи зобов’язання щодо Гогенштауфенів, галицько-волинський володар пішов походом через Польщу до Саксонії. Проте його просуванню перешкодили колишні союзники – польські князі Лешко Білий і Конрад. У бою під Завихвостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман загинув.

КНЯЗЮВАННЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА

Смерть Романа Мстиславовича ускладнила внутрішнє Становище Галицько-Волинського князівства. Розпочався майже 30-річний період боротьби за галицький стіл, яка характеризувалась як свавіллям бояр, що намагались закріпити владу за собою, проголосивши князем одного з бояр, так і втручанням Польщі та Угорщини у внутрішні справи князівства.

Лише у 20-х роках 13 ст. сини Романа Данило та Василько зібрали під своєю владою усю Волинь, відвоювавши загарбані польським королем землі, мали союзницькі угоди з Литвою, польськими князями, а 1238 р. утвердилися і в Галичині. Василько як молодший залишився на Волині. Старший Романович столицю Галицько-Волинського князівства переніс до тільки-но закладеного м. Холм. Данило утвердився і в Києві. Однак стіл свій до Києва не переніс, залишив там намісником хороброго воїна, воєводу Дмитра. Того ж таки 1238 р. відбулася битва під Дорогичином, унаслідок перемоги в якій Данило поклав край зазіханням німецьких лицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі та зміцнив північно-західний кордон Галицько-Волинського князівства.

Під час володарювання Данилу Романовичу доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Польща та Угорщина.

Водночас був змушений воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло перемогу в битві проти приведеного Ростиславом війська угорського короля та його союзників біля м. Ярослав на Сяні. Внаслідок Ярославської битви Данило зламав опір бояр, остаточно утвердився у Галичі й надовго поклав край зазіханням Угорського королівства на галицький стіл.

Важливим напрямом зовнішньої політики Данила Романовича були відносини з монгольськими володарями. Здійснивши подорож в Орду в 1245 р., Данило почав шукати союзників у боротьбі з ординцями. З цією метою налагодив союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством. Відгукнувся князь на пропозицію Ватикану розпочати переговори про участь русичів у хрестовому поході європейських держав проти монголів. Щоб заохотити князя до походу, Папа Інокентій IV запропонував йому прийняти королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під покровительством папи. У 1253 р. в Дорогичині папський легат Опізо урочисто коронував Данила Романовича. Однак оголошений Папою хрестовий похід проти монголів не знайшов підтримки серед європейських монархів, тож Данило відмовився від будь-яких поступок у релігійних справах.

МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА НА ПІВДЕННО-ЗАХІДНІ ЗЕМЛІ РУСІ

Наприкінці 12 ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня Монгольська держава. У 1206 р. ханом усієї Монголії було проголошено Темуджина (Чингісхана). Він розпочав здійснювати завойовницьку політику.

Перша битва русичів із монголами сталася 31 травня 1223 р. на берегах річки Калка. Союзне русько-половецьке військо зазнало там поразки. Другий похід монголів відбувся наприкінці 1230-х рр. Навесні 1239 р. монголи підійшли до кордонів руських князівств. Першим на шляху просування орди Батия, онука Чингісхана, стояв Переяслав. Монголи захопили місто, зруйнували і спалили його. Того самого року сумна доля спіткала й Чернігів. Наприкінці 1239 р. монгольська кіннота вдерлася в Крим, переслідуючи переможених половців. Завойовники захопили майже весь півострів. На початку грудня 1240 р. інша частина монгольського війська наблизилася до Києва. Внаслідок захоплення Києва всі житлові й господарські споруди, палаци й собори Києва перетворилися на згарища. Падіння Києва відкрило Батию шлях на Захід. Із Києва основні сили Батия рушили на Володимир і Галич. Із вогнем і мечем монголи пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. Року 1241 монголи вийшли на західні рубежі Русі. Унаслідок монгольської навали Русь-Україна як державне утворення припинила існування, а центр політичних процесів на українських теренах перемістився на захід - до Галицько-Волинської держави.

ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ЗОЛОТОЇ ОРДИ

Землі Південно-Західної Русі територіально безпосередньо не входили до складу Золотої Орди. Вони перебували у різного ступеня залежності від Сараю. Підкорені землі були зобов’язані сплачувати данину, отримувати ярлики на управління землями та делегувати своїх воїнів для участі у воєнних походах.

Баскак – монгольський урядовець, воєначальник, що слідкував за збором данини.

Ярлик – письмовий документ, виданий від імені монгольського хана, що надавав руським князям право на управління відповідними територіями (князювання).

Найбільше потерпала від Орди найближча до неї Переяславщина. Втративши князя, Переяславське князівство припинило існувати. Занепало й Чернігівське князівство. Від кінця 13 - упродовж першої половини 14 ст. воно розпадалося на нові й нові уділи. Позбавлений власних князів київський стіл перебував під зверхністю володимиро-суздальських князів, яких призначали в Сараї ханськими ярликами – грамотами-дозволами на володіння землями.

Утім, призначені зверхники ніколи не бували в київській землі. Так, у 1243 р. першим із князів визнав зверхність монголів і дістав ярлик на міста Київ і Владимир Ярослав Всеволодович. Проте до зруйнованого Києва князь не поїхав, а послав туди намісника. Пізніше золотоординські правителі не допускали до князівського столу Києва будь-яких впливових князів.

Віддалене від Орди Галицько-Волинське князівство перебувало у кращому становищі порівняно з іншими князівствами на наших землях. Романовичі розбудовували свою державу, зміцнювали фортеці та оборонні споруди, готуючись до нових зіткнень із монголами. Заходи князів, спрямовані на зміцнення держави, викликали невдоволення Батия, який висунув Данилові Романовичу вимогу відвідати Орду.

У жовтні 1245 р. Данило виїхав до Орди. Унаслідок переговорів монголи затвердили його галицько-волинським князем. Виплату данини не було передбачено, а залежність Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди полягала в участі княжого війська в походах монгольської армії. Проте Данило мав на меті позбутися цієї залежності. У 1254 р. він вступив у відкриту боротьбу із Золотою Ордою. Він здійснив успішну відсіч ординців із Галицького пониззя та мав у планах звільнити Київ. Проте в цей час розпадається військовий союз із Литвою, а між Данилом та Міндовгом розпочинається боротьба. Вже у 1258 р. під натиском Орди Данило був вимушений виконати поставлені йому вимоги – знищити укріплення Володимира, Луцька та інших міст.

НАСТУПНИКИ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА

По смерті князя Данила (1264) його королівство розпалося. Найактивнішим з-поміж Данилових синів був князь Лев. До своїх володінь Лев приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачеве. У 1272 р. переніс свою столицю до Львова. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв’язки підтримував також із Чехією і Тевтонським орденом. У відносинах з Ордою Лев не чинив монголам спротиву, а зважав на їхню волю.

Землі королівства Данила Романовича таки було об’єднано – це зробив онук Данила Юрій І Львович (1301-1308). Столицею королівства став Володимир-Волинський. За правління Юрія І Львовича Польща захопила Люблінську землю, а Угорщина – частину Закарпаття. Проте внутрішнє становище князівства в цей період було стабільним. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило Романович, прийняв титул «короля Русі». Цей титул засвідчений його печаткою. Та чи відбулася коронація насправді, з джерел не відомо.

Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Льву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі». Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Льва була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди, у битві проти якої вони, можливо, й загинули. Оскільки жоден із братів не мав дітей, то з їхньою смертю 1323 р. династія Романовичів за чоловічою лінією урвалася.

ПРАВЛІННЯ ЮРІЯ II БОЛЕСЛАВА

У 1325 р. галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Льва II, який прийняв православ’я та ім’я Юрій. Про наміри відродити часи могутності Галицько-Волинського королівства свідчить і той факт, що в документах Юрій II називав себе «Божою милістю князем і дідичем королівства Русі» та використовував королівську печатку Юрія І. Юрій II Болеслав правив від 1325 р. до 1340 р. У зовнішній політиці він тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі. У 1340 р. його було отруєно. За свідченням джерел, така доля спіткала Юрія II Болеслава через ускладнення релігійної ситуації. З дитинства католик, він «став розмножити число латинників і їхню віру».

РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

За своєю структурою суспільство Галицько-Волинської держави мало чим відрізнялося від суспільства Київської Русі. Верхівку суспільної піраміди посідала князівська династія Рюриковичів. У 1253 р. Данило Романович перший із князів цієї династії прийняв західноєвропейську королівську корону та європейський монарший сан. Коронація Данила сприяла визнанню його Галицько-Волинського князівства «державою-королівством» із такими самими суверенними правами, як європейські королівства. Данило Романович став першим в історії України легітимним, тобто визнаним у Європі, королем.

Своєю роллю в суспільному житті вирізнялися галицькі бояри. У Галицькій землі боярське землеволодіння було безумовним, вотчинним, тоді як на Волині переважало умовне (службове) землеволодіння. Ця обставина проливає світло на те, чому галицькі бояри поводилися в краї як справжні господарі. Часті боярські заворушення послаблювали князівську владу. У 1213 р. в Галичі князем проголосив себе боярин Володислав Кормильчич. Це було нечуваним порушенням феодальних законів і суспільної ієрархії. Уперше на Русі боярин став князем, і це збурило суспільну думку в країні та за її межами. Наступного року Володислава усунув і ув’язнив угорський король.

Романовичі так і не змогли впоратися з галицьким боярством, що призвело до перенесення головного столу до Володимира за Юрія І Львовича. Від середини 14 ст. бояри підтримували польських і угорських королів у їхній боротьбі за Галицько-Волинські землі, що дало змогу боярській верстві й після захоплення їх зберігати колишні позиції.

Від середини 13 ст. Данило Романович почав реформувати військо. Серед кінноти з’явилися важкоозброєні «оружники» й легкоозброєні «стрільці», які виконували різні тактичні завдання. «Оружників» уперше на Русі одягли у важкий захисний обладунок західноєвропейського зразка. «Стрільці» не мали важкої зброї, а використовували самостріли – арбалети.

Дедалі активнішу роль у суспільному житті відігравали міста. Через віддаленість від кордонів Золотої Орди королівство Руське мало ліпші умови для господарського життя, зокрема для розвитку торгівлі, що приваблювало численних переселенців. Джерела свідчать, що населення Львова в останній чверті 13 – першій половині 14 ст. було напрочуд строкатим: у місті жили українці, німці, вірмени, євреї, татари тощо. Переселенці приносили в Галичину не лише свої звичаї, традиції та вірування, а й форми організації міського життя, як-от магдебурзьке право (тобто міське виборне самоврядування), практику об’єднання ремісників у цехи. З часом вага іноземців у суспільстві зростає, вони перетворюються на окрему силу, що істотно впливала на життя в краї.

ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ

Основою економічного життя Галицько-Волинської держави, так само як і Київської Русі, було сільське господарство. Протягом століть у галицько-волинських землях розвивалося землеробство, удосконалювалися знаряддя оранки, догляду землі, методи її обробітку. Основною зерновою культурою стає жито, відтіснивши на другий план ячмінь, овес і просо. Селяни і міщани займалися городництвом і садівництвом. Вирощували різноманітні овочеві культури: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, а також яблуні, груші, сливи, вишні, різноманітні ягоди. Розвивалося тваринництво. Розведення великої рогатої худоби забезпечувало молочними продуктами, необхідними для харчування, особливо в зимовий час. М’ясо приносило свинарство і вівчарство, останнє давало і шерсть для виготовлення теплого одягу. В деяких районах Галичини і Волині поширення набуло конярство.

Значне місце посідали промисли. Ліси Галичини й особливо Волині були наповнені хутряним звіром, і полювання на нього приносило великий зиск. Археологи знаходять чимало залишків луків, стріл, арбалетів, списів, рогатин. Відомо, що мисливці використовували капкани, ловчі ями, сітки та інше знаряддя. Займалися й рибальством. Істотного поширення в господарстві Галицької та Волинської земель набули бортництво і бджільництво. Спочатку мед і віск добували від лісових бджіл (бортю називали дерево з дуплом, заселеним бджолами), згодом поширилося культурне бджільництво.

Найчисленнішу частину городян становили ремісники. Традиційно вони займалися прядінням, ткацтвом, обробкою шкіри, дерева та каменю. Поширеним були гончарне, ювелірне та ковальське виробництво. Важливе значення мала обробка заліза. Розвивалося гончарство, склоробне виробництво тощо. Засвоївши складну технологію створення перегородчастих емалей, ювеліри княжого Галича сприяли уславленню міста як визначного центру емалевої справи Русі. Про розвиток грошового обігу у Галицько-Волинській державі свідчать гривни київського та новгородського типу, які найчастіше знаходять у скарбах.

ОСВІТА ТА КНИГОПИСАННЯ В ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Центрами освіти в Галицько-Волинському князівстві були церкви та монастирі.

Викладання в тогочасних школах істотно не відрізнялося від часів Київської Русі: навчали читання, письма церковнослов’янською мовою, церковного співу. З житія митрополита Петра Ратенського, волинянина за походженням, відомо, що його в сім років батьки віддали «книг учитися». Осередки освіти виникали й при дворах князів.

Знахідки берестяних грамот, бронзових і кістяних писал переконують, що письменними були і можновладці, і простолюд, а книжна наука розвивалася в різних частинах галицької та волинської земель. Берестяні грамоти, приміром, знайдено у Звенигороді та Бересті, а бронзові писала для писання на воскових табличках – у Галичі, Звенигороді, Перемишлі, Острозі.

У Галицько-Волинських землях було створено й переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня діяла при дворі племінника короля Данила – князя Володимира Васильковича – книжника й філософа, рівного якому, як сказано в літописі, «не було у всій землі, і після нього не буде». Очевидно, у цьому осередку й навчали. Літопис розповідає, що князь робив щедрі дарунки церквам у своїх містах Володимир, Берестя, Більськ, Кам’янець. Дарував він коштовності й церквам інших князівств. Оправу найдорожчих книг місцеві ремісники прикрашали золототканими тканинами, металевими накладками, оздобленими емаллю.

ЛІТОПИСАННЯ

Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис. На відміну від інших літописів, цей не поділяється на датовані записи, а містить своєрідні оповідання про воєнні походи та інші події. Твір складається з двох частин. У першій ідеться про події у Галицькій землі від 1205 р. до кінця 50-х рр. 13 ст., яка є, власне, життєписом князя Данила Романовича. Друга частина Галицько-Волинського літопису пов’язана з волинською землею й волинськими князями. У ній оповідається про події від середини до кінця 13 ст. Як уважають дослідники, цю частину літопису писали при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У Галицькій землі застосовували здобутки романської архітектури, поширеної в Угорщині, Чехії, Польщі. Галицькі будівничі споруджували храми й палаци з місцевого каменю – вапняку. Особливостями галицької архітектури є надзвичайна різноманітність типів споруд, для оздоблення яких часто використовували білий камінь; стіни облицьовували керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинним і геометричним орнаментами тощо. Розквіту архітектура Галицької землі досягла у 12 ст. за князювання Ростиславовичів. У стольних містах тоді з’явилися муровані князівські палаци, кам’яні храми, оборонні споруди. Найвідомішою пам’яткою галицької архітектури є грандіозний Успенський собор у Галичі, збудований у середині 12 ст. Ярославом Осмомислом. Єдиною спорудою давнього Галича, що збереглася до наших часів, є церква святого Пантелеймона, побудована в другій половині 12 ст. (нині у с. Шевченкове Івано-Франківського району Івано-Франківської області).

У 13 ст. активно розбудовувався і Холм, проте, на жаль, жодна з пам’яток холмської архітектури не збереглася. У Галицько-Волинському літописі вміщено розповідь про собор Іоанна Златоуста, який князь Данило спорудив і відновив після пожежі Холма 1256 р.

Серед збережених храмових споруд Волині найстарішим є Успенський собор у Володимирі, збудований за князя Мстислава Ізяславовича в 1160 р. У 70 80-х рр. 13 ст. храмом опікувався князь Володимир Василькович, який у ньому ж похований.

У 13 ст. на Західній Волині з’явився новий тип оборонних споруд – кам’яні оборонні башти (за походженням і типом – західноєвропейський донжон). Волинські донжони започатковують традицію спорудження багатобаштових оборонних комплексів України і є яскравим свідченням європейської орієнтації галицько-волинської оборонної архітектури. їх будівництво розпочалося з ініціативи князя Романа Мстиславовича. До нашого часу збереглися вежі поблизу м. Холм (у селі Стовп, що нині на території Польщі) та в м. Кам’янець (нині Білорусь).

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Перші ікони, про це вже йшлося, привозили на Русь із Візантії. Восени 2000 р. в Луцьку було знайдено шедевр константинопольського малярства 12 ст. – ікону Богородиці. На думку дослідників, ікона потрапила до Холма в період заснування й розбудови міста в 40-х роках 13 ст. за князя Данила Романовича, від 17 ст. відома як Холмська ікона Богородиці. Вона виконана на трьох кипарисових дошках. Чудотворна ікона Божої Матері Холмської – найдосконаліша за мистецьким рівнем візантійська ікона константинопольської школи, збережена в Україні.

Найвидатнішою та найхарактернішою пам’яткою малярської культури Галицько-Волинського князівства є Дорогобузька ікона Богородиці, створена в останній третині 13 ст. на Волині. Майстер, автор цієї ікони, був добре обізнаний як із сучасною йому технікою іконопису, так і з візантійською традицією. Монументальні розміри (збереглися лише фігури Богородиці та Христа) вказують, що це була ікона заввишки до 1,5 м.

Продовженням малярської традиції дорогобузької ікони є збережені в церкві Параскеви в Даляві на Лемківщині (нині Польща) постаті архангелів Михаїла та Гавриїла. Далявських архангелів датують першою половиною 14 ст. і відносять до перемишльського мистецького осередку.

Дивіться також: