§ 3. Руські удільні князівства у складі іноземних держав у другій половині 14 - першій половині 16 ст. Кримське ханство

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Змагання Польщі та Литви за Галицько-Волинську спадщину Входження українських земель до складу сусідніх держав (Угорське королівство, Молдавське князівство. Османська імперія. Московське царство) Кревська унія Велике князівство Руське Свидригайла Остаточна ліквідація Волинського та Київського удільних князівств Утворення Кримського ханства Перехід кримських ханів у васальну залежність від Османської імперії Виникнення козацтва Соціально-економічне життя Культура й духовність	1362 р. – битва біля р. Сині Води 1385 р. – укладення Кревської унії 40-ві рр. 15 ст. – утворення Кримського ханства 1478 р. – визнання Кримським ханством васальної залежності від Османської імперії 1489 р. – перша згадка про українських козаків у писемних джерелах 1514 р. – битва біля м. Орша
Персоналії	Поняття і терміни
Ольгерд Вітовт Свидригайло Хаджи-Герей Костянтин Іванович Острозький Юрій Дрогобич	шляхтич магдебурзьке право магістрат цех Дике поле козак
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати належність вказаних подій до століть, співвідношення між подіями та їх віддаленість від сьогодення визначати правильність застосування в історичному контексті зазначених понять і термінів розпізнавати на картосхемі українські землі у складі різних держав; територію Кримського ханства характеризувати політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського до і після Кревської унії, соціально-економічний розвиток українських земель, становище верств, досягнення в культурі, діяльність і здобутки вказаних персоналій визначати особливості суспільно-політичного життя українських земель у складі Великого князівства Литовського, причини та наслідки Кревської унії, причини виникнення українського козацтва порівнювати особливості перебування українських земель у складі сусідніх держав сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми візуально розпізнавати та характеризувати зазначені історично-культурні пам'ятки

ЗМАГАННЯ ПОЛЬЩІ, УГОРЩИНИ ТА ЛИТВИ ЗА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКУ СПАДЩИНУ

Зі смертю князя Юрія II Болеслава 1340 р. і через відсутність спадкоємців із князівської родини тамтешні бояри запросили княжити литовського князя Любарта Гедиміновича, який мав дружину з родини галицько-волинських князів і тому мав законні права на ці землі. Щоправда, свою владу Любарт зміг поширити лише на Волинь. Що ж до Галичини, то Любартова влада в ній була лише формальною. Реальним правителем у Галицькій землі був боярин Дмитро Дедько. Він володарював у Галичині впродовж 1340-1344 рр. від імені князя Любарта. Такий стан речей заповзявся змінити польський король, прагнувши приєднати Галицьку землю до своїх володінь. Польський король Казимир III 1340 р. напав на Львів, отримавши звістку про смерть князя Юрія.

Справжня війна за землі Галичини розгорілася 1349 р. Польський король за підтримки свого племінника – короля угорського Лайоша (Людовика) – організував великий похід на Галицько-Волинську землю, захопив головні міста, крім Луцька, приєднав Галичину й частину Волині до Польської держави. Війна за Галицько-Волинські землі точилася зі змінним успіхом. У 1370 р. Казимир III помер, і польським королем став угорський король Людовик. Усупереч польсько-угорській домовленості 1350 р. (власне, в такий спосіб польський король дістав допомогу від Угорщини), українські території, що їх відвойовував у Любарта Казимир, опинилися під владою Угорщини. Спершу землею управляв угорський урядовець, а з 1372 р. – родич угорського короля, сілезький князь Владислав Опольський, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» і карбував власні гроші. Довголітня війна, що точилася до 1377 р. між Польщею, Угорщиною та Литвою, закінчилася тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилася під владою ставленика угорського короля, Волинь - під владою литовської династії. У 1387 р. королева Ядвіга вигнала з Галичини угорських правителів й остаточно приєднала ці землі до Польщі.

У складі Польщі в 1434 р. створено Руське воєводство з центром у Львові, в 1462 р. – Белзькем з центром у Белзі, а у 1434 р. на Західному Поділлі постало Подільське воєводство з центром у Кам’янці.

ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СКЛАДУ ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Інші українські терени змогли приєднати до своїх володінь литовці. Єдиною реальною силою, здатною протистояти просуванню Литви на українські землі, була Золота Орда. Більшість українських земель приєднано до Литви за часів співправління князів-братів Ольгерда й Кейстута Гедиміновичів. Кейстут опікувався відносинами з німецькими лицарями, а Ольгерд здійснював зовнішню політику в південному й південно-східному напрямках, уклавши угоду між Литвою й Ордою. Саме ця домовленість дала змогу Ольгерду поширити свою владу на Київщину, Чернігово-Сіверщину та Поділля. Підкорення литовськими князями русько-українських земель відбувалося переважно мирно. Утвердження литовських князів у Київщині, Чернігово-Сіверщині та на Поділлі деякі тогочасні джерела пов’язували з битвою між литовсько-українським військом та ординцями на Синіх Водах, що сталася 1362 р. (нині річка Синюха, ліва притока Південного Бугу).

Приєднання земель Південно-Західної Русі перетворило Литовське князівство на велику державу. До кінця 14 ст. вона була федерацією земель-князівств, у тому числі українських – Київського, Новгород-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської – Гедиміновичів. Київським і новгород-сіверським володарями стали сини великого князя – Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині княжив молодший брат Ольгерда Любарт, а після нього – Любартів син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольгерда – князі Коріятовичі.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБУВАННЯ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Русичі становили 90% населення держави. Їхня культура справила на литовців помітний вплив. Вони переймали від українців і білорусів військову організацію та способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. Великого поширення з-поміж литовської знаті набула руська віра – так спочатку називали в Литві православне християнство. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами. Тож назва «Литовсько-Руська держава» відображає умови тогочасного життя. Утім, найсуттєвішою особливістю перебування руських земель у складі Великого князівства Литовського було те, що литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі. На місцях залишалася уся попередня система управління за принципом: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо».

КИЇВСЬКЕ УДІЛЬНЕ КНЯЗІВСТВО

Свідченням успадкування державного ладу давньої Русі дослідники вважають князювання нащадків Ольгерда в Києві. Від 1363 р. в Києві князював Володимир Ольгердович. Охрещений матір’ю за православним обрядом, вихований на слов’янських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий у Києві як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Виявом економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Вільна було карбування Володимиром власної монети. Київський князь почувався незалежним володарем. Це підтверджує і звучання його титулу: в нечисленних документах, що збереглися від тих часів. Володимир Ольгердович іменував себе «З Божої ласки князь київський».

КРЕВСЬКА УНІЯ

Зміни у становищі українських земель у складі Великого князівства Литовського сталися з приходом до влади Ягайла Ольгердовича. Поляки запропонували Ягайлу одружитися з їхньою королевою Ядвигою (дочкою Лайоша) і стати польським королем. Причиною таких клопотань була загроза обом державам з боку Тевтонського ордену. Ягайло прийняв пропозицію. Наслідком його згоди стало укладення між Литвою та Польщею в серпні 1385 р. в м. Крево (нині територія Білорусі) державно-політичного союзу, відомого в історії під назвою «Кревська унія». Ця угода передбачала перехід у католицтво Ягайла, його родичів і всіх нехрещених литовців, шлюб Ягайла з Ядвигою і приєднання Великого князівства Литовського до складу Польської держави.

У лютому 1386 р. Ягайло прийняв католицтво, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвигою і став польським королем. Незабаром Литву було прилучено до католицизму. Щоправда, провести до кінця укладену в Крево угоду Ягайло так і не спромігся, бо в особі Вітовта Кейстутовича знайшов затятого прихильника державної незалежності Литви. За Острівською угодою 1392 р. Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передовсім Трокське князівство), Вітовт ставав пожиттєвим намісником Ягайла в Литві, який зберіг за собою верховну над нею владу як великий князь литовський. Незабаром Вітовт почав використовувати титул великого князя литовського.

ПРАВЛІННЯ ВІТОВТА У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ

За правління Вітовта (1392-1430) багатьох литовських князів, які мали уділи в Русі-Україні, було позбавлено володінь. Протягом попередніх років вони почувались у своїх уділах як самостійні правителі. їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини, визнанням його своїм зверхником і зобов’язанням за потреби надавати збройну допомогу.

Самостійність удільних князівств непокоїла Вітовта. Він докладав зусиль, щоб ліквідувати найбільші князівства. Упродовж 1393-1395 рр. були позбавлені уділів такі князі: Дмитро-Корибут у Новгороді-Сіверському, Федір Коріятович на Поділлі, Володимир Ольгердович у Києві.

Авторитет Вітовта помітно зріс після Грюнвальдської битви 1410 р., у якій польсько-литовсько-руське військо завдало нищівної поразки лицарям Тевтонського ордену. У 1413 р. в замку Городло (на річці Західний Буг) на спільному польсько-литовському сеймі Ягайло та Вітовт уклали чергову унію – Городельську. Угода ще раз підтверджувала польсько-литовське об’єднання в одну державу «на вічні часи», водночас проголошуючи збереження великокнязівського столу в Литві. Вітовта було визнано довічним володарем Литви під зверхністю польського короля. Унія також передбачала уніфікацію адміністративно-територіального устрою Великого князівства Литовського на зразок устрою Польського Королівства. Спеціальні статті унії передбачали призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків.

ДИНАСТИЧНА ВІЙНА. «ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО РУСЬКЕ»

Після смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським, усупереч умовам Городельської унії, за якими для затвердження кандидатури великого князя литовського потрібна була згода Польщі, було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Орієнтація Свидригайла на українську та білоруську знать спричинила невдоволення литовців, і за підтримки Польщі великим князем литовським було проголошено брата Вітовта – Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя, яких було чимало серед української та білоруської знаті. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда. За словами літописця, «князі руські й бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Долю династичної війни Свидригайла визначила битва під Вількомиром (нині м. Укмерге в Литві) у 1435 р. Свидригайло зазнав поразки.

ВІДНОВЛЕННЯ Й ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ КИЇВСЬКОГО ТА ВОЛИНСЬКОГО УДІЛЬНИХ КНЯЗІВСТВ

У 1440 р. Волинню та Київщиною прокотилась хвиля народних виступів. Литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича, волинським - Свидригайло. Однак зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано: Волинське 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське – 1470 р., після смерті Семена Олельковича.

Землі ліквідованих князівств було передано литовським намісникам, чим фактично встановлювалося парування чужинців.

УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА

У 15 ст. із посиленням боротьби за владу в Золотій Орді володарі Кримського улусу (так називали цю частину своїх володінь золотоординські хани) також почали боротися за одноосібне володарювання. Доля усміхнулася Хаджи-Герею. За згодою найавторитетніших племінних вождів улусу він зміг утвердитися на кримському престолі бл. 1441 р. Саме тоді було викарбовано монету з його ім’ям – символ суверенітету. Кримське ханство проіснувало до 1783 р. Влада кримського хана поширювалася на землі самого півострова, а також на Північне Причорномор’я, Приазов’я та Прикубання. Територію було поділено на адміністративно-територіальні округи – бейлики, які очолювали беї. Столицею було м. Крим, або Солхат (нині – м. Новий Крим). Від 1532 р. столицею держави став Бахчисарай. Главою держави був хан. Престол за традицією успадковував найстарший у роді – старший син або брат хана. Ханом міг бути тільки представник ханського роду Гереїв.

Зійшовши на престол, хан випускав монети зі своїм ім’ям і власним символом. Хан мав заступників: перший заступник – калга, другий – нуреддин. Заступники хана були спадкоємцями престолу. При ханові діяв дорадчий орган – диван, до якого належали калга, нуреддин, везир, беї та інші знатні вельможі, а також муфтій – голова мусульманського духовенства. Великий вплив на суспільне життя ханства справляла родова аристократія. Найавторитетнішими були чотири кримські роди. Найвпливовішим був рід Ширінів. Кожен із родів мав постійну територію для кочовиськ і виставляв окреме військо.

ПЕРЕХІД КРИМСЬКИХ ХАНІВ У ВАСАЛЬНУ ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Султан Османської імперії, прагнувши контролювати чорноморську торгівлю, 1475 р. захопив Кафу та інші генуезькі фортеці, а також князівство Феодоро на південному узбережжі Криму. Захоплені міста цікавили турецький уряд не тільки як осередки торгівлі, а й як важливі військові об’єкти, адже кожне місто за звичаєм тих часів було потужною фортецею. До міст відрядили турецькі військові залоги. За наказом султана закладали й нові фортеці. Зваживши на військову міць турецького султана, кримський хан Менглі-Герей 1478 р. визнав за краще бути його васалом. Залежність виявлялася в тому, що хан повинен був брати участь у воєнних кампаніях султана, а останній мав право усувати й призначати ханів за власним бажанням.

Зміна зовнішньополітичних орієнтацій Кримського ханства спричинила грабіжницькі походи ханських орд на українські землі. Перший великий похід на Україну здійснив хан Менглі-Герей у 1482 р. Тоді було спалено Київ, а його церкви пограбовано. Від 1482 р. татарські походи відбувалися щорічно, а то й двічі-тричі на рік. Орди кримського хана спустошували Поділля, Київщину, Волинь і Галичину і мали для українського народу страшні наслідки. Ординці грабували, а потім підпалювали міста й села. Чоловіків, жінок, хлопчиків, дівчат забирали в полон. Ясир – так називали турки полонених – потрапляв на невільницькі ринки Османської імперії.

ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Під 1489 р. зафіксовано першу згадку про українських козаків у писемних джерелах (у «Польській хроніці» Мартина та Йоахима Бельських). Слово козак прийшло зі сходу і, за однією з версій, означає «вільна озброєна людина». Серед причин виникнення козацтва називають насамперед потребу захисту українських земель від грабіжницьких походів кримських орд і султанських військ. Окрім того, поширення панщини та запровадження кріпацтва спонукали українських селян та міську бідноту до масових утеч – хоч на край світу, аби тільки подалі від визискувача. Важкі умови прикордоння здавалися втікачам меншим лихом, аніж утрата особистої свободи. Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини – в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись далі в степи, вони зазвичай селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті на рибу й дичину місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного міста Дніпро, до Хортиці (у межах сучасного міста Запоріжжя) та Великого Лугу – низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими, або низовиками.

Козак – вільний воїн, член самоврядної громади, що виникла у 15 ст. на території Дикого поля.

Дике поле – історична назва незаселеної території степу між Дністром на заході і середньою течією Волги на сході. Термін виник у 15 ст., коли відбувалася військово-трудова колонізація цього регіону козацтвом. Вийшов з ужитку в другій половині 18 ст.

ВКЛЮЧЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ ДО СКЛАДУ УГОРЩИНИ, БУКОВИНИ – ДО СКЛАДУ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Наприкінці 14 ст. закарпатські землі потрапили в коло інтересів литовських князів, однак верховна влада у краї належала угорському королю.

Один із нащадків Гедиміна – Федір Коріятович, який володарював на Поділлі, через складну внутрішньополітичну ситуацію у Великому князівстві Литовському передав свої права угорському королю, за що отримав землі в Закарпатті. Він істотно укріпив Мукачівський замок і перетворив його на свою резиденцію. За його владарювання на Чернечій горі під Мукачевим було закладено монастир із бібліотекою. У 1526 р., після поразки угорського війська від турків у битві під Могачем, Закарпаття було поділено між князівством Трансільванією (східна частина) і володіннями австрійських Габсбургів (західна – Ужгородщина та Пряшівщина). Після розгрому турками Угорського королівства в 1541 р. Трансільванія стала васалом Османської імперії.

Від другої половини 14 ст. Буковина перебувала у складі Молдавського князівства. Упродовж 1387-1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. Від 70-х років 15 ст. через татарсько-турецькі напади становище буковинських земель під владою молдовських князів почало погіршуватися. Зрештою, Молдовське князівство 1538 р. підкорила Туреччина. Відтак і Буковина потрапила під владу Османської імперії та її ставлеників.

МОСКОВСЬКО-ЛИТОВСЬКІ ВІЙНИ

Від 80-х років 15 ст. розпочалися війни між Московією та Литвою. Московське князівство під приводом збирання «руської спадщини» почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку 16 ст. кілька дрібних удільних князів Сіверщини за власним бажанням віддалися під владу Івана ІІІ (1462-1505), більшість же опинилась у складі Великого князівства Московського в результаті воєн. Унаслідок воєнних дій 1500-1503 рр. до держави Івана III перейшли всі сіверські міста, зокрема Чернігів, Стародуб, Путивль, Новгород-Сіверський. Рильськ, Любеч та ін. У 1507 р. московський уряд розв’язав нову війну проти Великого князівства Литовського. Воєнні дії то загострювалися, то вщухали. У 1514 р. відбулася битва під Оршею, яка закінчилася перемогою Великого князівства Литовського.

На чолі українсько-білорусько-литовського війська під Оршею був князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460-1530). До кінця життя він перебував на найвищих державних посадах: був гетьманом Великого князівства Литовського, каштеляном Віденського і Трокайського замків. Жоден з українських князів не досягав у Великому князівстві Литовському такого становища. За підрахунками дослідників, князь був четвертою за заможністю людиною в державі й мав близько 60 тис. підданих.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ

Упродовж другої половини 15-16 ст. відбувалося поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих прошарків і, як наслідок, утворення єдиного привілейованого стану – шляхти.

Шляхтич – представник привілейованого стану суспільства у Польщі, Великому князівстві Литовському, а також на українських і білоруських землях, що входили до їх складу (14-18 ст.) Представники шляхти були звільнені майже від усіх повинностей, брали участь в управлінні державними справами. Головним обов'язком була військова служба. Основою панівного становища шляхти в суспільстві були спадкове володіння землею, станові права та привілеї, юрисдикція над підданими, особиста недоторканність, звільнення від сплати податків і мит.

Склалася така структура панівного стану: князі – пани – зем’яни (власники великих і середніх маєтків). Як і раніше, особливе місце в українському суспільстві належало духівництву, яке становило окрему суспільну верству. Окремішність духівництва виявлялася в тому, що воно не підлягало світському суду. У соціальній піраміді тодішнього суспільства найнижче місце посідали селяни, які були найчисленнішою верствою. Як і раніше, селяни жили общинами. Члени сільської общини спільно користувалися пасовиськами, лісами, озерами, ріками.

Орні землі розподілили між частинами общин – дворищами, які об’єднували по кілька «димів» (дворів), тобто господарств окремих сімей. Община обирала власний суд. Його називали копним (від «копа» – зібрання громади). Поступово копний суд було замінено на суд самих феодалів (вотчинний), а землі громад перейшли у власність феодалів. Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, уважають рішення шляхетського сейму Галицької землі 1435 р. За ним селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. На українських землях у Великому князівстві Литовському почали закріпачувати селян з 1447 р. згідно з привілеєм Казимира IV.

Кріпацтво – система правових норм феодальної держави, що встановлювала залежність селянина від феодала і водночас власність (неповну) останнього на селянина-кріпака. Кріпацтво передбачало прикріплення селян до землі, право феодала на працю і майно селянина, на відчужування його як із землею, так і без неї, позбавлення селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді тощо.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

Від середини 14 ст. в українських містах поширилося магдебурзьке право - міське право, що виникло в 13 ст. у Німеччині (м. Магдебург). За цим правом міста звільнялися від управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів (власників міст). Тож магдебурзьке право передбачало створення міського самоврядування. Воно надавало також різноманітні господарські привілеї. За магдебурзьким правом містом керував магістрат – орган, що об’єднував раду та лаву. На чолі лави був війт. Раду очолював бурмістр. До магістрату обирали найавторитетніших міщан. Магдебурзьке право встановлювало порядок організації ремісничих об’єднань – цехів, регулювало питання торгівлі, визначало міри покарання за різні злочини тощо.

Надавати місту магдебурзьке право було привілеєм великого князя литовського або польського короля. З часом такий привілей отримали щодо своїх міст і магнати. Перші згадки про поширення магдебурзького права сягають часів Галицько-Волинського князівства: серед перших його здобув Сянок (1339). У 1356 р. магдебурзького права домігся Львів, 1374 р. – Кам’янець. У 15-16 ст. воно поширилося в містах Правобережної України; Київ отримав магдебурзьке право в 90-х роках 15 ст.

ОСВІТА

За традицією освіту здобували при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки, яких називали граматиками, або книжниками, навчали дітей письма церковнослов’янською мовою, початків арифметики, молитов, співу.

Практика навчання студентів-українців (русинів) у західноєвропейських університетах набуває поширення від 14 ст. Зокрема, у списках найдавнішого в Європі Болонського університету (Італія) імена студентів українського («рутенського») походження трапляються від другої половини 14 ст.

У той самий час студенти-українці з’являються й у другому за давністю університеті Європи – Паризькому (Сорбонні). Проте найбільше українців було в слов’янських університетах – Празькому й Краківському. Наприклад, у Краківському університеті впродовж 15 – першої половини 16 ст. навчалися майже 1200 вихідців з України.

На чужині здобув освіту і Юрій Дрогобич. Народився Юрій у Дрогобичі близько 1450 р. Прізвище його було Котермак, одначе, дотримуючись тодішнього звичаю, іменував себе за назвою рідного міста.

Після завершення навчання у Краківському університеті молодий дрогобичанин продовжив освіту в Болонському університеті. Там Юрій став доктором філософії та медицини. У 1481-1482 рр. студенти обрали його на посаду ректора. Юрій Дрогобич уславився як перший з українців, хто опублікував свою працю в Європі за часів, коли друкарство тільки зароджувалося. Його книжка «Прогностична оцінка поточного 1483 року», що вийшла друком у Римі, крім астрологічних прогнозів, містила відомості з географії, астрономії, метеорології.

Магдебурзьке право – найпоширеніша у містах Центрально-Східної Європи система міського самоврядування, що передбачала міську автономію для нових поселенців (колоністів), міське самоврядування з власним судочинством, що здійснювалося через виборні органи.

Магістрат – загальна назва міського уряду в містах, де функціонувало міське самоврядування.

Цех – самоврядна громада вільних ремісників одного або кількох фахів, очолювана виборним старшиною-цехмістром, найавторитетнішою особою серед майстрів, що становили цехове братство. Окрім майстрів, до цеху входили їхні помічники – підмайстри (товариші), а також учні (виростки, хлоп'ята). Кожен цех мав свій письмовий статут, затверджений королем або власником приватного міста.

Наприкінці 15 ст. у Кракові з’явилася українська друкарня, заснував її Швайпольт Фіоль. У 1491 р. він надрукував кириличним шрифтом чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою.

МІСТОБУДУВАННЯ ТА АРХІТЕКТУРА

У другій половині 14 ст. з поширенням в Україні (насамперед на західних землях) магдебурзького права в міській забудові почали з’являтися ознаки регулярного планування. На основі чіткої геометричної сітки розташовували основні елементи нових укріплених центрів поселень – ринкової площі, кварталів, вулиць.

Упродовж 14 – першої половини 16 ст. не втрачало значення будівництво оборонних споруд. Найбільше мурованих замків було на Поділлі та Волині. Першою й водночас найпотужнішою мурованою фортецею на Волині був Верхній замок у Луцьку. Будівництво мурованого Верхнього замку розпочалося в 14 ст. за князювання на Волині Любарта Гедиміновича (1340-1383) на місці старого дерев’яного. Серед оборонних споруд Поділля слави неприступної зажила Кам’янець-Подільська фортеця. Комплекс її споруд на високому скелястому березі річки Смотрич формувався протягом століть. Перші укріплення споруджено тут ще в 11 ст. Від кінця 15 ст. до середини 16 ст. тривала модернізація укріплень із повного заміною дерев’яних на кам’яні. У другій половині 15 ст. істотної перебудови зазнала Хотинська фортеця – твердиня у середній течії правого берега Дністра (Чернівецька область). Фортеця мала потужні мури товщиною в деяких місцях до 5 м і п’ять веж. Висота мурів сягала 40 м. Найдавніша мурована частина Хотинської фортеці збудована в 13 ст. Молдовський господар Штефан III Великий (1457-1504) збільшив площу фортеці, прибудував нові ділянки мурів тощо. Стіни фортеці стали товстішими, а башти – вищими.

Із кінця 14 ст. (від часів князювання на Закарпатті Федора Коріятовича) веде свою історію найкраще збережений у краї Мукачівський замок. Фортецю, вписану в природний рельєф, із чотирнадцятьма бойовими баштами та мурами збудували в Судаку (Солдайя) італійці з міста Генуї, які володіли містом у 14-15 ст. Саме тому цю споруду й досі називають «генуезькою».

Потреби оборони враховували також під час будівництва культових споруд. Найвідоміший оборонний храм України, найдосконаліший приклад укріпленого храму – Покровська церква с. Сутківці на Поділлі (село Хмельницького району Хмельницької області). Єдиним зразком кримськотатарської палацової архітектури є Ханський палац у Бахчисараї. Бахчисарайський палац складається з комплексу корпусів, павільйонів і двориків, що структурою нагадує султанський палац у Стамбулі.

Окрасою Львова є Вірменський собор Успіння Богородиці, збудований 1363 р. коштом заможних вірменських купців. Храм – перша львівська споруда, початковий вигляд якої, попри пізніші добудови, досить добре зберігся.

У церковному будівництві доби відчутне послаблення зв’язків із візантійською архітектурою, натомість посилився вплив європейського будівництва. На західноукраїнських землях, які ввійшли до складу католицьких Польщі та Угорщини, помітний вплив готичної церковної архітектури західноєвропейського зразка. Однак готика не набула поширення в українській архітектурі, вона виявлялася здебільшого в архітектурних деталях. Водночас не втрачалася культура традиційного дерев’яного будівництва. До нашого часу збереглася найдавніша пам’ятка народної архітектури та монументального мистецтва галицької школи церква Зішестя Святого Духа в с. Потелич (Львівського району Львівської області). Це дерев’яний двоверхий храм, найстаріший зі збережених в Україні: його збудовано в 16 ст. (називають дату 1502 р.) коштом гончарів Потелича на місці попереднього храму.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Упродовж 15 початку 16 ст. активно розвивався провідний жанр тогочасного малярства – іконопис. Велику популярність мав образ Богородиці. Найкращим його зразком серед збережених є ікона Богородиці з Дмитрівської церкви с. Підгородці (Львівська область), створена в другій половині 15 ст. Вона є зразком перемишльської школи українського малярства. Це найдавніша українська ікона Богородиці з пророками. Поширеними були ікони, де в образах святих утілено воїнів-героїв (наприклад, ікона Юрія Змієборця із с. Станиля поблизу м. Дрогобич (кінець 14 ст.) або реальні типи сучасників – селян, міщан, шляхтичів (ікона «Страшний суд»). Потужним осередком українського релігійного малярства до середини 16 ст. був Перемишль. Більшість українських ікон 16 ст. належить до спадщини малярів саме цього міста. Працював там і автор перших в історії українського мистецтва ікон з авторським підписом – Успіння Богородиці та Богородиця Одигітрія з пророками (1547) із церкви архангела Михаїла в с. Смільник – Олексій Горошковий.

У 15 ст. почав формуватися український багатоярусний іконостас, що став неодмінним компонентом храму. Вершиною книжкової мініатюри 14-15 ст. є Київський Псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису 11 ст. на замовлення єпископа Михаїла дяк Спиридоній 1397 р. Ця велика рукописна книга має 229 пергаментних аркушів. Оздоблено її майже 300 мініатюрами, розміщеними на берегах.

Дивіться також: