§ 14. Українські землі у складі Австро-Угорщини в 1900-1914 рр.

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Становище промисловості та сільського господарства Радикалізація українського політичного руху Вплив греко-католицької церкви на формування свідомості населення західноукраїнських земель	1900 р. – обрання А. Шептицького митрополитом греко-католицької церкви 1907 р. – впровадження в Австро-Угорській імперії загального виборчого права для чоловіків
Персоналії	Поняття
Андрей Шептицький Іван Боберський Кирило Трильовський	загальне виборче право
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-подїі – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів характеризувати економіку західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії, розвиток кооперативного руху, діяльність політичних партій, національних і спортивно-фізкультурних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт»; діяльність згаданих історичних діячів визначати причини активізації політичного руху на початку 20 ст., його результати, роль Андрея Шептицького в піднесенні національного життя сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ

У західноукраїнських землях розвивалися галузі промисловості, пов’язані із видобутком сировинних ресурсів, що, з одного боку, призводило до виснаження природних багатств краю, а з іншого – гальмувало його промисловий розвиток через незацікавленість у впровадженні більш технологічних виробництв. При цьому уряд усіляко заохочував проникнення в регіон іноземного капіталу, передусім австро-німецького, що лише посилювало виснаження природних ресурсів. Політику гальмування промислового розвитку краю підтримували місцеві поміщики, які намагалися зберегти свої привілеї. Водночас у перше десятиріччя 20 ст. у промисловості західноукраїнських земель спостерігалося певне піднесення.

У 1909 р. за обсягами видобутку нафти Галичина посідала третє місце у світі після США та Росії, його показник сягав 2 млн. тонн. Особливістю розвитку галузі було те, що нафтова промисловість Прикарпаття перебувала цілком у руках іноземних капіталістів. Іноземні монополії, які панували в нафтовій промисловості Галичини, щоб збільшити ціну на нафту, почали зменшувати її видобуток. Через це з 1910 р. видобуток нафти тут невпинно скорочувався, а ціни на нафтопродукти зростали, що зрештою зумовило занепад галузі. Бориславу належало також перше місце у світі з видобутку озокериту. Проте на початку 20 ст. спостерігається зменшення його видобутку, спричинене згортанням попиту на озокерит на міжнародному ринку.

Сировинними галузями, що приносили неабиякі прибутки австрійському, німецькому, французькому капіталові, були лісозаготівельна й пов’язана з нею деревообробна. З Галичини, Буковини та Закарпаття вивозили величезну кількість деревини. Що ж до капіталовкладень у меблеву промисловість, то вони були мізерними.

РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Попри пожвавлення промисловості, життя західноукраїнських земель і далі залежало від стану сільського господарства, у якому працювали понад 75% населення. Ця галузь економіки на початку 20 ст. залишалась екстенсивною, низькопродуктивною, остаточно втративши свої колишні експортні можливості.

Найбільшою проблемою селян було малоземелля і безземелля в умовах збереження великого поміщицького землеволодіння, частка якого становила понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Саме у великих поміщицьких маєтках помітнішою була тенденція до переорієнтування сільськогосподарського виробництва на потреби ринку. Відбувалася поступова заміна відсталого трипілля набагато прогресивнішою системою сівозмін, дедалі активніше почали застосовувати мінеральні добрива, нову техніку. Орієнтуючись на ринок, поміщицькі маєтки вирощували зернові культури (овес, жито, пшеницю), кукурудзу, картоплю, вкладали кошти в торгове тваринництво (розводили велику рогату худобу, коней, свиней), торгували маслом, молоком, яйцями. Вільнонаймана праця одержала цілковиту перевагу над відробітками (про витіснення відробітків свідчить, зокрема, поширення сільськогосподарських машин і поліпшених сільськогосподарських знарядь). Широке застосування агротехнічних новинок забезпечувало кращу врожайність на поміщицьких полях.

Селянські господарства істотно відставали за рівнем виробництва, зберігаючи здебільшого напівнатуральний характер. Безземелля спонукало селян жити за рахунок заробітків у панських дворах, які були мізерними й не могли забезпечити прожиткового мінімуму. Аби сплатити різноманітні податки, селяни були змушені продавати свою продукцію, прирікаючи себе на голод. Розорюючись, селяни втрачали землю й перетворювалися на безземельних наймитів. Тож для західноукраїнських земель було характерне явище аграрного перенаселення.

Доведене до зубожіння, селянство на початку 20 ст. вдавалося до протестів. Провідною формою соціального руху на селі стали селянські страйки. 1902 р. зафіксований в історії Східної Галичини як рік страйків. Його організаторами були три провідні українські політичні партії – РУРП, УСДП та УНДП. Наприкінці липня 1902 р. в Галичині страйкувало 24 повіти, більше як 500 сіл і 100 тис. сільськогосподарських робітників. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної платні, користування поміщицькими лісами, луками. Придушити страйк влада спромоглася тільки з допомогою жандармерії та військових загонів.

Великих успіхів досяг кооперативний рух, до якого належало майже 500 кредитних організацій, які будували кооперативні магазини, спілки для пролажу сільськогосподарських продуктів, читальні, відкривали школи з українською мовою навчання й опікувалися їх утриманням. Кооперативи впливали на зростання національної свідомості, надавали допомогу селянам у питаннях збуту продукції, зміцнювали їхнє господарське становище. На Закарпатті кооперативний рух не набув поширення.

РАДИКАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ

На початку 20 ст. помітно активізувалася політична діяльність українських партій Східної Гатчини. Серед тогочасних партій найсильніший вплив на суспільні процеси справляла Українська національно-демократична партія (УНДП). Власне, цей факт видається закономірним з огляду на те, що організатори УНДП – Юліан Романчук, Кость Левицький, Михайло Грушевський – ставили собі за мету забезпечити українському національному рухові масовість. Український рух під політичним проводом УНДП, яка поступово радикалізувалась, в умовах співпраці з РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на зростання політичної свідомості громадян.

Найближчими програмовими завданнями РУРП і УНДП визначили боротьбу за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини із власним сеймом й адміністрацією, УСДП – за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху всі три партії сформулювали у своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель.

Провідну роль у суспільно-політичному житті українців Північної Буковини наприкінці 19 – на початку 20 ст. відігравали народовці. Вони розгорнули свою культурно-освітню та громадсько-політичну діяльність серед селян. Народовці були творцями й першої української політичної партії на Буковині – «Національної ради русинів на Буковині», яка постала в Чернівцях 1905 р. і проіснувала до кінця 1907 р. Програмові документи партії були близькими до засадничих документів РУРП та УНДП. Розстановку політичних сил і впливовість окремих партій засвідчили вибори до Буковинського сейму 1911 р. Із 17 українських депутатів 15 були народовцями, один – радикалом та один – соціал-демократом.

РУХ ЗА РЕФОРМУ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ АВСТРО-УГОРЩИНИ

Характерним явищем суспільно-політичного життя Галичини початку 20 ст. була боротьба українців за зміну системи виборів до австрійського парламенту. Українські діячі, зокрема, вимагали справедливого представництва у віденському парламенті та Галицькому сеймі, впровадження загальної, рівної, прямої участі у виборах усього (чоловічого) населення Австро-Угорської монархії Річ у тім, що становлячи 13,2% населення імперії, українці мали 1897 р. у рейхстазі із 353 лише дев’ять послів (а поляки 63). Ліквідація старої куріальної системи, яка, фактично, позбавляла більшість селян і робітників права брати участь, у виборах, на думку галицької громадськості, забезпечила б перевагу українського представництва в австрійському парламенті (й Галицькому сеймі) над польським, що дало б змогу обстоювати національні й політичні права парламентськими методами.

Рух за реформу виборчої системи розпочався в 90-ті рр. 19 ст., а особливої інтенсивності набув у 1905-1906 рр. Він згуртував національну інтелігенцію, спричинив велелюдні селянські віча, робітничі страйки. 2 лютого 1906 р. у Львові з ініціативи УНДП відбулося народне віче, у якому взяли участь близько 50 тис. українців. Газета УНДП «Діло» схарактеризувала це віче як «величну маніфестацію Галицької Русі в боротьбі за незалежні політичні права».

У січні 1907 р. цісар затвердив «Закон виборчий до Ради Державної». Того самого року в Австро-Угорщині вперше було проведено вибори за новою системою. Відповідно до згаданого закону австрійський парламент, як і раніше, складався з двох палат Палати панів і Палати послів. Палату панів призначав імператор із найвідоміших громадян імперії та верхівки духовенства. Палату послів обирали шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування. Право голосу отримав кожен австрійський громадянин-чоловік, якому виповнилося 24 роки і який жив у своїй громаді не менше ніж рік. Щоправда, у поділі мандатів між провінціями та народами засади рівності не були дотримані: українці отримували один мандат на 109 тис. населення, німці – на 44 тис., чехи – на 60 тис., поляки – на 66 тис.

У результаті виборів 1907 р. до Державної ради увійшли 32 українці, з яких 27 – від Галичини і п’ятеро – від Буковини. Таке українське представництво було достатнім для здійснення самостійної парламентської політики, прямих контактів з урядом.

Завдання, розв’язання яких прагнули домогтися українські депутати австрійського парламенту: