§ 15. Україна в роки Першої світової війни

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Україна в геополітичних планах країн Антанти і Центральних держав Війна та українські політичні сили Головна українська рада Союз визволення України Загальна українська рада Воєнні дії на території України в 1914-1917 рр. Українці в арміях воюючих держав Українські січові стрільці Політика Російської імперії та Австро-Угорщини на українських землях у 1914-1917 рр.	серпень 1914 р. – утворення Головної української ради, формування легіону Українських січових стрільців (УСС), створення Союзу визволення України 1914 р. – Галицька битва 1915 р. – утворення Загальної української ради 1916 р. – Брусиловський прорив
Персоналії	Поняття і терміни
Кость Левицький Дмитро Донцов Андрій Жук Михайло Галущинський Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний)	світова війна Галицько-Буковинське генерал-губернаторство мобілізація евакуація
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-події – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів розпізнавати на картосхемі військові події на території України в 1914-1917 рр., бойовий шлях легіону УСС, Галицько-Буковинське генерал-губернаторство характеризувати територіально-політичні плани ворогуючих держав щодо українських земель, позиції українських політичних сил щодо війни, політичне життя та соціально-економічне становище населення в роки війни; діяльність зазначених історичних діячів визначати політичні та соціально-економічні наслідки війни для українського суспільства сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПЛАНАХ КРАЇН АНТАНТИ І ЦЕНТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Перша світова війна, у вир якої було втягнуто 38 держав із населенням понад 1,5 млрд. осіб, тобто 75% населення земної кулі, тривала із серпня 1914 р. до листопада 1918 р. У ній загинули понад 10 млн. осіб. Кожна країна, що ухвалила рішення про участь у цій війні (крім Сербії, Бельгії та Люксембургу, на яких напали), обстоювала власні інтереси. У великих держав основні цілі збігалися: переділити вже поділений світ, перерозподілити колонії, завоювати нові ринки збуту й джерела сировини.

Кожен з учасників війни у разі перемоги волів поділити завойовані землі, зокрема українські, на власний розсуд. Україна була об’єктом загарбницьких планів як Антанти, так і Центральних держав.

Владні кола Німеччини прагнули панування в Європі. Завдавши воєнної поразки Франції та Росії, вони планували анексувати величезні шматки їхньої території з метою створення Великої Німеччині. Крім того, до Німеччини мала перейти колоніальна імперія Франції. Російську імперію вони теж воліли розчленувати й утворити низку країн, цілком залежних від Великої Німеччини. У цих розрахунках фігурувала й Україна. Коли розпочалася Перша світова війна, один із найбагатших німецьких капіталістів, «сталевий король» Август Тіссен, заявив, що в Україні під повну владу німецьких монополій насамперед мають перейти «Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов’ям».

Австрійські політики мали певні плани щодо територіальних прирощень, зокрема українськими землями Російської імперії, на які не претендувала Німеччина. Йшлося насамперед про Волинську й Подільську губернії, тобто регіони, що у 18 ст. були частиною території Речі Посполитої.

Російська влада претендувала на всі українські землі у складі Австро-Угорщини. Вона вважала Східну Галичину, Закарпаття й Північну Буковину «споконвічно російськими землями».

Світова війна – глобальне протиборство коаліцій держав із застосуванням засобів збройного насильства, що охоплює велику частину країн світу.

Антанта – блок європейських держав (Велика Британія, Франція, Російська імперія), який сформувався для боротьби проти Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Італія вступила у війну на боці Антанти.

Четверний союз – військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Османської імперії – протистояв країнам Антанти в Першій світовій війні. З огляду на географічне розташування Німеччини та Австро-Угорщини в Європі супротивників Антанти називали також Центральними державами.

Націоналізація (від лат. natio – народ) – перехід приватної власності у власність держави. Об'єктами можуть бути земля, промислові підприємства, банки, транспорт, зв'язок тощо.

ВІЙНА ТА УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ СИЛИ

У перші дні після проголошення війни політичні партії та громадські організації розгорнули по всій Росії пропагандистську кампанію на підтримку воєнних дій уряду. Навколо гасла «За віру, царя і батьківщину!» згуртувалися всі верстви суспільства. Повсюдно звучали заклики захистити «братів-слов’ян» від «прусських варварів». Війну з Центральними державами називали «Великою війною», «Вітчизняною війною». Столицю імперії Санкт-Петербург перейменували на Петроград. Власність німецьких і австрійських підданих націоналізували. Багатомільйонне німецьке населення, декілька поколінь якого проживало в імперії (зокрема в українських губерніях) на правах російських підданих, зазнало переслідувань і дискримінації. Найвпливовіші політичні партії, що були представлені у Державній думі, відкинули опозиційність і підтримали уряд.

Діячі українського національного руху на початку війни демонстрували лояльність до Росії й закликали підтримати воєнні зусилля царського уряду. Газета «Рада» Товариства українських поступовців (ТУП) агітувала українців стати на захист російської держави. Лідери ТУП – ліберали Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський – увійшли до Союзу земств і міст Південно-Західного фронту; відкрили й утримували своїм коштом приватні лазарети для поранених вояків і в Україні, і в Росії. Не лише ТУП, а й «Спілка», УСДРП стояли на позиціях підтримки Росії. Лідер УСДРП Симон Петлюра в часописі «Украинская жизнь» 30 липня 1914 р. опублікував статтю «Війна і українці», у якій закликав українців виконати «свій обов’язок громадян Росії».

Водночас частина соціал-демократів, очолювана Володимиром Винниченком, обстоювала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!». Трохи згодом рада ТУП прийняла ухвалу, у якій закликала українців дотримуватися позиції нейтралітету.

1 серпня 1914 р. у Львові зустрілися керівники найвпливовіших українських партій Галичини – націонал-демократ К. Левицький, радикал М. Павлик і соціал-демократ М. Ганкевич. Очільники трьох партій перебороли свої розбіжності й утворили координаційний центр – Головну українську раду (ГУР). Головою Ради став К. Левицький. Рада мала обстоювати інтереси українців у Австро-Угорщині.

Націонал-демократи та соціал-демократи були вкрай незадоволені тим, що імператор і його оточення підтримували в Галичині поляків, а не українців. Однак ліберальна національна політика Австро-Угорщини давала надію, що згодом українці одержать якісь державні права. Тому, коли треба було політично визначитися, українські партії Східної Галичини заявили про безумовну та повну підтримку Центральних держав у їхньому збройному конфлікті з Росією та її союзниками.

6 серпня ГУР закликала тих, хто не підлягав мобілізації, добровільно вступати до лав легіону Українських січових стрільців (УСС). Рада об’єднала управління всіма стрілецькими й січовими організаціями в єдину Українську бойову управу, яка мала опікуватися створенням національних бойових підрозділів. Ішлося не про національні підрозділи імператорської армії, а про українські формування, що політично мали підкорятися Головній українській раді. Командиром легіону УСС за згодою ГУР призначили Михайла Галущинського.

Для розширення впливу ГУР на українські землі в межах кордонів Російської імперії та представництва загальноукраїнських інтересів її було реорганізовано на Загальну українську раду (ЗУР). На установчому засіданні ЗУР, яке відбулося 5 травня 1915 р. у Відні, обрали склад Президії, члени якої представляли Галичину, Буковину та Наддніпрянську Україну. Головою, як і попередньої організації – ГУР, став К. Левицький. Своїм завдання» ЗУР проголосила боротьбу за побудову самостійної української держави на українських землях, що входили до Російської імперії, та запровадження територіально-національної автономії – коронного краю на українських землях Галичини та Буковини у складі Австро-Угорщини. До ЗУР входили 34 делегати від різних партій Галичини й Буковини, а також представники Союзу визволення України.

У перші дні війни емігранти з Наддніпрянської України у Львові створили позапартійну політичну організацію. Це були Андрій Жук, Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Микола Залізняк, Мар’ян Меленевський і Олександр Скоропис-Йолтуховський. Назвали її Союзом визволення України (СВУ). Члени СВУ прагнули використати війну австро-німецького блоку проти Росії для завоювання самостійності України СВУ розгорнув активну роботу серед сотень тисяч військовополонених у таборах Австро-Угорщини й Німеччини. Він домігся створення для українців окремих таборів, посилав туди вчителів та інструкторів, створював бібліотеки, аматорські гуртки, освітні курси. У багатьох таборах був налагоджений випуск газет і журналів. У державах Четверного союзу й у нейтральних країнах члени СВУ поширювали літературу про Україну, пропагували ідею створення незалежної української держави.

ВОЄННІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В 1914 р. ПОЧАТОК РОСІЙСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В ГАЛИЧИНІ

На Південно-Західному фронті 18 серпня перейшла в наступ 8-ма армія генерала О. Брусилова. 23 серпня почалася грандіозна Галицька битва: по обидва боки воювали вісім армій, понад сто дивізій, більш як 1,5 млн. солдатів і офіцерів. Битва тривала понад місяць і завершилася розгромом австро-угорських військ. З вересня майже без бою «впав» Львів, через день був захоплений Галич. Російські війська блокували фортецю Перемишль (нині – м. Пшемисль, Польща) і вийшли до річки Вислока, за 80 км від Кракова. Було окуповано всю Східну Галичину й частину Західної, майже всю Буковину. Австро-угорські війська втратили 400 тис. солдатів, зокрема 100 тис. – полоненими. Втрати росіян становили приблизно 230 тис. осіб. Російські війська пішли на Карпати, але зимовий німецько-австрійський наступ змусив їх повернутися в Галичину. Єдиним вагомим для Петрограда результатом багатомісячних боїв було взяття Перемишля в березні 1915 р. Після капітуляції фортеці росіянам дісталися неабиякі військові трофеї; багатотисячний гарнізон – 120 тис. солдатів і офіцерів австро-угорської армії – звався у полон.

Галицько-Буковинське генерал-губернаторство – тимчасова адміністративно-територіальна одиниця, створена царським урядом Російської імперії для управління окупованими російською армією під час Першої світової війни землями Австро-Угорщини.

На окупованих територіях було утворено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство в складі чотирьох губерній: Львівської, Перемишльської, Тернопільської та Чернівецької. Микола II призначив військовим генерал-губернатором графа Г. Бобринського. Царський намісник на чолі повітів по ставив повітових начальників, на чолі міст – градоначальників з-поміж служивої російської знаті. Сільські гміни (громади) очолили старости з офіцерів царської армії. У краї почали втілювати жорстку політику русифікації (зросійщення). «Експертами» з русифікації стали москвофіли.

Уже восени закрили майже всі українські установи, бібліотеки, школи (польські й далі існували). Були закриті всі українські журнали й газети. Окупаційна влада вчиняла обшуки, переслідувала місцеву інтелігенцію. М. Грушевського, який перебував тоді в Києві, за звинуваченням в австрофільстві заарештували й вислали під нагляд поліції до Поволжя (Симбірськ, Казань). Згодом учений отримав дозвіл переїхати до Москви, але без права на педагогічну та громадську діяльність. Розпочалися грабунки галицьких банків, музеїв, книгарень. Було демонтовано обладнання друкарень, зокрема Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові (НТШ).

Задля викорінення українського національно-визвольного руху Г. Бобринський, а згодом Ф. Трепов, який посів посаду військового генерал-губернатора у жовтні 1916 р., активно застосовували депортації. Арешти й висилки вчиняли не тільки жандарми, а й військова влада, тому встановити загальну кількість репресованих неможливо. По дорозі на схід понад 12 тис. людей пройшли через київські в’язниці. Митрополита А. Шептицького вивезли до Суздаля, де протримали у в’язниці місцевого монастиря до 1917 р. Синод Російської православної церкви (РПЦ) докладав неабияких зусиль для руйнування греко-католицької церкви. Замість депортованих священиків у дві сотні парафій прислали православних священнослужителів з Росії.

ПЕРЕБІГ ВОЄННИХ ДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В 1915-1917 рр.

Навесні 1915 р. німецько-австрійське командування розпочало Горлицьку контрнаступальну операцію (2 травня (19 квітня) – 23 (10) червня 1915 р.), у результаті якої німецько-австрійські війська повернули Галичину й відкинули супротивника майже до австро-російського кордону. На кінець 1915 р. фронт стабілізувався вздовж лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.

Наступною великою воєнною операцією на українських землях став Брусиловський прорив (4 червня (22 травня) 20 (7) вересня 1916 р.). Російські війська прорвали німецько-австрійську оборону і 7 червня (25 травня) взяли Луцьк. Згодом повернули частину Волині, знову захопили Південно-Східну Галичину, Буковину й підійшли до карпатських перевалів. Незабаром Південно-Західний фронт розтягся вздовж лінії Золочів – Галич – Станіславів (нині – Івано-Франківськ) – Ворохта. На захоплених теренах було відновлено дві губернії – Чернівецьку й Тернопільську.

Падіння самодержавства на певний час призупинило воєнні дії. Наступ російської армії у червні 1917 р. на львівському напрямку завершився провалом і витісненням російських військ із Галичини і Буковини.

У квітні 1915 р. у Львові й Перемишлі побував Микола II, щоб ознайомитися з новонабутими територіями. Незабаром, однак, російська армія була змушена швидко відступити. При цьому вона вивозила з краю все цінне. Австрійська адміністрація, що повернулася на галицькі землі, вдалася до переслідувань «зрадників», які співпрацювали з царською владою. За підтримки польських урядовців українців звинувачували у державній зраді та поразці австро-угорської армії. Було створено мережу концентраційних таборів, у які ув’язнювали галичан та буковинців. Одним із найбільших таких таборів був Талергоф на заході Австрії, у якому перебували близько 5 тис. заарештованих, з них майже 500 священиків.

У 1916 р. Галичина і Буковина знову були окуповані російською армією.

УКРАЇНЦІ В АРМІЯХ ВОЮЮЧИХ ДЕРЖАВ

Українські землі стали ареною воєнній дій одразу з початком війни. Українці опинилися по різні боки барикад, у ворожих арміях – Російської імперії й Австро-Угорщини. У Росії станом на 1917 р. із 15,5 млн. мобілізованих на війну осіб до 4,5 млн. були українцями. В австро-угорську армію мобілізували майже 300 тис. українців. Таким чином українці перебували у вкрай складному становищі: українці-галичани й українці-наддніпрянці десятками тисяч гинули за чужі інтереси, оскільки не мали власної держави.

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Після складання присяги у Стрию на початку вересня 1914 р. легіон новобранців-добровольців УСС відбув у закарпатські села неподалік Мукачевого. Тут стрілецькі сотні й курені реорганізували: легіон поділили на 10 сотень. До кінця вересня останні підрозділи УСС відправилися на фронт. Австрійське командування планувало використати УСС для оборони карпатських перевалів, тож наприкінці вересня на Ужоцькому перевалі та біля села Верецькі Вижні відбувся перший бій УСС.

Від грудня 1914 р. УСС виконували розвідницьку службу в Карпатських Бескидах. У січні наступного року австрійські війська розпочали наступ у Карпатах. На початку березня УСС зайняли позиції на схилах гори Маківка. Бої за неї точилися упродовж двох місяців. На початку травня підрозділи УСС відвели з бойової лінії. Наприкінці серпня 1915 р. курені УСС вступили в бій у подільських степах між Серетом і Стрипою. У листопаді реорганізований полк УСС на чолі з Григорієм Коссаком спинив наступ росіян на Бережани. Всю зиму 1915 р. до травня 1916 р. полк УСС, перебуваючи у тилу, проводив не тільки військовий вишкіл, а й культурно-освітню роботу.

Під час Брусиловського прориву влітку 1916 р. цісарське командування саме завдяки бойовим діям кількох стрілецьких куренів змогло утримувати найважливіший відтинок фронту – шлях із Підгайців на Бережани, що на Тернопільщині. Найбільшою бойовою операцією в історії стрілецтва стала битва на Лисоні (серпень – вересень 1916): лише 150 стрільців і 16 старшин вирвалися з оточення. На фронт під Бережани полк повернувся в лютому 1917 р.

У лютому 1918 р. полк УСС здійснив похід на Правобережну Україну у складі групи австрійських військ. Одним із завдань, яке ставили перед собою січові стрільці, було поширити серед українського населення національну свідомість, пошану до рідної історії, культури й традицій. Перед вступом австрійських військ на територію України на бік Антанти у повному складі перейшов польській легіон Ю. Галлера. Одразу ж австрійське командування роззброїло інші польські військові частини і задумало ліквідувати легіон УСС. На захист січових стрільців виступили українські посли австрійського парламенту, а також військові. У відповідь цісар Карл зробив командиром УСС сина австрійського ерцгерцога Стефана – архікнязя Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотрінгена (Василя Вишиваного). У лавах УСС його знали, тож таке призначення не викликало обурення. Василь Вишиваний, а саме так назвали архікнязя українці, полюбив Україну, її історію й культуру, навіть вивчив українську і складав україномовні вірші. Зі стрілецтвом Вільгельм Габсбург швидко знайшов спільну мову, підтримував зв’язок і надалі. У 1920-х рр. допомагав матеріально скитальцям УГА у таборах Чехословаччини. У 1947 р. органи НКВС його заарештували і вивезли із Відня до сталінських таборів. Помер Василь Вишиваний у Лук’янівській тюрмі м. Києва у серпні 1948 р.

ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА АВСТРО-УГОРЩИНИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1914-1917 рр.

Мобілізовані на фронт солдати зазнавали поневірянь у небаченій раніше окопній війні, гинули у боях і від ран. Кваліфіковані робітники, що одержували відстрочку від мобілізації (в Україні таких налічувалося до кінця 1916 р. майже 130 тис.), були позбавлені всіх прав. Вони не могли переходити з одного підприємства на інше, відмовлятися від понаднормових робіт, висувати щонайменші вимоги адміністрації. Будь-яка непокора тягла за собою негайне відправлення на фронт. Власники підприємств домоглися від уряду скасування обмежень на використання жіночої та дитячої праці. У складі промислових робітників України чисельність жінок і підлітків зросла з 61 тис. у 1914 р. до 218 тис. у 1917 р., тобто більш ніж утричі. Робочий день у воєнні роки тривав, особливо на малих підприємствах, до 15-16 годин на добу. Заводські адміністрації не бажали витрачатися на заходи з охорони праці й техніки безпеки. Найнебезпечнішою для робітників була кам’яновугільна промисловість.

Власники підприємств отримували величезні прибутки з воєнних замовлень, тож за роки війни істотно посилилася соціальна поляризація суспільства: буржуазні й військово-бюрократичні кола збагачувалися, народні маси біднішали. У воєнний час селянство стало не менш активним супротивником панівних кіл, ніж робітники.

Економіка Росії опинилася на межі катастрофи. Зокрема, в Україні до січня 1917 р. згасло 36 доменних печей; нестача металу й вугілля призвела до припинення роботи фабрик і заводів. Залізниці не справлялися з перевезеннями. У містах бракувало продуктів, почався товарний голод, інфляція, різко зросли ціни, на підприємствах упала продуктивність праці, адже кваліфікованих робітників замінили жінки, підлітки, військовополонені. На селі не вистачало робочої сили, коней, реманенту, скорочувалися посівні площі, обсяги врожаю зернових, занепало тваринництво. Від продовольчої кризи особливо потерпало населення великих міст і армія. У містах біля хлібних магазинів нагромаджувалися тисячні черги. Солдати у тилових гарнізонах часто одержували лише половину призначеного пайка.

Великим лихом для населення України стало біженство, що охопило українські землі по обидва боки кордону. До евакуаційних заходів вдавалися як австрійська влада на Галичині й Буковині, так і російський імперський уряд у Волинській та Подільській губерніях.

Серед народних мас зростало невдоволення війною, господарським занепадом у країні й узагалі політикою самодержавства. В усіх промислових центрах відбувалися страйки та заворушення з головним політичним гаслом «Геть війну!». Якщо в 1915 р. в Україні пройшло 113 страйків, у яких брали участь 48 тис. робітників, то 1916 р. їхня кількість зросла до 218, а учасників – до 193 тис. На селі знову запалали поміщицькі садиби та економії. Антивоєнні настрої охопили й солдатські маси, внаслідок чого цілі полки відмовлялися йти в бій. Країна стояла перед новим революційним потрясінням.

Мобілізація – комплекс заходів, спрямованих на переведення державної інфраструктури та військових сил країни у військовий стан через надзвичайні умови всередині країни або ж за її межами.

Евакуація (від лат. evacuatio – спорожняти) – організоване вивезення людей, підприємств, установ та матеріальних цінностей з небезпечної місцевості під час війни, стихійного лиха.

Дивіться також: