§ 10. Українські землі у складі Російської імперії у другій половині 19 ст.

За реформою 1861 р. поміщицькі селяни отримали особисту свободу, позбувшись залежності від поміщиків (унаслідок реформи поміщик утратив право купувати, продавати, дарувати селян; селяни могли брати шлюб без дозволу поміщика). Селяни дістали також право самостійно укладати договори і торговельні угоди, купувати, орендувати, дарувати, продавати землю, інше нерухоме та рухоме майно, вільно ним розпоряджатися й одержувати його у спадок. Вони могли вступати на службу або в навчальні заклади, переходити в інші верстви суспільства (міщан, купців тощо). Селяни здобули право вільно здійснювати торгівлю, відкривати різні промислові, торгові й ремісничі заклади, виробляти і продавати свої вироби як у селах, так і в містах, могли долучатися до підприємницької діяльності, найматися на різні роботи. Селян не можна було покарати інакше, як за вироком суду чи за законним розпорядженням урядової та громадської влади.

Водночас юридично вільне селянство не мало громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Зберігалися, зокрема, деякі громадські й майнові обмеження: селяни мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність, їх могли карати різками. І надалі існувала селянська община з її круговою порукою, з обмеженням виїзду за територію волості, право «опікунства» поміщика над сільською общиною.

Поміщики юридично лишалися власниками всіх земель, що їм належали до реформи. Що ж до селянських наділів та угідь, то їх поміщики були зобов’язані надавати в постійне користування селянам. Ідеться про присадибні ділянки, польові наділи й інші угіддя. Викуп земельного (польового) наділу здійснювався тільки з дозволу поміщика. Селянин не мав права відмовлятися від нього упродовж дев’яти років. До укладення викупних угод селяни залишалися у становищі тимчасово зобов’язаних, підкорялися владі поміщика і продовжували виконувати на його користь повинності. Цей стан тривав від двох до дев’яти років, а в деяких маєтках – і понад 20 років. Селяни, які оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали власниками й уже не мусили відбувати панщину чи платити оброк.

Присадибну ділянку селянин міг викупити будь-коли. За садибу селяни мали щороку платити оброк (грошову плату). За користування польовим наділом потрібно було платити грішми або відробляти панщину в маєтку поміщика. Прикметно, що реформа позбавила селян частини польових наділів і угідь, якими вони користувалися раніше. Щоб закріпити за собою найродючіші землі, поміщики замінювали кращі селянські наділи гіршими, зносили селянські хати, господарські будівлі, утруднювали селянам доступ до пасовищ, сіножатей, водопоїв тощо або взагалі позбавляли цих сільськогосподарських угідь. Незабаром основні засади реформи 1861 р. поширилися й на інші категорії селян, зокрема державних.

Селяни, переконавшись, що звільнення від кріпосної залежності відбувалося в інтересах поміщиків, чинили в багатьох місцях опір проведенню реформи, не виконували відробітків, не платили податків, викупного тощо. Часто вдавалися до вирубування лісів, знищення посівів, підпалів поміщицьких садиб. Протягом кількох років після реформи у значній частині повітів тривали селянські заворушення, які нерідко придушували за допомогою каральних військ.

Наслідки селянської реформи:

Судова реформа 1864 р.: суд став відкритим і гласним, незалежним від органів адміністративного управління; вводилося суперництво сторін, обов’язковою стала участь у судових засіданнях представників громадськості – присяжних засідателів.

Земська реформа 1864 р.: у губерніях і повітах створювали виборні установи, які отримували права займатися господарськими і культурними питаннями.

Освітня реформа 1864 р.: запроваджували єдину систему початкової школи; керівництво і контроль над початковим навчальним процесом покладали на повітові та губернські шкільні ради, які складалися з державних чиновників, представників земств і духовенства; середню освіту здобували в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним; відновлювали самостійність університетів у навчальних справах, створювали ради професорів.

Реформа місцевого самоуправління 1870 р.: створювали міські думи, членів яких обирали всі платники податків міста за безстановим принципом; дума обирала виконавчий орган – міську управу, яка займалася благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею, а також охороною здоров’я та освітою.

Військова реформа 1874 р.: замість рекрутських наборів запроваджували загальну військову повинність для чоловіків із 20-річного віку зі строком дійсної служби шість-сім років. Від служби звільняли осіб із вищою освітою, духовенство, купецтво, інородців. В армії скасовували тілесні покарання. Для швидкого розгортання військ під час воєнних дій почали створювати військові округи. Країну було поділено на 15 таких округів, з яких три були утворені в Україні – Київський, Одеський і Харківський. Реформа передбачала відкриття низки військових та юнкерських училищ. Почалося переозброєння і переобмундирування армії.

Фінансова реформа 1860-х р.: створено Державний банк, утілено принцип гласності державного бюджету. Державний банк (в Україні діяли його контори), окрім випуску цінних паперів, приймав вклади на збереження, здійснював різноманітні комерційні операції: видавав позики землевласникам, промисловцям і купцям, кредитував «під товар».

Земство – орган місцевого самоуправління в царській Росії, що існував у більшості губерній з 1864 до 1918 р. До компетенції земств входили місцеве господарство, соціальні й освітні справи.

ПРОЦЕСИ МОДЕРНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Реформа 1861 р., попри половинчастий характер, сприяла поширенню на селі ринкових, товарно-грошових (капіталістичних!) відносин. Найпомітнішим цей процес був у землеробстві. Основну частину орної землі на українських територіях було відведено під посіви хлібних культур. У другій половині 19 ст. тенденції до спеціалізації районів України на вирощуванні різних видів сільськогосподарської продукції тільки посилювалися. Якщо Степова Україна була основним районом торговельного зернового землеробства, то Правобережжя стало районом цукробурякового виробництва. Посівні площі цукрових буряків стрімко зростали. Швидкими темпами розвивалося тютюнництво. Особливо великі площі посівів тютюну були на Лівобережній Україні. Прикметною рисою тогочасного сільського господарства стало ширше застосування спеціальних машин і знарядь, хоча загальний рівень механізації, особливо в селянських господарствах, ще був невисоким.

Із другої половини 1960-х рр. прискорився розвиток промислового виробництва України. У 1860-1880-ті рр. інтенсивно розгортається залізничне будівництво, розвивається річкове та морське пароплавство, що стало одним із виявів і водночас умовою промислового перевороту. Перша ділянка залізниці, споруджена на українських землях у складі Російської імперії, з’єднала міста Одесу і Балту (Подільська губернія) Її було збудовано державним коштом упродовж трьох років (1862-1865). У 1871 р. завершено будівництво залізничного сполучення між Києвом і Одесою.

Від середини 60-х рр. 19 ст. швидкими темпами зростає фабрично-заводська промисловість, яка витісняє дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Промисловий переворот виявився передусім у горілчаній та цукроварній галузях промисловості. У 1861 р. в Україні налічувалося 229 цукрових заводів: вони давали понад 3 млн. пудів цукру за сезон, або близько 80% загальноросійського виробництва. Цукрова промисловість України стала основним постачальником цукру для всієї Російської імперії. Більшість цукрових заводів були розташовані на Правобережжі й Лівобережжі України.

Промисловий переворот зумовив масове застосування машин і в інших галузях виробництву. Спочатку українське машинобудування здебільшого було спрямоване на забезпечення технікою згаданих галузей харчової промисловості, а також сільськогосподарського виробництва. Друге місце за темпами розвитку належало транспортному машинобудуванню. Паротяги виготовляли в Харкові й Луганську. Харківський паротягобудівний завод, наприклад, від року заснування (1895) до червня 1912 р. виготовив 1846 паротягів, Луганський від 1900 р. до 1911 р. – близько 1,5 тис. У 1915 р. з конвеєрів цих двох заводів зійшло 40% усіх паротягів, виготовлених в імперії. Зміни, пов’язані з промисловим переворотом, позначилися на структурі промисловості: у 60-х на початку 80-х рр. 19 ст. на перше місце виходять нові галузі: вугледобувна, металургійна, а також залізорудна і машинобудівна.

Від 1870-х рр. у вугледобувну промисловість Донбасу, як згодом і в інші галузі, починає активно проникати іноземний капітал. Зокрема, розбудова Юзівського і Курахівського рудників була пов’язана з ім’ям британського підприємця Джона Юза. У 1869 р. він за сприяння російського уряду став одним із засновників Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництва.

Здійснювана імперським урядом економічна політика зумовила формування промислової спеціалізації окремих регіонів в Україні. Унаслідок цієї політики виникли такі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-Західний цукровий райони.

Україна перетворилася на основну вугільно-металургійну базу Російської імперії.

ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНОМУ СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ. УКРАЇНСЬКІ ПІДПРИЄМЦІ

Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Саме в містах концентрувалися підприємства фабрично-заводського типу, де використовували машинну техніку та вільнонайману працю. Кількість таких підприємств швидко зростала, що зумовило урбанізацію – зростання чисельності міського населення і його питомої ваги в усьому населенні.

Зміни, що відбувалися в суспільному та господарському житті другої половини 19 ст., зумовили зміни в соціальному складі населення України. У соціальній структурі більшої ваги набувають групи буржуазії, робітників, інтелігенції. Водночас численними лишаються групи поміщиків, селян і ремісників, які визначали склад населення за попередньої аграрно-ремісничої епохи. Швидкими темпами зростала чисельність вільнонайманих промислових робітників – пролетаріату. Пролетарі не володіли засобами виробництва, тому існували за рахунок продажу своєї робочої сили. Основним джерелом поповнення пролетаріату було селянство. В умовах модернізації суспільства зростали престиж розумової праці і частка людей, яких називали інтелігенцією. Частина селянської молоді обирала роботу вчителя, ветеринара, агронома, інженера, бухгалтера тощо.

Особливості розвитку промисловості України впливали на формування української буржуазії, проте частка її була дуже незначна. Оскільки великі заводи та фабрики належали іноземним власникам, нова еліта була представлена здебільшого іноземцями. Однак, звісно, істотну частину цієї соціальної групи становили росіяни і євреї. Серед найвідоміших підприємців-українців – родини Симиренків, Терещенків, Харитоненків, які уславилися як меценати та благодійники.

ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ ЩОДО УКРАЇНИ

Національна політика російського царизму щодо України була спрямована на заперечення існування українського народу. Влада продовжувала наполягати на тому, що українці - частина російського народу. В межах цієї політики було оголошено, що українська мова є діалектом російської. Царизм здійснив низку заходів на знищення української мови, культури, історії тощо. Зокрема, російський історик Михайло Погодін заперечував існування українського народу і української мови. Українські історики М. Максимович і М. Костомаров спростували гіпотезу Погодіна. До істориків долучалися й діячі культури, які своїм доробком доводили беззаперечність існування українського народу і української мови.

У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв підписав циркуляр, який містив наказ заборонити видання шкільної та релігійної літератури українською мовою. Під заборону не потрапляли лише твори красного письменства, проте цензура під різними приводами також обмежувала їх друк. Фактично з 1863 р. видання книг українською мовою у межах Російської імперії було припинено.

Вінцем антиукраїнських акцій став Емський указ 17 травня 1876 р. Його підписав імператор Олександр II, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс (під Вісбаденом). Указ забороняв видання в Росії оригінальних творів і перекладів українською мовою, ввезення українських книжок і брошур, виданих за кордоном. Указ також передбачав заборону театральних вистав, концертів, виконання пісень, друкування текстів до нот українською мовою (виняток становили історичні документи та певною мірою художні твори, але при цьому було заборонено вживати якісь інші літери, крім використовуваних у російському правописі); видання газети «Київський телеграф»; вислання М. Драгоманова та П. Чубинського за межі України як «невиправних і безперечно небезпечних агітаторів».

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863-1864 рр.

Національно свідома частина польського суспільства прагнула відновити державність у кордонах «історичної Польщі» (до 1772 р.), яка охоплювала б і українські землі Правобережжя й Галичини. Спільники польського руху діяли рішуче. 22 січня 1863 р. розпочався відкритий збройний конфлікт із російським імперським режимом, який увійшов в історію під назвою Січневого повстання. Того дня Тимчасовий національний уряд закликав «націю Польщі, Литви и Русі» до боротьби за незалежну Річ Посполиту. Незабаром повстанський уряд звернувся і до українських селян Правобережжя із закликом приєднатися до повстання. Він обіцяв надати землю селянам у довічне користування з виплатою чиншу власникам, скасувати панщину. Селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. Одночасно на початку березня 1864 р. російський уряд оголосив укази про селянську реформу на Правобережжі, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня повстання, що розгорталося на теренах Царства Польського, Литви і частково Білорусії та Правобережної України, було придушено.

РОЗВИТОК ГРОМАДІВСЬКОГО РУХУ. ЖУРНАЛИ «ОСНОВА», «ГРОМАДА», «КИЇВСЬКА СТАРИНА»

Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. 19 ст. спостерігається пожвавлення національного руху в Україні. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад – напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади виникли в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та інших містах (навіть за межами України), у місцях діяльності гуртів української інтелігенції (Петербург, Москва).

Одну з перших громад було створено в Петербурзі з ініціативи колишніх учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Скориставшись послабленням цензури, вони видавали українською та російською мовами журнал «Основа» (1861-1862), який відігравав роль вісника української громадськості, продовжував справу будителі в національного руху. У часописі публікували художні твори, праці з історії, етнографії, фольклору, літературно-критичні статті, історичні джерела, урядові постанови й розпорядження. На сторінках «Основи» було вперше надруковано низку творів Т. Шевченка, а також Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова, історичні праці М. Костомарова, нариси П Куліша.

Однією з перших у Великій Україні й водночас найвпливовішою громадою була Київська, яку заснували у 1859 р. студенти Київського університету. Ідейним натхненником громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834-1908), який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух. Фінансова допомога В. Симиренка дала змогу В. Антоновичу, О. Лазаревському й Ф. Лебединцеву у 1882 р. заснувати журнал «Київська старина» як передплатне періодичне видання.

Від початку громадівського руху його учасники вважали, що їхнім основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу. Тож їхня практична діяльність полягала у заснуванні й організації роботи недільних шкіл з українською мовою навчання для дорослого населення, виданні популярних і наукових книжок, публікації збірок українського фольклору. Українофільські ідеї швидко поширювалися серед студентської молоді.

Характеризуючи стан справ у Київській громаді її активний діяч Михайло Драгоманов зазначав, що в 1862 р. українофільські студентські гуртки утворили одну велику громаду – «душ 250-300». Такий розмах громадівського руху на тлі невдоволення селян реформою 1861 р. і Польське повстання 1863-1864 рр. проти імперського режиму зумовили украй негативну реакцію уряду: ішлося про заборон будь-яких виявів українського руху, особливо вживання української мови в публічно-офіційній сфері. Ще влітку 1862 р. цар Олександр II наказав закрити недільні школи.

Громадівський рух – культурно-просвітницька діяльність напівлегальних непартійних об'єднань української інтелігенції у Наддніпрянській Україні в 60-70-х рр. 19 ст., були заборонені Емським указом 1876 р.

Михайло Драгоманов у 1876 р. емігрував за кордон. Став першим діячем модерного часу, який познайомив Європу з українським питанням. За фінансової підтримки Старої Київської громади М. Драгоманов започаткував видання першого українського політичного часопису «Громада» (у 1878-1882 рр. вийшли друком п’ять томів збірника). М. Драгоманов критикував «старих» українофілів за аполітичне культурництво, прагнувши зорієнтувати українську справу на європейські зразки. Радикальні політичні погляди спричинили розрив із Київською громадою, який стався 1886 р. М. Драгоманов намагався спрямувати український рух на боротьбу за федералізацію в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Він не вірив у можливість відновлення національної державності.

ДІЯЛЬНІСТЬ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО ВІДДІЛУ РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА

На початку 1870-х рр. громадівський рух знову пожвавився. Очолила його, як і раніше, Київська громада. Понад половина її членів були представниками старшого покоління українофілів, через що пізніше її стали називати Старою громадою, на відміну від нових студентських Молодих громад.

Зусиллями громадівців побачили світ сім томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції, проведеної в 1869-1871 рр. у Південно-Західному краї під керівництвом Павла Чубинського. Скориставшись послабленням цензури на початку 1870-х рр., громадівці розпочали публікацію серії українських популярних книжок (зокрема, «Про українських козаків...» М. Драгоманова, «Катерина» Т. Шевченка, «Запорожці» І. Нечуя-Левицького).

Тисячі примірників цих книжок розповсюджували серед селян. У 1874-1875 рр. Київська громада взяла на себе редагування російськомовної газети «Київський телеграф», перетворивши її на власний друкований орган.

У 1873 р. стараннями Старої Київської громади відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, форми діяльності якого давали змогу легалізувати роботу громадівців. Офіційно відкриття київського осередку ініціював київський, подільський і волинський генерал-губернатор князь О. Дондуков-Корсаков. Метою відділу були збирання та публікація етнографічних і статистичних матеріалів про населення Південно-Західного краю. На березень 1876 р. кількість членів відділу становила 190 осіб. У ньому працювали найактивніші громадівці – історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, правознавець О. Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, філолог П. Житецький, етнографи О. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Вовк, П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, композитор М. Лисенко та ін. Вони зібрали й підготували до видання численні матеріали з етнографії, археології, статистики, історії, географії, природознавства, економіки, що мали велику наукову цінність. Зокрема, 1874 р. було проведено одноденний перепис населення м. Києва. У 1874-1875 рр. підготовлено й видано «Історичні пісні українського народу» з поясненнями та коментарями В. Антоновича і М. Драгоманова. Вийшли друком також «Чумацькі народні пісні», зібрані І. Рудченком, з додатком – нотами, що їх підготував М. Лисенко; опубліковано твори М. Максимовича тощо.

Найвидатнішою подією в науковому житті стала участь членів відділу у Третьому Всеросійському археологічному з’їзді у Києві в 1874 р. Діячі відділу ознайомили європейський світ зі здобутками української науки: історії, мови, літератури, археології та етнографії.

«БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ»

Від 90-х рр. 19 ст. національний рух поступово набуває рис політичного. Рушієм цього процесу стало національно налаштоване студентство. У 1891 р. харківські та київські студенти утворили українську таємну організацію «Братство тарасівців» (названа на честь Кобзаря), яке очолив Іван Липа. Пізніше до організації приєдналися Микола Міхновський, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський. Братчики зблизилися з подружжям Олександра та Софії Русових і разом з ними створили Молоду громаду, члени якої діяли в найбільших містах Наддніпрянщини. Найактивнішим був харківський осередок «Братства» під керівництвом І. Липи. Братчики організовували читання лекцій, постановки п’єс і свят на честь Т. Шевченка тощо. «Братство» мало свій Статут. У 1893 р. його було опубліковано в журналі «Правда» у Львові під назвою «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців». Щоправда, того самого року поліція викрила організацію, а після арештів і слідства вона припинила існувати. «Братство тарасівців» – перша самостійницька організація у Великій Україні. Метою тарасівців було створення самостійної соборної Української держави.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

На час приєднання Криму до Російської імперії найбільшою етнічною групою там були кримські татари. Установивши в Криму свою владу, російський уряд розпочав його систематичну колонізацію, унаслідок якої змінився етнічний склад населення півострова. Не визнаючи захоплення Криму Росією і не погоджуючись із політикою зросійщення регіону, кримські татари почали масово емігрувати до Туреччини. Найбільша хвиля еміграції спостерігалася на межі 18-19 ст. і в середині 19 ст., одразу після Кримської війни. Зрештою Крим залишили дві третини татарського населення.

Незважаючи на зменшення впродовж 19 ст. частки кримських татар у населенні півострова, з 80-х рр. 19 ст. у Криму почалося їх національне відродження, яке згодом охопило всі татарські й інші тюркські народи Російської імперії. Цей рух очолив Ісмаїл-бей Гаспрали (Гаспринський). Від 1877 р. І. Гаспринський став міським головою Бахчисарая. Там він заснував у 1883 р. двомовну кримськотатарсько-російську газету «Перекладач-Терджиман». Вона була першою і протягом багатьох років єдиною тюркськомовною газетою в Російській імперії. У газеті публікували матеріали, присвячені проблемам мусульман Криму й усієї імперії, подіям загальноросійського і світового політичного та культурного життя. Ця газета стала «вікном у великий світ» для кримських татар та інших тюркськомовних народів імперії у Поволжі, Закавказзі й Середній Азії.

Завдяки активному поширенню газети популяризувалися просвітницькі ідеї реформатора. Тож газета стала рупором національного відродження кримських татар, яке, на думку І. Гаспринського, починалося з турботи про освіченість народу і його духовне пробудження.

Гаспрали запропонував програму освітньої реформи, що передбачала запровадження нового методу навчання грамоти, коли окремій літері відповідали конкретні звуки (такі нові початкові школи реформатор назвав новометодними), викладання нових предметів у мектебе і медресе, створення перших національних підручників і навчальних посібників для вчителів, організацію жіночої освіти в Криму.

Окрім того, Гаспрали обстоював ідею формування національної інтелектуальної еліти, здатної зробити для свого народу значно більше за власних батьків, докладав праці для створення політичних структур, що переймалися б проблемами мусульман Росії. Своєю діяльністю Гаспрали започаткував дискусію про національну ідентичність кримських татар.

Дивіться також: