§ 2. Українські землі у складі Речі Посполитої у першій половині 17 ст.

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Зміни в соціально-економічному житті Морські походи козаків Участь українського козацтва у війнах Речі Посполитої проти Московського царства та Османської імперії Козацькі повстання 1620-1630-х рр. «Ординація Війська Запорозького...» Культура Відновлення православної церковної ієрархії 1620 р. Духовність	1618 р. – похід козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на м. Москва 1621 р. – Хотинська битва 1625 р. – Куруківська угода 1632 р. – «Пункти для заспокоєння руського народу», утворення Київської колегії 1637-1638 рр. – повстання під проводом Павла Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні
Персоналії	Поняття і терміни
Петро Конашевич-Сагайдачний Тарас Федорович Іван Сулима Йов Борецький Петро Могила	фільварок кріпак панщина період «золотого спокою»
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати належність вказаних подій до століть, співвідношення між подіями та їх віддаленість від сьогодення визначати правильність застосування в історичному контексті зазначених понять і термінів розпізнавати на картосхемі українські землі у складі різних держав; воєводства Речі Посполитої на українських землях характеризувати політичне та соціально-економічне становище в українських землях, становище православної та греко-католицької церков; діяльність і здобутки вказаних персоналій визначати наслідки «доби героїчних походів козацтва» перших десятиліть 17 ст., козацьких повстань 1620-1630-х рр. сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми візуально розпізнавати та характеризувати вказані історично-культурні пам'ятки

ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ

За обмеженої королівської влади цілковитими господарями країни були великі землевласники – магнати. Маючи привілейоване становище, вони захоплювали не лише земельні угіддя, а й міста та містечка дрібної шляхти. У першій половині 17 ст. магнатські володіння зростали надзвичайно швидко. Приміром, у другій чверті 17 ст. лише Яремі Вишневецькому належало 40 тис. селянських дворів, міста Лубни, Пирятин, Хорол, Полтава, Золотоноша, Лохвиця тощо. Величезні магнатські латифундії ґрунтувалися на фільварково-панщинній системі господарювання. Із поширенням фільварків землевласники були зацікавлені у праці селян у панському маєтку з «тяглом» та обмеженні їхнього права переходити до іншого землевласника. Кількість непохожих селян із року в рік збільшувалася, тому на середину 17 ст. вільних селян стало набагато менше. У другій чверті 17 ст. панщина нерідко перевищувала встановлені законом норми, її визначали особисто магнати. У Руському, Белзькому, Волинському воєводствах, північних і західних районах Подільського воєводства примусова робота на землевласника становила 3-6 днів на тиждень.

РОЗВИТОК МІСТ

Кількість міст невпинно зростала, і в середині 17 ст. існувало приблизно 1100 міст і містечок. Активність українських князів і панів, які закладали нові поселення та розбудовували їх, сприяла появі протягом останньої чверті 16 – першої половини 17 ст. у Київському воєводстві близько 200 міст і містечок, у Брацлавському – близько 100. Ця будівнича діяльність має економічне пояснення, адже містечко приносило власникам у 5-10 разів більший прибуток, ніж село, на основі якого воно постало. Містечка були переважно невеликими за кількістю населення (половина таких поселень на Київщині налічувала до 100 дворів). Щоправда, впродовж 30-40-х років 17 ст. деякі містечка Київщини виросли до міст: Біла Церква мала вже понад тисячу дворів, Лубни – 882, Васильків і Фастів – до 500. Зростала кількість населення міст.

У першій половині 17 ст. на колишніх напівпорожніх прикордонних землях Київщини та Брацлавщини мешкали близько мільйона людей. Багато міст мали магдебурзьке право, що сприяло пожвавленню ремісництва й торгівлі. Втім, потрібен був час, щоб ці види господарювання розвивалися в нових містечках, де більшість населення займалася землеробством. Від селян мешканці нових міст відрізнялися тільки тим, що не відробляли панщину, а лише сплачували грошовий податок – чинш – та різні побори на користь міста і брали участь в обороні замків.

Фільварок – у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у 14-19 ст. багатогалузеве господарство, де сировину не тільки виробляли, а й переробляли на винокурнях, у чинбарнях і млинах. Ґрунтувалося на дармовій праці кріпосних селян. Продукцію фільварків вивозили на ринки. В українських землях фільварки вперше з'явилися в Галичині наприкінці 15 ст. На більшості українських земель, що входили до складу Литви, фільваркову систему господарювання почали запроваджувати з середини 16 ст.

Панщина – одна з форм земельної ренти за феодального способу виробництва, що полягає у зобов’язанні селянина працювати якийсь час зі своїм інвентарем у господарстві феодала. Характеризується прикріпленням селянина до землі та особистою залежністю від поміщика.

Кріпак – особисто залежний від поміщика і прикріплений до земельного наділу селянин.

ВПЛИВ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ НА РОЗВИТОК ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Берестейська унія погіршила становище православної церкви, проте вірною їй залишалася більшість тогочасного українського населення. Розгорнулася боротьба за відновлення прав православної церкви, до якої долучилися представники всіх верств українського суспільства, а очолили її братства.

Широких повноважень братствам надавало право ставропігії, що його деякі з них отримували від східних патріархів. Ставропігійними, крім львівського Успенського, з 1620 р. були луцьке Хрестоздвиженське та київське Богоявленське братства.

Право ставропігії мало надзвичайне значення для збереження православної церкви. Адже після Берестейської унії майже всі православні єпископи стали уніатами. Вірними православ’ю залишилися тільки два єпископи: львівський Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистенський. Після їхньої смерті єдиним православним єпископом був Єремія Тисаровський, який спромігся обійняти Львівську кафедру, запевнивши короля, що він – уніат. Після смерті Єремії польський уряд міг, скориставшись відсутністю єпископів, оголосити православну церкву такою, що не існує. Перетворення братств на потужну силу, здатну боротися за православну віру, відбувалося поступово. На початку 17 ст. братства – впливові церковні організації. Вони мали, приміром, право через своїх священиків відлучати парафіян від церкви, пильнувати дотримання священиками церковних приписів тощо.

ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ

У 1615 р. у Києві було засновано Богоявленське братство, а вступ до нього Петра Конашевича-Сагайдачного з усім Військом Запорозьким засвідчив, що козацтво брало православну віру та діяльність братства під захист та опіку. Саме за його сприяння 1620 р. було поновлено вищу православну церковну ієрархію. Для цього було запрошено єрусалимського патріарха Феофана, коли той повертався з Московії. Сагайдачний із козаками перестрів його біля московського кордону. Патріарх висвятив нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів. Козацький загін, що постійно перебував при патріархові, не дав можливості польській владі заарештувати Феофана, і коли той завершив свою місію, його з почестями перепровадили до молдовського кордону.

СТАНОВИЩЕ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Уніатські єпископи всупереч запевненням польської влади не отримали тих прав, що їх мало католицьке духівництво. Ситуація навколо греко-католицької церкви загострювалася і через майнові суперечки: всі церкви й монастирі грецького обряду як уніати, так і православні вважали своїми. Іпатій Потій, якого називали «батьком унії», по смерті Михайла Рогози став митрополитом Був талановитим проповідником, письменником-полемістом, адміністратором, однак у боротьбі за унію діяв здебільшого силою. Митрополит Йосиф-Вельямін Рутський доклав багато зусиль для розбудови уніатської церкви. На відміну від свого попередника – Потія, Рутський особливо дбав про підвищення рівня освіти духівництва, наполегливо шукав способів порозумітися з православними, вбачаючи у злагоді основну умову піднесення обох церков. Водночас він діяльно сприяв упорядкуванню та оновленню церковного життя, закладав нові монастирі, впроваджував поміж ченців сувору дисципліну, дбав про заснування уніатської семінарії, хоча для її відкриття забракло коштів. Здійснив реформу уніатського чернецтва, яке його зусиллями було об’єднано в один орден – Василіанський. Подібно до єзуїтів, василіани займалися просвітницькою та місіонерською діяльністю.

ПЕТРО МОГИЛА

У 1632 р. щойно обраний польський король Владислав IV підписав «Пункти заспокоєння руського народу», за якими українцям і білорусам поверталися втрачені після Берестейської унії права: за православними визнавалося право мати свого митрополита та єпископів; визначалися умови розв’язання суперечок між православними та греко-католиками щодо церков і земель тощо. Фактично це означало повернення легального статусу православній церкві.

У 1632 р. митрополичу кафедру посів Петро Могила. За час свого перебування на митрополичому престолі здійснив важливі заходи з упорядкування й оновлення церковного життя. Зокрема, для підвищення культурно освітнього рівня православних священиків 1631 р. створив Лаврську школу, яка у 1632 р. була об’єднана із Київською братською школою і у 1633 р. отримала назву Києво-Могилянська колегія (згодом – Києво-Могилянська академія). Роки перебування П. Могили на митрополичій кафедрі стали багато в чому визначальними для подальшого розвитку церковного, культурного та національного життя українського народу.

КНИГОВИДАННЯ

У першій половині 17 ст. найбільшим центром книговидання в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616 р. «Часослов»; упродовж другої половини 17 ст. у ній було видрукувано 120 найменувань книжок: насамперед богословську та богослужбову літературу, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо.

Найвизначнішою мовознавчою працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. в м. Ев’є (біля Вільна). Протягом двох століть вона була основним підручником граматики церковнослов’янської мови у школах України, Білорусі, Московії, Болгарії та Сербії. Не поступався популярністю й словник українського вченого Памви Беринди «Лексикон славено-роський». У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов’янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій – витлумачено власні назви та імена людей.

ДРАМАТУРГІЯ

У 16 – першій половині 17 ст. почала формуватись українська драматургія, про що свідчать згадки про перші вистави, датовані кінцем 16 ст. На початку 17 ст. набула поширення так звана шкільна драма. У братських школах, Острозькій і Києво-Могилянській академіях викладали не лише правила складання віршів, а й закони декламації. Учні писали вірші, промови, а потім виголошували їх. Виконавці один за одним виходили на сцену й декламували текст, об’єднаний спільною темою. Згодом твори для декламацій прибрали форму діалогів. Шкільна драма тривала досить довго, тому глядачам давали перепочинок і час для роздумів. Так виникли інтермедії, що ставили в антрактах між діями драматичної вистави.

У першій половині 17 ст. розвинувся український мандрівний ляльковий театр – вертеп. Вертепне дійство розігрувалось у спеціальній, на зріст людини, хатці (скриньці), у якій була двоярусна, ніби двоповерхова, сцена.

МІСТОБУДУВАННЯ ТА АРХІТЕКТУРА

Перша половина 17 ст. – це час великих змін для українського містобудування. Старі міста розбудовувалися і набували нових архітектурних рис. Невпізнанно змінилися, зокрема, Львів, Дрогобич, Кам’янець, Острог. Виникали й нові міста. З-поміж них – Жовква, Броди, Станіслав (нинішній Івано-Франківськ), що закладались як фортеці-резиденції магнатів. Не втрачає значення і будівництво оборонних споруд. Оборонну архітектуру першої половини 17 ст. репрезентують бастіонні укріплення. Якщо раніше вежі розташовували безпосередньо на стінах, то тепер їх виносили вперед. Невисокі, п’ятикутні у плані вежі-бастіони, висунуті назовні за межі стін, давали змогу вести вогонь уздовж захисних мурів.

Саме такі укріплення мала Жовква, заснована наприкінці 16 ст., та Броди, що виникли в 30-х роках 17 ст. Бастіонна система вплинула навіть на будівництво палаців. Поєднання рис нової оборонної архітектури з палацовою найяскравіше спостерігається в замках Збаража (Тернопільщина) та Підгірців (Львівщина). Помітні зміни сталися в церковному будівництві. Йдеться передусім про ширше використання каменю. Великі монастирі подекуди набували вигляду справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Таким, зокрема, є Троїцький монастир у с. Межиріч (Рівненська область). Зразком тогочасних мурованих споруд є Успенська церква у Львові, будівництво якої розпочали 1591 р. і завершили наприкінці 20-х років 17 ст. Окрасою Львова є також каплиця Боїмів, збудована у 1615 р. Ця пам’ятка втілює найяскравіші риси ренесансної архітектури тієї доби. Оздоблена розкішним різьбленням, у якому поєднуються біблійні сюжети, реалістичні зображення-портрети, витончені орнаменти з виноградних грон і квітів аканта.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П’ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині 17 ст. До шедеврів належить іконостас Успенської церкви у Львові. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович і Микола Петрахнович.

Активно розвивався портретний живопис. Щоправда, до нашого часу збереглися лише поодинокі оригінальні зразки. Про особливості живопису тієї доби свідчить портрет руського воєводи Яна Даниловича з Жовківського замку. Рідкісною пам’яткою є портрет Криштофа Збаразького, на якому князя зображено на повний зріст. Інші світські жанри розвивалися неактивно й відомі лише з поодиноких фактів і пам’яток. Зокрема, свідченням розвитку історичного малярства є символічна композиція «Рокош під Сандомиром», батального малярства – «Битва під Клушино» з костьолу в Жовкві. Розвиток гравюри пов’язаний із виникненням осередку друкарства в Києві. «Анфологіон» 1619 р. став першою багатоілюстрованою українською книжкою – 29 ілюстрацій із 26 дощок. З-поміж тогочасних українських гравюр окремі присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до «Віршів на жалісний потреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного...». Верхи на коні, з гетьманською булавою – так зображено козацького керманича, запорозького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на портретній гравюрі з цієї книги. Це зображення було першим українським світським портретом у гравюрі, першим в українському мистецтві кінним портретом. Збереглися свідчення про одного з тогочасних граверів – Іллю. Найкращі його роботи – гравюри до «Требника» Петра Могили та до «Києво-Печерського патерика» 1661 р.

МОРСЬКІ ПОХОДИ КОЗАКІВ

На перші два десятиліття 17 ст. припали особливо вдалі морські походи козаків на турецькі фортеці. Тому про ці часи говорять як про добу героїчних морських походів козацтва. Козаки на своїх чайках атакували турецькі фортеці. Навесні 1602 р. біля Кілії козакам вдалося розгромити османський флот, а у 1606 р. козаки захопили Варну, яка до того вважалась неприступною. У 1608 р., вдавшись до хитрощів, було захоплено Перекоп. Вдалим виявилися походи на Синоп і Трапезунд у Туреччині й навіть на околиці столиці Османської імперії – Стамбула.

Найвідомішим є похід козаків на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним 1616 р. на Кафу – найбільший невільничий ринок у Криму. Цьому передував розгром османської флотилії у гирлі Дніпра яка мала б розправитися з козаками та не допустити їх у Чорне море. Тоді було визволено кілька тисяч бранців. Початок гетьманування Сагайдачного випав на 1616 р. На гетьманство його обирали кілька разів. Морські походи українських козаків блокували та стримували турецько-татарське просування вглиб українських земель.

УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ВІЙНАХ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ПРОТИ МОСКОВСЬКОГО ЦАРСТВА ТА ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, П. Сагайдачний на початку літа 1618 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву. Внаслідок походу 1 грудня 1618 р. в с. Деуліно було підписано мирну угоду між Московською державою та Річчю Посполитою. За угодою перемир’я між двома державами укладалося на 14,5 року; Польща отримала Смоленщину й Чернігово-Сіверську землю.

Під Хотинською фортецею у вересні 1621 р. (нині в Чернівецькій області) зійшлися 35-тисячна польська й 250-тисячна турецько-татарська армії. Польське командування з нетерпінням чекало на 40-тисячне козацьке військо. В обмін на участь у війні проти Порти козакам було обіцяно розширення прав і привілеїв. Незабаром із Варшави прибув Сагайдачний. Його було обрано гетьманом. П’ятитижневі бої, вирішальну роль у яких відігравала козацька піхота, закінчилися для турецько-татарських сил поразкою. 29 вересня 1621 р. між Річчю Посполитою й Туреччиною було укладено мирний договір. Завдяки Хотинській війні Польща відвернула загрозу втрати чималих територій. Перша гучна перемога над турецькою армією, здобута в суходільних боях, спростувала думку про непереможність Османської імперії і спричинила спалах визвольної боротьби підкорених турками народів. Після Хотинської війни Туреччина на довгий час відмовилася від наміру завоювати всю Європу.

ПОВСТАННЯ 1620-1630-х рр.

Переможна участь козаків у Хотинській війни мала примусити уряд Речі Посполитої виконати свої обіцянки щодо збільшення реєстру та розширення прав. Проте Польща вчинила навпаки: зменшила козацький реєстр і почала готуватись до карального походу проти козаків. Незадоволення українців становищем, у якому вони перебували, призвело до повсюдного покозачення. Мешканці міст, містечок і сіл відмовлялися визнавати владу старост, обирали своїх отаманів, запроваджували свій суд на кшталт запорозького. «Все до останнього покозачилося, тут як хлоп, то й козак», – нарікали польські можновладці. Як засвідчують описи державних маєтків за 1616 і 1620 рр., козаки становили абсолютну більшість людності Білоцерківського, Богуславського, Канівського, Корсунського. Переяславського староств.

Стурбований створенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої розпочав підготовку до чергового карального походу проти козаків. У вересні 1625 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський із 30-тисячним військом вирушив із Бара на Подніпров’я. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом, зустріли поляків поблизу Канева і вдало відбивалися. Особливо відчутних втрат польське військо зазнало біля Курукового озера. Це змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які було завершено укладенням компромісної угоди. Внутрішні чвари призвели до позбавлення влади М. Жмайла та обрання Михайла Дорошенка, який і підписав від імені козацтва Куруківську угоду. Документ передбачав амністію учасників повстання, козацький реєстр у 6 тисяч і щорічну плату за службу; ті ж, хто не увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників. Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запорожжі, щоб перешкоджати втечам селян. Козаків зобов’язували не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, а також не підтримувати зносин з іншими державами.

Куруківська угода встановлювала чіткий устрій реєстрового козацтва за територіальним принципом. Було створено шість полків реєстровців'. Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирала загальновійськова рада та затверджував польський уряд. Верховне керівництво здійснював реґіментар – головний начальник коронного війська в Україні.

Виконання Куруківської угоди тривало недовго, і уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків. Нереєстрові козаки обрали новим гетьманом Тараса Федоровича (Трясила). У березні до повстання долучились реєстрові козаки. Проти повсталих знову було відправлено каральний похід. 25 травня 1630 р. повстанці влаштували «Тарасову ніч»: було знищено добірну частину польської армії – представників найзначніших родів шляхти. Вкотре скориставшись суперечками в таборі повстанців, у червні 1630 р. підписали Переяславську угоду, якою збільшено реєстр (до 8 тис.) та гарантовано амністію повсталим, за умов їхнього повернення додому.

Прагнувши взяти низовиків під свій контроль, уряд Речі Посполитої у 1635 р розпочав будівництво фортеці в районі першого порогу – Кодацького. Інженер Г. Л. де Боплан витратив на її спорудження лише кілька місяців. Це призвело до чергового козацького повстання, яке очолив Іван Сулима. В результаті фортецю було знищено, проте частина повстанців видала Сулиму урядові Речі Посполитої. Після страти Сулими розпочалась чергова «чистка» козацького реєстру, що спровокувало повстання під проводом Павла Павлюка (Бута). Хоча спершу козаки мали успіх, а на їхній бік переходило все більше населення, до кінця 1637 р. вони були вимушені піти на переговори з поляками. Останні ж провели жорстоку каральну акцію на українських землях. У відповідь піднялась чергова хвиля повстання, яку очолили Дмитро Гуня та Яків Острянин (Остряниця). Проте влітку 1638 р. після сутичок під Жовнивом та Старцем повстання було остаточно придушено.

«ОРДИНАЦІЯ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО...»

Відповіддю на придушення козацьких повстань стало ухвалення у 1638 р. сеймової постанови під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». Ішлося про потребу застосування проти повстанців військової сили. «На вічні часи» козаків позбавляли права обирати старшин. Заборонялося також козацьке судочинство. Реєстрове військо було обмежене до 6 тис. козаків. Без дозволу урядового комісара під загрозою смерті ніхто не мав права йти на Запорожжя. Козакам не дозволялося поселятися в містах, крім прикордонних – Черкас, Чигирина й Корсуня. Два полки реєстровців, заступаючи один одного, мали постійно стояти на Запорожжі.

НАСЛІДКИ ПОВСТАНЬ 1630-х рр.

Здавалося, козацькій сваволі нарешті було покладено край. Через те, що гучних виступів козаків протягом 1638-1648 рр. не було, поляки назвали те десятиліття часом «золотого спокою». Щоправда, спокій був примарним. Козацтво як стан польський уряд ліквідувати не спромігся, тож марними були сподівання, що козаки облишать спроби вибороти собі більше прав.

Повстання 30-х рр. 17 ст. не досягли результату, бо висунута їхніми керівниками програма ще не мала широкої підтримки. Звідси стихійність, брак належної згуртованості серед очільників повстання, розпорошеність сил повстанців та їхніх бойових дій – ті вади, через які козацько-селянські рухи 1630-х рр. не мали успіху. Об’єднання українців навколо ідеї визвольної боротьби потребувало часу. Отож, польське десятиліття «золотого спокою» для України було часом гуртування і нагромадження сил перед новим змаганням.

«Золотий спокій» – період соціально-економічної та політичної стабільності у Речі Посполитій після остаточного придушення козацьких повстань та видання «Ординації Війська Запорозького...» (1638) і до початку виступів під проводом Б. Хмельницького (1648).

Дивіться також: