§ 11. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині 19 ст.

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта» Українські видання: «Правда», «Діло», «Записки Наукового товариства імені Шевченка» Розвиток кооперативного руху Трудова еміграція Політизація українського національного руху та утворення перших політичних партій	1868 р. – створення у м. Львів товариства «Просвіта» 1873 р. – створення у м. Львів Літературного товариства ім. Тараса Шевченка (від 1892 р. – Наукове товариство імені Тараса Шевченка) 1890 р. – створення Русько-української радикальної партії 1899 р. – створення Української національно-демократичної партії та Української соціал-демократичної партії
Персоналії	Поняття і терміни
Юліан Романчук Юліан Бачинський Іван Франко Олександр Барвінський Юрій Федькович	трудова еміграція кооперація москвофіли українофіли народовці радикали партія «нова ера»
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-події – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів характеризувати особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині 19 ст., зміни в соціальному складі населення, основні течії суспільно політичного руху; діяльність «Просвіти» та Наукового товариства імені Тараса Шевченка, процес утворення українських політичних партій у Галичині; діяльність і здобутки зазначених історичних діячів визначати причини та наслідки трудової еміграції українців, зародження кооперативного руху; особливості українського національного руху, місце і роль провідних діячів західноукраїнських земель в українському національному русі другої половини 19 ст. сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

ПОЛІТИКА АВСТРІЙСЬКОГО УРЯДУ ЩОДО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У 1867 р. в Австрійській імперії прийняли Конституцію, а наступного року було утворено дуальну Австро-Угорську імперію. В результаті у складі Австрії залишилися Галичина і Буковина, а Закарпаття опинилося у складі Угорщини.

Поразка революції 1848 р. спонукала до реформ. Зазнала змін політика щодо західноукраїнських земель, які отримали обмежену автономію. У 1861 р. у Львові запрацював Галицький обласний сейм. Більшість у сеймі становили поляки, але відтепер українці також могли обирати і бути обраними. Однак вимогу українців до австрійського уряду розділити Галичину на Східну (тут переважали українці) і Західну (переважно заселену поляками) вкотре не було задоволено.

Буковина отримала внутрішнє самоврядування. Однак переважання українського населення на цих землях не брали до уваги. Більшість у сеймі становили румуни, німці й поляки.

У другій половині 19 ст. західноукраїнські землі залишалися аграрним краєм. У сільському господарстві було зайнято від 75 до 85% населення земель. Зміни в цій галузі економіки пов’язані з утвердженням ринкових відносин. До сільськогосподарського виробництва почали залучати найманих робітників. Частина поміщиків і заможних селян застосовували нову техніку – парові плуги, добриворозподільчі машини, сівалки, молотарки, соломорізки тощо. В останній чверті 19 ст. у сільському господарстві спостерігається зростання товарного виробництва. Хліб і худобу не тільки збували на місцевих ринках, а й вивозили за межі західноукраїнських земель.

Дедалі більшого значення набувало промислове садівництво. Важливими торговими культурами стали льон, коноплі, хміль. У всіх землях краю зростали посіви картоплі. Поглиблювалася спеціалізація сільськогосподарського виробництва.

Від середини 19 ст. в західноукраїнських землях активнішими стають процеси індустріалізації та урбанізації. У 70-80-ті рр. 19 ст. виникають десятки підприємств фабрично-заводського типу – млини, цегельні, лісопильні, солеварні, нафтоочисні підприємства тощо. Зростає кількість робітників. Щоправда, великих фабрик і заводів було небагато, що й визначало розвиток регіону. Активніше розвивалися галузі видобування і первинної обробки сировини – нафтова, озокеритна, лісозаготівельна, борошномельна тощо. Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Глибинне буріння сприяло стрімкому зростанню видобутку нафти. Нафтові промисли зосереджувалися в районі Борислава і Дрогобича. Їх фінансували переважно австрійські й англійські підприємці. Наявність величезних лісових масивів і попит на дерев’яні будівельні матеріали сприяли розвитку лісозаготівельного виробництва. Ця галузь промисловості в Східній Галичині та на Закарпатті у 70-80-х рр. 19 ст. була найрозвиненішою й технічно найбільш оснащеною.

Економічний та соціальний розвиток регіону стимулювало будівництво шляхів сполучення. Першу залізницю в західноукраїнських землях і в Україні – від Перемишля до Львова – було введено в дію у 1861 р. Вона зв’язала Львів із Віднем.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ. МОСКВОФІЛИ

У другій половині 19 ст. виразниками суспільно-політичного руху були течії москвофілів і народовців (українофілів). Суспільно-політична течія москвофілів об’єднувала ту частину греко-католицького духівництва й інтелігенції Галичини, Буковини та Закарпаття, яка прагнула до культурної єдності з Росією, сподіваючись на підтримку з боку російського уряду, щоправда, за водночас підкресленої лояльності до Габсбурзької монархії.

Москвофільство утвердилося після подій 1848-1849 рр., коли українська інтелігенція, яка тривалий час прихильно ставилася до Габсбурзької династії, була розчарована поступками уряду полякам і фактичним перетворенням Галичини на польську автономію. Шукаючи способів для протидії польському наступу, українські інтелігенти почали орієнтуватися на Росію.

Протягом 60-70-х рр. 19 ст. москвофіли вели перед у суспільному житті західноукраїнських земель, заручившись широкою підтримкою населення аж до 1880-х рр. Москвофіли намагалися використовувати як літературну мову так зване язичіє, прагнувши накинути українцям цю суміш церковнослов’янської, російської, польської та української мов. На думку москвофілів, русини мали розмовляти, писати літературні й наукові твори винятково цією мовою. У москвофілів були свої установи й культурно-освітні товариства, вони видавали газети і журнали. Заснована ними 1870 р. громадсько-політична організація «Руська рада» претендувала на роль основного представника українського народу Галичини.

Від другої половини 1860-х рр. москвофіли пропагували ідею, що самостійного українського народу не існує, а є єдиний «русский» народ від Карпат до Камчатки. Це влаштовувало російський царизм, за фінансової підтримки якого москвофіли поширювали свої ідеї в західноукраїнському суспільстві. Згодом вони розгорнули агітацію за прийняття греко-католицьким населенням православ’я і приєднання західноукраїнських земель до Росії.

На Закарпатті активними прихильниками москвофільства були «будителі» О. Духнович та А. Добрянський. Вони виступали з антиугорських позицій, обстоювали ідею зв’язку земель, заселених закарпатськими русинами, із загальноруським простором, який ототожнювали з Росією.

Одним із каналів поширення проросійських ідей на Буковині були осередки православ’я. Буковинські москвофіли, а це були переважно православні священики, які зазнавали сильного впливу з боку румунів і німців, вважали, що, тільки скориставшись допомогою Росії, буковинці можуть позбутися статусу пригнобленого народу.

НАРОДОВЦІ. ДІЯЛЬНІСТЬ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА». УКРАЇНСЬКІ ВИДАННЯ: «ПРАВДА», «ДІЛО», «ЗАПИСКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА»

На початку 60-х рр. 19 ст. у суспільно-політичному русі в західноукраїнських землях постає народовська течія, представники якої розвивали традиції українського національного життя, своєю культурницько-освітньою діяльністю обстоюючи самобутність українського народу.

Москвофіли – представники суспільно-політичного руху західноукраїнських земель другої половини 19 ст., які вважали, що українського народу й української мови не існує, а також обстоювали необхідність приєднання західноукраїнських земель до Росії.

Народовці (українофіли) – представники суспільно-політичного руху західноукраїнських земель другої половини 19 ст., які наголошували, що українці - це окремий самобутній народ.

Радикали – представники нового покоління діячів Галичини другої половини 70-х рр. 19 ст., які критично ставилися до москвофільства і народовства. Наголошували насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові європейського характеру.

Народовці не поділяли поглядів москвофілів, були прихильниками ідеї національної згуртованості українців у двох імперіях, виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української літературної мови на народній основі. Ця течія об’єднувала здебільшого студентів, учителів, молодих священиків, представників світської інтелігенції. Оскільки більшість культурно-освітніх установ у Галичині перебували під контролем москвофілів, зокрема Галицько-руська матиця, «Народний дім», народовці змушені були організовувати паралельні товариства для реалізації своїх завдань.

У січні 1861 р. у Львові було засновано перше в Галичині культурно-розважальне товариство «Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в багатьох інших містах Галичини. Вони утримували клуби, театральні колективи, читальні та бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори. У Львові при «Руській бесіді» 1864 р. виник перший у західноукраїнських землях український театр з однойменною назвою У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», основним завданням якого стало поширення письменності, освіти в широкому розумінні цього слова. «Просвіта» видавала твори видатних українських письменників, шкільні підручники, літературно-наукові альманахи, популярні брошури, створювала читальні, поширюючи свої заходи й на селян. Незабаром з’явилися філії «Просвіти» та читальні в повітових містах і селах ледь не по всій Галичині й Буковині. Першим головою «Просвіти» був педагог і композитор Анатоль Вахнянин.

У 1873 р. з ініціативи й за матеріальної підтримки діячів підросійської України створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка. У 1892 р. воно реорганізоване в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). З 1892 р. у Львові товариство видавало «Записки Наукового товариства імені Шевченка». Період найбільшого піднесення в діяльності НТШ пов’язаний із головуванням М. Грушевського (1897-1913). За цей час НТШ видрукувало майже 800 томів наукових праць. Книжками й часописами, виданими в НТШ, обмінювалися 230 наукових установ світу. Бібліотека налічувала майже 70 тис. книг і 500 рукописів. Музей товариства зберігав понад 9 тис. етнографічних і 5 тис. археологічних пам’яток. Наукове товариство ім. Т. Шевченка – фактично перша українська Академія наук.

Наприкінці 60-х – у 70-х рр. 19 ст. провідним органом народовців був літературно-науковий і політичний журнал «Правда». Для поширення своїх поглядів та посилення впливу на громадськість народовці заснували політичні часописи: газети «Діло» (1880 р., ініціатор і засновник Володимир Барвінський) – для інтелігенції та «Батьківщина» (заснована з ініціативи Юліана Романчука в 1879 р.) – для селянства. За сприяння В. Барвінського 1880 р. у Львові відбулося перше українське народне віче, у якому взяли участь 2 тис. селян. Прагнувши здобути першість у суспільно-політичному житті, народовці у 1885 р. створили власне політичне товариство під назвою «Народна рада». Засновниками товариства були Олександр Барвінський, Іван Белей, Стефан Качала, Кость Левицький, Василь Нагірний, Юліан Романчук та ін.

Народовський рух поступово поширився і на Буковину, започаткувавши там національне відродження. Важливим осередком виховання національно свідомої інтелігенції в краї стала заснована у нововідкритому Чернівецькому університеті (1875) кафедра української філософії, яку очолив народовець Гнат Онишкевич.

Створене в Чернівцях товариство «Руська бесіда» (1869), підпорядковане москвофілам, 1884 р. перейшло під вплив народовців, які надали його діяльності відповідного спрямування. Друкованим органом народовців стала газета «Буковина» - перша українська політична газета на Буковині (почала виходити 1885 р.). Її першим редактором був Юрій Федькович, котрого називають буковинським «будителем», засновником нової української літератури на Буковині, адже він першим у краї почав писати твори живою народною мовою (у 1862 р. вийшла друком дебютна збірка поезій митця, 1876 р. у Києві надруковано першу збірку прозових творів). Ю. Федькович - перший збирач фольклорних матеріалів на Буковині й організатор збирання фольклору.

РОЗВИТОК КООПЕРАТИВНОГО РУХУ

Визначальна риса економічного життя українців Галичини у 80-90-ті рр. 19 ст. – створення кооперативних і фінансово-кредитних установ. У 1883 р. Василь Нагірний створив у Львові кооперативне торговельне підприємство «Народна торгівля», яке стало першим споживчим кооперативом у західноукраїнських землях. Діяльність кооперативу спершу зводилася до підтримки української приватної торгівлі. Було, зокрема, створено мережу оптових контор, які забезпечували товарами широкого вжитку міські крамниці. «Народна торгівля» налагодила процес закупівлі й продажу (гуртом і вроздріб) товарів і продуктів місцевого виробництва, а також тих, які завозили з-за кордону, відкрила філії у багатьох містах Галичини.

У Східній Галичині, переважно в сільських місцевостях, виникали різні види кооперації - заготівельно-збутова, споживча, молочарська, кредитна тощо. Основною з них стає кредитна кооперація, оскільки попит на кредити був великий. Селяни намагалися знайти в ній порятунок від лихварів.

У 1894 р. у місті Перемишлі було створено перший український кредитний кооператив – «Віра» («на підставі статуту, упорядкованого Теофілем Кормошем»), Ця установа діяла в Галичині, задовольняючи потребу в кредитах купців, ремісників, інтелігенції, заможного міщанства. Кооператив також надавав довгострокові кредити селянам: великі суми – під заставу нерухомого майна, менші суми – під боргові розписки.

Перший кредитний кооператив на селі у Східній Галичині виник 1896 р. Селяни називали такі кооперативи «райффайзенками» (від прізвища Фрідріха Райффайзена, який у 1864 р. організував у Німеччині перше кредитне товариство). За зразком «Віри» у 1896 р. при страховому товаристві «Дністер» у Львові було відкрито «Товариство взаємного кредиту». Страхове товариство «Дністер» розпочало діяльність у Львові в 1892 р. ідея його створення належала В. Нагірному. Нове товариство мало гарантувати певну майнову стабільність.

ТРУДОВА ЕМІГРАЦІЯ

Життя селянства західноукраїнських земель у другій половині 19 ст. визначалося такими явищами, як безземелля й малоземелля, безробіття, обтяжливі податки і хронічні злидні, соціальна незахищеність. Такі умови життя спонукали шукати кращої долі, спричинюючи масову трудову еміграцію до США, Канади, Бразилії та різних європейських держав. Уряди заокеанських країн заохочували масове переселення з-за кордону. Емігрували здебільшого найбідніші та середнього достатку селяни. Проте були й заможні емігранти. Найбільше вабив українських переселенців Північноамериканський континент. Першими українцями, що прибули до США, були закарпатці, які з’явилися тут у 70-ті рр. 19 ст. Масовий еміграційний рух до США і Канади розпочався з 1890-х рр. Першими переселенцями до Канади вважають Василя Єлиняка та Івана Пилипіва із с. Небилів тоді Калуського повіту. До канадських берегів вони прибули у 1891 р. Найтяжчими в заокеанських країнах виявилися труднощі, яких зазнали українські першопоселенці в Бразилії та Аргентині.

На межі 19-20 ст. зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття загалом емігрували понад 650 тис. осіб, із яких найбільша кількість – 47% – виїхали до США.

Трудова еміграція – вимушене переселення за кордон, зумовлене тяжкими економічними умовами на Батьківщині.

Кооперація – діяльність, спрямована на створення різних форм і видів (кредитних, споживчих, сільськогосподарських тощо) кооперативів.

ПОЛІТИЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ ТА УТВОРЕННЯ ПЕРШИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

У другій половині 1870-х рр. у суспільне життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Його очолювали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманний молоді радикалізм, а також вплив М. Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. Через свої часописи, зокрема «Народ», вони хотіли залучити до політичної діяльності селян Галичини та Буковини.

У 1890 р. радикали створили першу в Україні політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Її засновниками й лідерами були Іван Франко, Михайло Павлик, В’ячеслав Будзиновський, Северин Данилович, Євген Левицький, Роман Яросевич. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права українського народу. РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України. У 1895 р. вийшов друком публіцистичний твір одного із молодих членів радикальної партії Юліана Бачинського під назвою «Україна ірредента» («Україна уярмлена»), у якому він із позиції соціалістичних ідей обґрунтовував історичну правомірність боротьби українців за окрему самостійну державу. Тож 1895 р. на четвертому з’їзді партії рурпівці доповнили свою програму таким пунктом: втілення партією «ідеалів соціалістичних можливе при повній самостійності політичній русько-українського народу».

«Новоерівська» політика народовців. 1890 р. лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича та О. Кониського уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «нова ера». Її суть полягала у відмові українських народовців від союзу з москвофілами й підкресленні їхнього лояльного ставлення до імперії Габсбургів узамін на поступки з боку австрійських і польських владних кіл для українського руху в культурно-освітній, політичній та господарській сферах.

Найважливіші здобутки «нової ери»: