§ 12. Культура України в другій половині 19 - на початку 20 ст.

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Піднесення української культури Розвиток освіти, науки, літератури, музичного, образотворчого, театрального мистецтва Українські підприємці-благодійники Релігія і церква	1865 р. – відкриття Новоросійського університету 1875 р. – відкриття Чернівецького університету
Персоналії	Поняття і терміни
Ілля Мечников Іван Пулюй Агатангел Кримський Дмитро Яворницький Леся Українка Марко Кропивницький Микола Садовський Марія Заньковецька Михайло Вербицький Микола Лисенко Соломія Крушельницька Богдан Ханенко Василь Симиренко	меценат професійний театр реалізм модернізм
Історично-культурні пам'ятки
резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації в м. Чернівці (1864-1882) Володимирський собор у м. Київ (1862-1896) будівля оперного театру в м. Одеса (1884-1887) будинок із химерами в м. Київ (1901-1903) будинок Полтавського губернського земства (1903-1908) будинок страхового товариства «Дністер» у м. Львів (1905-1906) пам'ятник Богдану Хмельницькому в м. Київ (скульптор Михайло Микешин, 1888) картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880-1891) картина Івана Труша «Портрет Лесі Українки» (1900) картина Олександра Мурашка «Дівчина в червоному капелюсі» (1902-1903)
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-події – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів характеризувати основні культурні явища, процеси другої половини 19 – початку 20 ст., розвиток освіти, науки, літератури, образотворчого, музичного мистецтва, архітектури, становлення професійного театру, діяльність і здобутки вказаних історичних діячів визначати умови розвитку культури в другій половині 19 – на початку 20 ст. сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми візуально розпізнавати та характеризувати вказані історично-культурні пам'ятки

РОЗВИТОК ОСВІТИ

На початок 20 ст. майже 63% населення Галичини, понад 70% Закарпаття (а в гірських районах – навіть 90%) були неписьменними – не вміли ні читати, ні писати). Третина галицьких сіл не мала початкових шкіл, проте в тих селах краю, де школи були, навчання відбувалося рідною мовою (для українців – українською).

У Галичині діяли 49 державних середніх навчальних закладів (гімназій і реальних училищ). З них у Східній Галичині було 25 шкіл із польською мовою навчання, чотири – українською (гімназії у Львові, Перемишлі, Тернополі, Коломиї; у 1905 р. засновано п’яту українську гімназію у Станіславі), дві – німецькою. Відкривалися приватні українські гімназії. За підрахунками М. Грушевського, на одну польську середню школу в Східній Галичині припадало приблизно 30 тис. польського населення, на одну українську – 820 тис. українського населення.

На Буковині діяла одна гімназія з українською мовою навчання (у Вижниці), кілька двомовних німецько-українських (зокрема у Чернівцях та Кіцмані). На Закарпатті після ухвали нового закону про школи в 1907 р. не лишилося жодної школи з українською мовою навчання. Перед Першою світовою війною кількість українських кафедр у Львівському університеті з шести збільшилася до восьми.

В українських землях у складі Росії на 1915 р. поза школою лишалося понад 70% дітей шкільного віку. У 1914-1915 рр. тут налічувалося 452 середні школи, у яких навчалися 140 тис. учнів, і 19 вищих навчальних закладів із 26,7 тис. студентів. Характеризуючи становище освіти в підросійській Україні, М. Грушевський зазначав: «У Галичині й Буковині українська мова вживається як мова викладання в різного роду навчальних закладах, від початкових шкіл до університетів; у Росії вона цілковито вигнана зі школи й не допускається ні як мова викладання, ні як предмет у жодних школах - державних, громадських, приватних, вищих, середніх, нижчих – навіть як допоміжний засіб у початковому навчанні».

НАУКА

У другій половині 19 – на початку 20 ст. неабияких успіхів досягли вчені-природознавці. Уперше у світовій практиці епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний відкрив шляхи поширення чуми й запропонував ефективні методи боротьби з нею. Чимало вчених-українців працювали в інших країнах. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй був першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету (Німецька вища технічна школа в Празі). 28 років (із 1887 р.) пропрацював в Інституті Луї Пастера в Парижі уродженець Харківщини Ілля Мечников. До того часу вчений очолював кафедру зоології та порівняльної анатомії в Новоросійському університеті та завідував організованою ним (разом з М. Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією. Саме він був засновником клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету. У 1908 р. здобув Нобелівську премію за вивчення імунної системи.

Україна була одним із центрів розвитку повітроплавання. У 1908 р. в Одесі виник перший у Росії аероклуб, члени якого М. Єфімов та С. Уточкін демонстрували польоти на аеропланах. Військовий льотчик П. Нестеров, який першим у світі опанував техніку вищого пілотажу, під час служби в Україні у 1913 1914 рр. виконав низку фігур, зокрема «мертву петлю». Авіаконструктор Ігор Сікорський створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець».

Надзвичайно плідно розвивалася історична наука. Серед тогочасних теоретиків історії вирізняються постаті Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського, чиї праці та ідеї відіграли непроминальне значення у формуванні національної свідомості українців. М. Грушевський, автор багатотомної фундаментальної «Історії України-Руси», обґрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. В. Липинський розробив концепцію провідної ролі еліти в державному будівництві та суспільному житті.

В історичній науці продовжувала успішно працювати Олександра Єфименко, чия «Історія українського народу» вийшла у світ російською мовою в Петербурзі. Вона була першою жінкою в Україні та Росії, якій Харківський університет присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук (1910). Вагомий внесок у дослідження історії Слобідської України належить Дмитрові Багалію. Не менших успіхів досягнув Дмитро Яворницький, автор книжки «Історія запорозьких козаків», визнаної класичною працею з історії українського козацтва. Федір Вовк – один з найавторитетніших у Європі антропологів та археологів, присвятив себе дослідженню походження українців. Учений дійшов висновку що українці за антропологічними ознаками близькі до південних слов’ян.

Знаним географом та істориком, автором десятків наукових праць, підручників, докладних карт України був Степан Рудницький. Його вважають засновником української наукової географії.

Велике значення і для науки, і для піднесення національної свідомості мали вихід у світ у 1907-1909 рр. чотиритомного «Словника української мови», упорядкованого Борисом Грінченком, двотомної «Української граматики» за редакцією видатного вченого-мовознавця і сходознавця, поліглота (володів майже 60 мовами) Агатангела Кримського.

ЛІТЕРАТУРА

Після смерті Великого Кобзаря найяскравішою постаттю в літературі став Пантелеймон Куліш – автор першого в новій українській літературі історичного роману «Чорна рада». П. Куліш зажив слави першого професійного українського літературного критика й творця українського правопису, чимало правил якого діють і нині. Мав власну друкарню, в якій протягом трьох років випустив 40 книжечок серії «Сільська бібліотека» з найкращими творами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Г. Барвінок. Непроминальне значення мали його переклади українською мовою Біблії, творів Шекспіра, Байрона, Гете.

У 1870-1890-х рр. українське письменство зосереджується на соціальних і психологічних проблемах. Чи не найбільшої слави з-поміж тогочасних українських письменників зажив Іван Нечуй-Левицький («Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін.). Він утвердив в українській літературі жанр соціальної повісті.

Визначне місце в українському літературному процесі посідав Панас Мирний – автор соціально-психологічних романів і повістей. Правдивим літописом українського села є його роман (у співавторстві з І. Біликом) «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

На межі 19-20 ст. в українській літературі утверджуються нові мистецькі принципи – нова естетика, нові прийоми, що свідчило про модерністський переворот. Ознаками нового творчого методу були естетизм («мистецтво для мистецтва»), інтелектуалізм, європеїзм, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя й світогляду людини.

Важливою рисою літературного модерну в Україні було створення жіночої мистецької традиції. Наприкінці 19 ст. у царині літератури працювала плеяда українських авторок, найяскравішими з-поміж яких були Леся Українка та Ольга Кобилянська. Леся Українка - творчий псевдонім Лариси Петрівни Косач. Світове визнання Леся Українка здобула як драматург-новатор («Одержима», «Вавилонський полон», «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «Оргія», «Камінний господар», «Лісова пісня»). Західноукраїнська письменниця Ольга Кобилянська в новелах «Природа», «Меланхолійний вальс», «Некультурна» тонко відтворила злам у суспільній свідомості, пов’язаний зі зміною становища жінки, її новими соціальними ролями.

Лідерами українського модернізму вважають Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника. Імпресіоністський характер властивий творам М. Коцюбинського «Intermezzo», «Сміх», «Цвіт яблуні», «Хвала життю», «Тіні забутих предків». У повісті «Fata morgana» органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Слави неперевершеного майстра соціально-психологічної новели зажив західноукраїнський письменник В. Стефаник. Для новел В. Стефаника характерна неповторність стилю, своєрідність оповідної манери. У новелах «Новина», «Виводили з села», «Синя книжечка», «У корчмі», «Катруся», «Кленове листя», «Стратився», «Бесараби» він змальовує злиденне життя простих селян – страшне через безвихідь. Однією з тем творчості В. Стефаника була вимушена еміграція галицьких українців до Канади і США (новела «Камінний хрест»). Прикладом реалістичного підходу до зображення тогочасного життя українського суспільства була творчість Володимира Винниченка. У його творах «Краса і сила», «Голота», «Талісман», написаних напередодні та під час революції 1905-1907 рр., яскраво й психологічно точно змальовано мешканців провінційних містечок, робітників сільського господарства, підприємців, жахи солдатчини та царських в’язниць.

На початку 20 ст. в українську літературу ввійшов поет-лірик Олександр Олесь (Кандиба), який був щиро перейнятий демократичними ідеалами. Заживши слави короля української лірики, він створив чимало віршів громадянського звучання, у яких революційні гасла поєднав із людськими почуттями і клопотами буднів.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Провідним осередком театрального життя другої половини 19 ст. стало місто Єлисаветград (нині – Кропивницький). Ще від 1864 р. тут активно діяв аматорський театр, у якому робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за якою закріпилося визначення «корифеї українського театру». Це – Марко Кропивницький і брати та сестра Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створили класичний репертуар українського театру. Ця трупа і її філії об’їздили майже всю Україну. У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою – Михайло Старицький. За їхнім прикладом пішли інші, і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів. Але тільки з 1907 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення – у Києві, у Троїцькому народному домі (нині Театр оперети), і тут успішно працювала трупа Миколи Садовського.

На початку 20 ст. у Львові продовжував діяти єдиний у західноукраїнських землях український професійний театр «Руська бесіда», основу репертуару якого складали класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Проте театральні колективи дедалі частіше зверталися до творів Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських і західноєвропейських класиків.

Професійний театр – театр, трупу якого формували не з акторів-любителів, а з професіоналів. Першу українську професійну трупу організував Марко Кропивницький у 1882 р.

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА

Переломне значення для розвитку української національної класичної музики мала творчість її основоположника Миколи Лисенка. Лисенко започаткував різні жанри української опери: історико-героїчну, лірично-побутову, лірично-фантастичну, прикладами яких є опери «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Ноктюрн». Найвищим досягненням оперної творчості М. Лисенка вважають оперу «Тарас Бульба». Написав Лисенко й перші дитячі опери «Коза Дереза», «Пан Коцький». Внеском у скарбницю української камерно-вокальної музики стали солоспіви – романси й ансамблі, написані на тексти давньої української літератури, західноєвропейських класиків і сучасних йому українських поетів. Важливий напрям діяльності М. Лисенка – збирання та обробка українських народних пісень. Композитор підготував сім збірок народних пісень, покладених на фортепіано, Микола Лисенко загалом опублікував 600 пісень. У 1904 р. створює першу в Україні Музично-драматичну школу. М. Лисенко працював майже в усіх музичних жанрах, заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні, теоретичними працями істотно розвинув вітчизняну науку про народну музично-пісенну творчість.

У цей же період уславився своєю музичною творчістю священик греко-католицької церкви Михайло Вербицький. Він створював як релігійні, так і світські твори, керував хором. Співпрацюючи з львівським театром «Руська Бесіда», написав побутову мелодраму «Підгіряни» та ін. Проте найвідомішим твором композитора стала мелодія на вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка вперше була виконана 10 березня 1965 р. на концерті, присвяченому Т. Шевченку в Перемишлі.

Оригінальні композиції на основі народного фольклору («Щедрик», «Дударик», «Козака несуть»), хорові поеми, опери створив Микола Леонтович, монументальну кантату-симфонію «Кавказ» на слова Т. Шевченка написав Станіслав Людкевич, він також організував видання «Артистичного вісника» – першого українського мистецтвознавчого журналу.

Вершин світового вокального мистецтва сягнула вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. Маючи виняткові природні вокальні й сценічні здібності, виступала на сценах провідних театрів світу – у Львові, Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі, Парижі, Римі, Мілані, Буенос-Айресі тощо, виконуючи партії з 60 опер.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

В образотворчому мистецтві останніх десятиліть 19 початку 20 ст. співіснували два провідні стилі епохи – реалізм і модерн. Типовими темами для художників-реалістів було зображення буденного життя, побуту народу; з-поміж жанрів переважали пейзаж і портрет. Так, сільський побут, природа та звичаї української провінції – теми картин художника-реаліста Миколи Пимоненка: «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Жнива», «Проводи рекрута». Накладання естетики модерну на національні живописні традиції дало початок національному художньому напряму. Український стиль у живописі сформувався під впливом національних культурних традицій, народної творчості, зразків народного декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, а також новітніх тенденцій модернізму – імпресіонізму, абстракціонізму, традицій класичного мистецтва, зокрема реалістичного напряму в живописі.

Одним із засновників українського стилю вважають Сергія Васильківського. Цей художник був визнаним майстром пейзажу, де переважали українські мотиви: «Ранок (Отара в степу)», «Дніпрові плавні», «Ранок на Дніпрі». Пейзаж у творчості С. Васильківського органічно поєднувався з історичними сюжетами з доби козацтва («Козачий пікет», «Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козача левада») або з побутовими картинами («Козак у степу», «Ярмарок у Полтаві»).

До засновників українського стилю в малярстві та графіці належить і Опанас Сластіон. Він звертався до побутового жанру, пейзажу, історії, прикладом чого є картини «Цегельний завод», «На жнивах», «Весна», «Волинь», «Миргород». Як графік ілюстрував поему Т. Шевченка «Гайдамаки». Славії засновника батального живопису в Україні належить Миколі Самокишу. Протягом 1901-1908 рр. разом із С. Васильківським писав монументальні панно для інтер’єру будинку Полтавського земства. Видатним майстром пейзажу та портрета кінця 19 – початку 20 ст. був Іван Труш. Він залишив більш як 350 портретів видатних діячів культури та науки того часу. Знаним майстром жанрового живопису («Похорон кошового»», «На вулицях Парижа») та портрета був Олександр Мурашко («Дівчина у червоному капелюсі»).

АРХІТЕКТУРА

Від 40-х рр. 19 ст. класицизм поступився місцем іншому стильовому напряму. Архітектори звернулися до вже відомих художньо-світоглядних систем, намагаючись пристосувати їх до нових умов. Провідним напрямом в архітектурі став історизм – використання архітектурних стилів і декоративних елементів, що склалися в будівельній практиці попередніх часів. Саме цей термін уживають у мистецтвознавчій літературі стосовно поширення в архітектурі другої половини 19 ст. – початку 20 ст. неороманського, неоготичного, неоренесансного, необарокового, неокласицистичного стилів тощо. Утілення в архітектурі рис згаданих стилів у більш або менш чистому вигляді і називають історизмом, або стилізацією. Щодо використання елементів історичних архітектурних стилів у змішаному вигляді вживають термін еклектика. Дослідники звертають увагу на певну спеціалізацію стилів. Так, для церков обирали візантійський стиль, театри будували в ренесансному, особняки – у романському, синагоги – у мавританському. За зразок для Володимирського собору в Києві правив візантійський стиль. Храм закладено в 1862 р. Його будівництво затяглося на два десятиліття (завершено в 1882 р.). Над проектом працювали кілька відомих архітекторів. Завершував проектування син В. Беретті – Олександр Беретті. 1896 р. відбулося відкриття та освячення собору.

Характерною спорудою тих часів є будівля театру в Одесі, споруджена за проектом віденських архітекторів Германа Гельмера та Фердинанда Фельнера у 1884-1887 рр. одеським архітектором Феліксом Гонсіоровським у стилі неоренесансу та необароко. Будівля театру в Одесі – справжній шедевр світової архітектури та одна з найкрасивіших споруд у Європі.

Будинок резиденції митрополита Буковини (нині – один із корпусів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича) зведено у 1864-1882 рр. Проект архітектурного ансамблю – символу буковинської столиці розробив чеський учений, архітектор Йозеф Главка. Він спроектував нетрадиційний комплекс споруд у дусі еклектики з переважанням елементів візантійського та романського стилів. У червні 2011 р. на 35-й сесії комітету Світової спадщини ЮНЕСКО Резиденцію православних митрополитів Буковини і Далмації внесено до списку Світової спадщини.

На межі 19 і 20 ст. починається новий етап в архітектурі. Як протиставлення відтворенню стилів минулого набуває поширення стиль модерн, у якому архітектори шукають відповідності між новими типами й конструкціями будівель, експериментуючи з новими формами художньої виразності. Стиль модерн – явище складне й суперечливе. Твори «чистого» модерну в архітектурі XX ст. досить рідкісні. Хрестоматійним зразком архітектурного модерну в Україні є Будинок із химерами архітектора Владислава Городецького. Раціонально розпланований і технічно досконалий, збудований у 1902-1903 рр., він став перехідним типом між особняком та прибутковим будинком. Найвидатнішою пам’яткою національного стилю українського модерну є будинок Полтавського земства, збудований за проектом Василя Кричевського в 1903-1908 рр. (нині Полтавський краєзнавчий музей). На західноукраїнських землях поєднання елементів модерну та народної архітектури втілено в будівлі банку «Дністер» у Львові, збудованій у 1905-1906 рр. архітектором І. Левинським.

Модернізм (від фр. moderne – сучасний) – це загальноприйнятий термін для позначення мистецтва кінця 19 – першої половини 20 ст. Він застосовується до різних за ідейними шуканнями шкіл, об'єднуючи нереалістичні течії в мистецтві і літературі в один напрям.

Модерн – напрям у мистецтві, здебільшого в архітектурі й декоративно-ужитковому мистецтві, кінця 19 – початку 20 ст., для якого характерні примхливі, мінливі форми, принцип асиметрії та вільного планування, символіка, нові технічні й конструктивні засоби для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель.

Реалізм – 1) літературний напрям, що сформувався близько середини 19 ст.; зображення світу за принципами правдоподібності, узгодженими з поточним досвідом та актуальними знаннями; 2) мистецький напрям у середині 19 ст., для якого характерна тематика із щоденного життя, побутові й жанрові сцени, пейзажі, натюрморти.

УКРАЇНСЬКІ ПІДПРИЄМЦІ-БЛАГОДІЙНИКИ

Економічний розвиток зумовив появу нової української еліти з кола підприємців. Майже в кожному регіоні з’явилися свої меценати та благодійники, які опікувалися освітою, а також безпритульними дітьми і дітьми-сиротами, медициною, мистецтвом.

Особливо масштабною була діяльність сім’ї Терещенків. У 1870 р. Микола Терещенко разом із братом Федором заснував «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», яке на той час було найбільшим об’єднанням у цукровій галузі країни. Щороку на цукрових підприємствах Терещенків виробляли продукції більше ніж на 21 млн. рублів. У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. рублів. Родині Терещенків Тогочасний Київ завдячував дитячим притулком, лікарнею, двома гімназіями та двома училищами, кількома корпусами Політехнічного інституту. Терещенки фінансували Музей старовини і мистецтва (нині – Національний художній музей України). У Глухові для дітей бідних батьків і сиріт благодійники заснували міське училище, для якого було збудовано приміщення з бібліотекою. Лише один представник цієї родини – Микола Артемійович Терещенко – пожертвував на громадські потреби близько п’яти мільйонів рублів (з яких майже 2 млн. припало на Київ).

Знаним меценатом був Богдан Ханенко, який разом із дружиною Варварою Ханенко (дівоче прізвище Терещенко) колекціонував твори мистецтва. Найбільшу збірку світового мистецтва в Україні вони заповіли Києву і замислили перетворити своє помешкання по вул. Терещенківській, 15 на музей. По смерті Богдана Ханенка його дружина опікувалася справою заснування музею. Вона відмовилася вивезти колекцію за кордон і передала її до Української академії наук. Це рішення Варвари вберегло Музей, який сьогодні має назву Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Окрім фундації власного музею, Ханенки долучилися до організації Київського художньо-промислового і наукового музею (нині – Національний художній музей України). На його будівництво Б. Ханенко виділив чималу суму грошей і подарував експонати, і також подружжя виділяло кошти на проведення археологічних досліджень, організації майстерень для відродження мистецтва традиційної української вишивки тощо.

Не менш відомими меценатами та благодійниками, чиї пожертви сприяли насамперед українській справі, були представники родини підприємців-цукрозаводчиків Симиренків. Платон Федорович пожертвував кошти на видання «Кобзаря» 1860 р. Василь Федорович Симиренко у 1873 р. став фундатором Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (разом з Єлизаветою Милорадович), пізніше пожертвував 100 тис. карбованців золотом на придбання будинку НТШ у Львові. Упродовж сорока років Василь Федорович регулярно виділяв Київській громаді десяту частину своїх прибутків. Надавав фінансову підтримку українським ученим і письменникам, громадським діячам (М. Коцюбинському, М. Лисенку, О. Кістяківському тощо). Фінансував діяльність М. Драгоманова та його видання у Женеві. Протягом багатьох років його коштом видавали газету «Громадська думка» (згодом «Рада»). Фінансова допомога В. Симиренка дала змогу виходити журналу «Кіевская старина» як передплатному періодичному виданню. Усі статки (10 млн. рублів) Василь Симиренко заповів Товариству підтримки української творчої інтелігенції. Від середини 70-х рр. 19 ст. в Україні не відбулося жодного помітного культурного заходу, який би не підтримав В. Симиренко. Саме тому не буде перебільшенням сказати, що він, по суті, фінансував український національний рух.

Меценат – діяч, який на благодійній основі матеріально підтримує розвиток освіти, культури, науки.

РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА

У другій половині 19 – на початку 20 ст. в Україні діяли християнські церкви (католицька і православна), а серед національних меншин мали своїх прихильників інші конфесії – іудаїзм, мусульманство, протестантизм.

Ще у 17 ст. православна Церква Наддніпрянської України потрапила під владу московських патріархів і чиновників зі Святішого синоду. Це спричинило відрив Церкви від традицій українського народу. Наприкінці 19 ст. імперський уряд заборонив вживання української мови навіть у проповідях. Навіть більше, духовенство доносило поліції про українські політичні рухи. Опір українців імперській політиці був відчутним. Духовенство та парафіяни виступали за українізацію проповіді та богослужіння.

У 1906 р. через революційні події ослаб контроль за церковним життям, що дало змогу видати україномовний переклад Біблії. Наступного року на Поділлі дозволили викладати українську мову в церковнопарафіяльних школах. Однак відсутність національної автокефальної Церкви негативно впливала на національно-визвольну боротьбу.

Офіційна православна Церква була відірвана від запитів населення, тому зростало невдоволення серед населення. Це спонукало до виникнення релігійних сект. Найбільшого поширення сектанство набуло на півдні України, у колоніях німців-переселенців. Були популярними секти баптистів, євангелістів, «штунда». На початку 20 ст. прихильниками сектанських рухів були понад 1 млн. осіб.

На відміну від православної Церкви, на початку 20 ст. вирішальний вплив на національне відродження на західноукраїнських землях мала греко-католицька Церква Галичини. На Закарпатті також переважали прихильники греко-католицької Церкви, яка також мала міцні позиції серед українства.

На Буковині схожою ситуація була з Наддніпрянщиною. Тут серед вірян переважали православні, які так само не могли спертися на Церкву у питаннях захисту національних інтересів.

Дивіться також: