§ 4. Козацька Україна наприкінці 50-80-х рр. 17 ст.

Під час цієї війни московський посланець Г. Ромодановський посприяв тому, що підконтрольні йому козаки обрали альтернативного І. Виговському гетьмана, започаткувавши руйнівну традицію багатогетьманства. Найважливіша битва відбулася 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівка під Конотопом, де зійшлися об’єднане українсько-татарське й московське війська. Вона закінчилася поразкою московського війська. Проте перемога під Конотопом не поклала край розбрату в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угруповання розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси. Одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрія Хмельницького.

ГЕТЬМАНУВАННЯ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Своє гетьманування Юрій Хмельницький (його обрали 28 вересня 1659 р. після того, як І. Виговський зрікся влади) вирішив розпочати з укладення нового договору з Московією. За Переяславським договором московські воєводи одержували право прибути із залогами не тільки до Києва, а й до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані. Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику. Заборонялося без царського дозволу переобирати гетьмана, а також оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусіднім державам. Гетьман втрачав право призначати і звільняти генеральну старшину та полковників. Отже, Переяславський договір 1659 р. закріплював зміни в українсько-московських політичних відносинах.

Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину чужої держави.

Наступним заходом Юрія Хмельницького став похід на чолі українсько-московських військ у Західну Україну. Основні події кампанії відбулися в районі Чуднова (нині – Житомирська область), а закінчилися розгромом поляками російських військ, капітуляцією гетьмана Ю. Хмельницького й підписанням 17 жовтня 1660 р. Слободищенського трактату. Документ розробляли на основі Галицького договору, однак текст його зазнав суттєвих змін. Українська держава згідно з ним ставала тільки автономною частиною Речі Посполитої.

ПОДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ

Прагнення Юрія Хмельницького придушити антигетьманські виступи 1661-1662 рр. закінчилися невдачею. Молодий гетьман остаточно вирішив зректися булави. Скликана на початку січня 1663 р. рада в Чигирині обрала гетьманом правобережжя Павла Тетерю, а Юрій Хмельницький незабаром постригся у ченці під ім’ям Гедеона і став ігуменом монастиря в Корсуні. Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. державну територію України було поділено на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини. На правобережні полки через гетьмана Тетерю намагалася впливати Польща, прагнувши відновити й утвердити там свою владу. Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Москви, яка намагалася поставити на гетьманство вигідного для себе претендента.

ГЕТЬМАНУВАННЯ ПАВЛА ТЕТЕРІ, 1663-1665 рр.

Спираючись на підтримку Польщі, Павло Тетеря сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Похід на Лівобережну Україну, що розпочався восени 1663 р., був невдалим. На Правобережжі набирало розмаху антигетьманське та антипольське повстання, до якого долучилися запорожці й дехто з лівобережних полковників. За таких обставин у липні 1665 р. Тетеря втік до Польщі. Гетьманську булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого відбулося на Генеральній раді в січні 1666 р. в Чигирині.

ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА БРЮХОВЕЦЬКОГО, 1663-1668 рр.

17-18 червня 1663 р. у Ніжині зібралася рада, у якій взяли участь разом із козаками селяни та міські жителі (ця подія відома як Чорна рада). Спираючись на підтримку козацьких низів, які рішуче виступили проти старшини, а також під тиском московських військ Іван Брюховецький здобув перемогу над переяславським полковником Якимом Сомком. У своїй діяльності Іван Брюховецький спирався на підтримку Москви. Після свого обрання уклав із Москвою Батуринські статті. У 1665 р. Брюховецький – перший з українських гетьманів – поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». Там він погодився підписати новий договір, який ще більше поневолював Україну, позбавляючи її колишніх прав, – Московські статті. Московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах. Збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори цілком мали надходити до царської казни. Вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та за присутності царського представника. Гетьманський уряд було позбавлено права на проведення самостійної зовнішньої політики. Таким чином договір докорінно змінив правовий статус Гетьманщини, перетворивши її з держави на автономну область Московського царства.

АНДРУСІВСЬКИЙ ДОГОВІР

Московським статтями не закінчилися негаразди України. Московія та Річ Посполита розпочали переговори. Закінчилися вони 30 січня 1667 р. в с. Андрусів (поблизу Смоленська) підписанням перемир’я. За цим договором воєнні дії між Московією і Польщею припинялися. Встановлювалося перемир’я на 13,5 року. Запорозька Січ переходила під контроль обох держав. Під владою Московії залишалася Лівобережна Україна, їй повертали Сіверщину, Смоленщину та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Отже, відбулося юридичне оформлення поділу українських земель.

Руїна – період в історії України від смерті Богдана Хмельницького (1657) і до початку гетьманування Івана Мазепи (1687), який характеризувався громадянськими війнами, вторгненням іноземців в Україну, поділом між Московським царством. Річчю Посполитою та Османською імперією, розколом Гетьманщини та спустошенням Правобережної України.

ГЕТЬМАНУВАННЯ ПЕТРА ДОРОШЕНКА

Гетьманство Петра Дорошенка у Правобережній Україні (1665-1676) розпочалося за надзвичайно складних умов: спустошено Правобережжя, знищено до 70% його населення.

Головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні влади на Правобережжі та поступовому об’єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. Спочатку він визнавав зверхність польського короля і підтримував добросусідські відносини з кримським ханом. На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об’єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Османської імперії. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. Варто зауважити, що такій політиці чинився запеклий опір на Запорожжі. Кошовий отаман Іван Сірко був особистим непримиренним ворогом цього курсу і за першої-ліпшої нагоди жорстоко розправлявся із кримчаками та османцями.

8 червня 1668 р. в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки вчинили бунт, вбили Брюховецького (за однією з версій), а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра. Незабаром Дорошенко змушений повернутися на Правобережжя. У березні 1669 р. гетьман Дорошенко скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній узяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада схвалила Корсунську угоду – турецький протекторат, але присягнути відмовилася. Однак не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали цю угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки. За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний. Після обрання у 1669 р. на Січі гетьманом Павла Суховія, а пізніше – Михайла Ханенка на українських землях розгорнулась українсько-татарсько-польська війна, яка почала набувати ознак громадянської, адже українці воювали у ній на боці обох армій, підтримуючи свого гетьмана. Наприкінці травня 1672 р. 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мегмедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав Бучацький мирний договір: Польща віддавала Туреччині все Подільське воєводство з Кам’янцем; Брацлавщиною й Південною Київщиною мав опікуватися П. Дорошенко під протекторатом Османської імперії. У складі Речі Посполитої залишалися Галичина, Волинь та Північна Київщина. Москва сприйняла цей договір як відмову Речі Посполитої від прав на Правобережжя та вдерлася на Правобережжя.

ГЕТЬМАНУВАННЯ ДЕМ'ЯНА МНОГОГРІШНОГО, 1669-1672 рр.

Переговори про обрання Многогрішного гетьманом Лівобережжя тривали упродовж осені 1668 р. Врешті-решт Многогрішний погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей. 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного було проголошено гетьманом Лівобережної України.

За Глухівськими статтями (складалися з 27 пунктів) московські воєводи лишалися тільки в п’яти містах, причому вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування; встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис.; гетьманові заборонялося вступати в зносини з іншими державами; податки мала збирати тільки старшина.

Обраний гетьманом, Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об’єднати українські землі під однією гетьманською булавою. Виступаючи проти рішень Андрусівського договору, він домігся, щоб Київ із передмістями залишився у складі Лівобережної України. Одним із напрямів діяльності Многогрішного було зміцнення гетьманської влади й поступове ослаблення ролі козацької старшини. Саме з цією метою й було створено наймане військо-компанійські полки. Дем’ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини.

ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІВАНА САМОЙЛОВИЧА

16-17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна військова рада. На ній, за згодою московського князя Григорія Ромодановського, гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Крім виборів гетьмана, на раді в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський і московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей. 10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана.

У лютому 1674 р. разом із московськими залогами Ромодановського Самойлович вдерся на Правобережжя. На старшинській раді в Переяславі у березні 1674 р. І. Самойловича проголосили гетьманом «обох берегів Дніпра» та ухвалили Переяславські статті. До 1676 р. тривали воєнні дії, які призвели до жахливого розорення Правобережжя. Населення, побоюючись турків і татар, масово перебиралось на Лівобережжя. У вересні 1676 р. П. Дорошенко виїхав із Чигирина та зрікся булави. Ліквідація гетьманського уряду у Чигирині ознаменувала остаточну поразку національно-визвольної війни.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Він обстоював інтереси старшини, сприяв розширенню їхніх землеволодінь. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував ще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Московське царство й вороже ставився до Речі Посполитої та Османської імперії, був противником московсько-польської угоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської і держави й Гетьманщини з Османською імперією і Кримським ханством.

ЧИГИРИНСЬКІ ПОХОДИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОГО ВІЙСЬКА

Зречення Дорошенком гетьманства Османська імперія сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам. Вихід із такої невигідної ситуації султан пов’язував з особою Юрія Хмельницького. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об’єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин. У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60-90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська, який закінчився для них відступом. Другий похід 200-тисячної турецько-татарської армії під командуванням візира Кара-Мустафи відбувся в липні 1678 р. Коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Обидві сторони зазнали величезних втрат.

«ВЕЛИКИЙ ЗГІН» 1678-1679 рр.

Через втрату Чигирина І. Самойлович не мав змоги утримати Правобережжя. Щоб уникнути загрози нападу турків на Лівобережну Україну й перешкодити Юрію Хмельницькому збільшувати лави його прибічників за рахунок правобережних мешканців, Самойлович віддав наказ силоміць перегнати (звідси й «згін») населення, що залишилося, на лівий берег. Знелюднена Середня й Південна Київщина фактично перетворилася на пустку.

БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР

Війни 70-х років 17 ст. між Московією, з одного боку, й Османською імперією та Кримським ханством – з іншого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням 13 січня 1681 р. Бахчисарайського мирного договору, за яким кордон між Московською державою та Туреччиною встановлювався по Дніпру. Остання приєднувала до своїх володінь Південну Київщину, Брацлавщину та Західне Поділля, а Московія – Лівобережну Україну й Київ. Упродовж 20 років територія між Південним Бугом та Дніпром мала залишатися незаселеною.

«ВІЧНИЙ МИР»

Бахчисарайський мир між Московією і Туреччиною був нетривким, бо не відповідав інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 р., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України. 6 травня 1686 р. між Польщею та Московією було укладено новий договір – «Вічний мир». За цим договором, який не передбачав обмежень у часі, Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну з Черніговом і Стародубом та Запорожжя. Крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування. Територія Брацлавщини та Південної Київщини ставала нейтральною незаселеною зоною між двома державами. За Польщею визнавали Північну Київщину, Волинь і Галичину. Західне Поділля лишалося під владою Османської імперії, щоправда, недовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ В 1686 р.

На відміну від П. Дорошенка, І. Самойлович не усвідомлював значення незалежної церкви для розбудови української державності. Він вважав, що незалежне від Москви українське духівництво послаблюватиме його політичний вплив і в Москві, і в Україні. Москва усіляке прагнула пришвидшити процес поширення своєї влади на найдавнішу митрополію – Київську. Було направлено листа до Константинополя з проханням дозволити висвячувати новообраних митрополитів у Москві, зважаючи на віддаленість константинопольського владики. Побоюючись, що Москва їх знову ошукає, київське духівництво підготувало певні умови, на яких вони погоджувались перейти до Москви. Головною була необхідність визнання канонічності таких дій із боку Константинополя.

Від царя та гетьмана відрядили посольство до Константинопольського патріарха з дарами та грамотами. Дорогою посли мали зустріч із патріархом єрусалимським Досифеєм. Дізнавшись про мету візиту посланців, він звинуватив Москву у беззаконні та порушенні канонів шляхом втручання у справи чужої єпархії. Так само відреагував і патріарх Константинопольський Діонісій. Проте після тиску на нього султанського уряду пішов на поступки. Водночас, у жодних документах не йшлось про зміну юрисдикції. Фактично Константинополь надавав лише тимчасове право висвячувати Київського митрополита, проте у Москві по-іншому трактували це право.

Ця подія заклала підвалини для руйнації українського православ’я та подальшого використання церкви для зросійщення українців.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ У СКЛАДІ ГЕТЬМАНЩИНИ

Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ розташовувалася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої. Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни проти польського панування. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої. Через напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом було змінено місце її розташування. У 1650 р. на Микитинській січі спалахнуло повстання проти Б. Хмельницького через умови Зборівського миру. Повстання було придушено, а Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала упродовж 1652-1709 рр. В історичній літературі її називають Чортомлицькою. Проте й надалі відносини Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів. У другій половині 17 ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко. Своїми походами проти Османської імперії й Криму він зажив слави непереможного полководця.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

Протягом другої половини 17 ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною послав ще один козацький край – Слобідська Україна. Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України, попри те, що ці території не входили до складу Гетьманщини, був подібним до устрою Гетьманщини. Проте були й певні відмінності. На території Слобожанщини сформувалося п’ять козацьких полків – Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною, його обирали довічно, а іноді старшинський уряд вдавалося передати у спадок. У Слобідській Україні не було посади гетьмана й генеральної старшини. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

Дивіться також: