§ 13. Українські землі у складі Російської імперії в 1900-1914 рр.

КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. СТВОРЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НАДДНІПРЯНЩИНИ. САМОСТІЙНИЦЬКА Й АВТОНОМІСТСЬКА ТЕЧІЇ В НАЦІОНАЛЬНОМУ РУСІ

Піднесення національного руху на західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, і, власне, поява таких організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. З ініціативи Володимира Антоновича та Олександра Кониського в 1897 р. на нелегальному з’їзді всіх громад було створено Загальну українську безпартійну організацію (ЗУБО). Метою організації було згуртування всіх українських діячів національного руху: громад, які існували в 20 різних містах підросійської України, членів колишнього «Братства тарасівців», української інтелігенції.

Засновниками у 1900 р. Революційної української партії (РУП) - першої української політичної партії в підросійській Україні, були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Лев Мацієвич і Михайло Русов. Уже за перші три роки діяльності було сформовано мережу рупівських груп, що діяли в Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. До РУП входили переважно студенти, представники інтелігенції, частина селянства і робітництва. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Рупівці вдавалися до пропаганди й агітації у своїх періодичних органах – газеті «Гасло», згодом у газетах «Селянин» і «Праця». Партія проголосила себе виразником інтересів селянства, у якому вбачала основу української нації. РУП швидко поширила свій вплив на Лівобережжя, хоча її діяльність мала певну підтримку і на Поділлі та Волині.

Програмовим документом РУП на першому етапі її діяльності стала видана 1900 р. у Львові брошура харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Книжка М. Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України. Невдовзі рупівці відмовилися від ідеї самостійності, перейшовши на федералістські позиції, почали обстоювати національну автономію України. Перегляд ідеологічних засад призвів до першого розколу РУП. М. Міхновський вийшов з організації і 1902 р. заснував Українську народну партію.

У 1904 р. РУП розпалася остаточно. Причиною цього розколу стало посилення суперечностей серед рупівців – прибічників самостійної соціал-демократії й тих, які орієнтувалися на політичний союз із РСДРП. Частина членів РУП під керівництвом Мар’яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, обстоюючи прагнення об’єднатися з РСДРП, відмовилася від участі в роботі з’їзду й створила Український соціал-демократичний союз – «Спілку», яка на початку своєї діяльності мала істотний вплив на українських робітників і селян. Незабаром «Спілка» таки увійшла до складу РСДРП. Решта членів РУП, зокрема Микола Порт, Симон Петлюра й Володимир Винниченко, у грудні 1905 р. на останньому (другому) з’їзді в Києві перейменували свою організацію в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З’їзд ухвалив статут новоствореної партії та резолюції з програмових і тактичних питань.

На хвилі загального піднесення політичного руху виникають національні ліберально-демократичні організації. На конференції ЗУБО у 1904 р. було створено Українську демократичну партію (УДП). Керували нею Олександр Лотоцький, Євген Тимченко і Євген Чикаленко. Тоді ж було ухвалено й програму партії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Самостійне існування Української радикальної партії тривало кілька місяців. Наприкінці 1905 р. відбулося об’єднання Української демократичної партії та Української радикальної партії в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Програми цих партій були тотожними, крім економічного напряму. УДП робила акцент на викупі земель у поміщиків, а УРП – на переданні землі селянам безоплатно. Згодом цей пункт у програмі УДРП було записано в редакції УДП.

У грудні 1912 р. В’ячеслав Липинський подоїв проект «Меморіалу до Українського інформаційного комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі». У проекті В. Липинський висловив свою прихильність до самостійницької течії, сформулювавши концепцію суверенної української держави, й вважав за необхідне боротися за державну незалежність України в умовах можливого вибуху світової війни. У 1914 р. на ґрунті створених ним таємних інституцій виникнуть Союз визволення України та Український інформаційний комітет у Лозанні.

ПОДІЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 рр. В УКРАЇНІ

Події в столиці Російської імперії – Санкт-Петербурзі, що відбулися в неділю, 9 січня 1905 р., ознаменували початок першої російської революції. Цей день увійшов в історію як Кривава неділя: мирну багатотисячну демонстрацію робітників, які прямували до Зимового палацу, щоб передати імператорові петицію з вимогами поліпшити умови їхнього життя, розстріляли урядові війська. Події в столиці спричинили хвилю обурення і протестів по всій імперії. Країною прокотилася хвиля страйків, які охопили й українські міста – Київ, Харків, Одесу, Катеринослав, Миколаїв.

У січні-березні 1905 р. страйками в Україні було охоплено 320 заводів, фабрик, майстерень. У губерніях Східної України страйкували майже 170 тис. осіб, загалом кількість страйкарів в імперії сягнула 810 тис. До протестів долучилося й селянство. За перші три місяці 1905 р. в Україні відбулося близько 140 селянських виступів. Революційний рух перекинувся і в армію.

У червні в одеському порту почалося повстання на панцернику «Князь Потьомкін-Таврійський», більшість команди якого становили українці. Серед керівників повстання були матроси Григорій Вакуленчук і Панас Матюшенко, а серед офіцерів єдиним, хто приєднався до повстання, став член РУП Олександр Коваленко. Незабаром «Потьомкін» знявся з якоря і вийшов у відкрите море, а згодом пристав до берега в румунському порту Констанца. Більшість потьомкінців залишилися в Румунії на становищі політичних емігрантів. Незважаючи на невдачу, повстання на панцернику «Потьомкін» мало непроминальне значення. Це був перший масовий виступ у збройних силах, перший випадок переходу військової частини на бік революції.

Спалахнули повстання матросів у Кронштадті і Севастополі. На Чорноморському флоті його очолив лейтенант Петро Шмідт. Однак цей виступ зазнав поразки, Шмідта було страчено. У листопаді 1905 р. у Києві повстали сапери. На вулиці міста вийшли солдати під проводом поручика Б. Жаданівського. Відбулися повстання у військах, розквартированих у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі.

У жовтні розпочався всеросійський політичний страйк. Під гаслами «Геть царський уряд!» по всій Росії згуртувалося понад 2 млн. осіб, в Україні страйкувало більш як 120 тис. робітників. Із жовтня 1905 р. активізувалися протести селян. Страйкарі висували такі вимоги: скликати Установчі збори й проголосити Росію демократичною республікою з наданням політичних прав і свобод усім громадянам.

Наляканий розмахом революційних подій, цар Микола II 17 жовтня 1905 р. видав Маніфест, у якому проголосив скликання Державної думи із законодавчими правами та забезпечення виборів у Думу всім верствам населення, обіцяв дарувати народу громадянські свободи: совісті, слова, зібрань, створення організацій, недоторканності особи. Маніфест відкривав перспективи для запровадження парламентаризму й політичної реорганізації країни.

Маніфест заклав умови для створення та діяльності політичних партій. У жовтні 1905 р. ліве крило російського ліберального руху створює Конституційно-демократичну партію (кадети). Вона спиралася на інтелектуальну еліту Росії. Ще однією впливовою партією ліберального напряму став «Союз 17 октября» (октябристи). Ця партія об’єднувала російських лібералів, що обстоювали праві ідеї, тож у політичному спектрі октябристи опинилися між кадетами і націоналістами.

Тоді ж розпочався процес створення «Союзу російського народу» – російської монархічної та націоналістичної організації, яка обстоювала принципи «єдиної і неподільної» Росії, збереження самодержавства, заперечуючи демократичні та революційні рухи й прагнення народів до національно-культурного розвитку.

Представники «Союзу» відкрито пропагували антисемітизм, закликаючи вигнати євреїв за межі Російської імперії. Вони мали підтримку царської адміністрації і працювали у тісному контакті з таємною поліцією – «охранкою», що забезпечувала існування бойових «дружин» «Союзу» – т. зв. чорних сотень. Саме тому членів цієї організації називають чорносотенцями.

Чорносотенці – члени реакційної громадської організації Росії на початку 20 ст., які виступали за збереження самодержавства, а також члени таємної поліції «чорних сотень», які розпалювали антисемітизм, влаштовували погроми і терористичні акти проти революціонерів.

Страйк – організоване масове або часткове припинення роботи чи інша протидія нормальному перебігу виробничого процесу з метою досягнення виконання певних вимог.

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ГРОМАД У ПЕРШІЙ І ДРУГІЙ ДЕРЖАВНИХ ДУМАХ

Згідно з новим виборчим законом наприкінці лютого – на початку березня 1906 р. відбулися вибори до І Державної думи. Щоправда, найбільш радикальні політичні сили або бойкотували вибори, або були усунуті від участі в них через арешти й заслання найактивніших членів. Серед партій, які відмовилися від участі у виборах, була й РУП-УСДРП. УДРП, яка щойно постала, не мала хоч трохи помітного політичного впливу й виступала у блоці з російськими партіями, насамперед кадетами. Такі виборчі блоки було створено в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові. Від дев’яти українських губерній було обрано 102 депутати. Частина з них об’єдналася в українську парламентську громаду. Загалом громада об’єднувала 44 члени, її головою було обрано адвоката з Чернігова Іллю Шрага. Друкованим органом громади став журнал «Український вісник», який виходив за участі М. Грушевського. Українські депутати готували законопроекти про надання Україні автономії, впровадження української мови в школах. Однак через передчасний розпуск Думи (вона працювала лише 72 дні) жодне з питань не було винесено навіть на обговорення.

Вибори до складу II Державної думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Цього разу у виборах узяли участь усі радикальні партії, у тому числі українські. Українські депутати знову утворили українську думську громаду, яка складалася з 47 осіб. Вона ввійшла до фракції трудовиків, назвала себе Українською трудовою громадою і мала добиватися перетворення Росії на «правову й демократичну державу», забезпечення українцям права на автономію. Свою діяльність українські депутати висвітлювали на сторінках газети «Рідна справа – Думські вісті».

Проте й ця Дума була недовговічною: 3 червня 1907 р. цар Микола II ухвалив маніфест «Про розпуск II Державної думи». Ця подія увійшла в історію під назвою «Третьочервневий переворот», адже розпуск II Державної думи означав остаточну поразку революції.

ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В 1905-1907 рр. ДІЯЛЬНІСТЬ «ПРОСВІТИ»

Національно налаштовані студенти вимагали запровадження українознавчих курсів в університетах. У 1907 р. у Харківському університеті Микола Сумцов почав читати лекції українською мовою з української народної словесності, в Одеському – Олександр Грушевський з історії України. У Київському університеті було дозволено викладати курс української літератури. Щоправда, тривало це недовго.

Революція 1905-1907 рр. дала можливість М. Грушевському повернутися з Галичини в підросійську Україну й перенести звідти деякі з інституцій, що опікувалися розвитком української науки і культури. Він, зокрема, виступив ініціатором переведення до Києва «Літературно-наукового вісника», за його сприяння в Києві було створено Українське наукове товариство (1907), яке, незважаючи на труднощі, видавало «Записки УНТ». Українською мовою почав виходити найстаріший на той час в Україні, заснований з ініціативи Київської громади, історичний журнал «Кіевская старина» (1882-1906) під назвою «Україна» (1907).

Від кінця 1905 р. з’явились українські періодичні видання. Першою українськомовною газетою стало видання братів Шеметів у Лубнах (на Полтавщині) «Хлібороб». Незабаром у найбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило вже 18 українських газет і журналів. Проте лише щоденна українськомовна газета «Громадська думка» (згодом – «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р. Перший номер цієї газети побачив світ 1 січня 1906 р. (був вилучений поліцією). У серпні 1906 р. газету закрили. Незабаром видання часопису було відновлено під новою назвою «Рада». Видавцем обох газет був Є. Чикаленко.

За галицьким прикладом в українських містах і містечках створювали «Просвіти». Вони, зокрема, почали діяти в Катеринославі, Одесі, Кам’янці-Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві, Житомирі, Мелітополі. У роботі «Просвіт» активну участь брали відомі діячі культури – Леся Українка, М. Коцюбинський, Панас Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства засновували бібліотеки й читальні, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували лекції, літературні та музичні вечори, ставили вистави тощо.

Унаслідок революції було легалізовано національні партії, що сприяло пожвавленню їхньої діяльності.

ПОСИЛЕННЯ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРСЬКОГО НАСТУПУ НА УКРАЇНУ В 1907-1914 рр.

Після поразки революції 1905-1907 рр. у Російській імперії запанувала реакція. У цих умовах царський уряд проводив відверту антиукраїнську політику. Через утиски й переслідування одна за одною в містах припиняли діяльність культурно-освітні організації. Закривали українські періодичні видання, було заборонено й передплату. Знову заборонили викладати українською мовою в навчальних закладах, де це встигли запровадити під час революції. Набула чинності цензурна заборона на вживання у будь-яких публікаціях назви «Україна». Відновлено обмеження на ввезення і поширення книжок українською мовою. В Україні тривалий час діяв воєнний стан – стан посиленої чи надзвичайної охорони. Діяли військово-польові суди, які засуджували учасників заворушень до страти та ув’язнення. У містах і селах лютували каральні військові, козачі і чорносотенні загони.

Головним провідником імперської реакційної політики від 1906 р. був голова Ради міністрів П. Столипін, який у своїй діяльності спирався на ідеологію російського шовінізму. Політичні переконання Столипіна безпосередньо стосувалися України. У 1908 р. в Києві було створено «Клуб російських націоналістів міста Києва». Завдяки особистому протегуванню Столипіна та державній підтримці він став однією з найвпливовіших політичних сил у Російській імперії. Основне завдання клубу визначалося як «боротьба з українофільством», яке, на думку його ідеологів, підривало коріння «російської православної цивілізації».

Іншим ударом по українському рухові став циркуляр Столипіна від 20 січня 1910 р. із забороною реєструвати будь-які інородницькі («инородческие») товариства. Циркуляр також дозволяв губернаторам на їхній розсуд закривати вже зареєстровані товариства. В окремій інструкції міністр пояснював губернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейські організації. Це роз’яснення стало першим в історії фактом офіційного визнання з її боку вищих посадових осіб Російської імперії окремішності української та російської націй. Унаслідок згаданого циркуляра український рух знов опинився в підпіллі.

Насаджуючи російський великодержавний шовінізм, царська влада прагнула розпалити ненависть до «інородців», представників неросійських народностей східної окраїни Російської імперії, посіяти ворожнечу між представниками національних меншин, зокрема, підбурити українців до антисемітських акцій. Показовим є один із найбільш резонансних судових процесів того часу – «справа Бейліса» 1913 р. Прикажчика цегельного заводу киянина Менделя Бейліса, єврея за національністю, було звинувачено в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика А. Ющинського. Під тиском незаперечних доказів, протестів громадськості колегія присяжних засідателів, незважаючи на численні кривосвідчення чорносотенців, виправдала Бейліса.

Антиукраїнська політика тривала й після смерті Столипіна 1911 р. Її кульмінація припала на березень 1914 р., коли імперська влада заборонила урочистості з нагоди 100-ї річниці народження Тараса Шевченка. Урядові заборони спричинили масові демонстрації студентів у Києві та інших містах.

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ

В умовах неможливості діяльності українських політичних партій для координації українського національного руху в підросійській Україні на початку 1908 р. в Києві виникла нелегальна громадсько-політична організація – Товариство українських поступовців (ТУП) на зразок ЗУБО. Ініціаторами її заснування були представники Української демократично-радикальної партії. До ТУП долучилися також частина українських есдеків та окремі представники інших партій і безпартійні.

Нова організація об’єднала тогочасну українську національну еліту. Її членами були, зокрема, М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, В. Винниченко, І. Шраг та ін. ТУП обстоювало три основні ідеї: парламентаризм, перебудову Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальну автономію України. Діяльність ТУП була спрямована на українізацію шкільної освіти, впровадження української мови в громадських установах, суді, церкві тощо.

Керівним органом ТУП була Рада, яку обирали на щорічних з’їздах організації. Відбувалися такі зібрання нелегально, здебільшого в будинку Є. Чикаленка в Києві. Осередки організації – «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві.

Дивіться також: