§ 5. Українські землі наприкінці 17 - у першій половині 18 ст.

ВОЄННО-ПОЛІТИЧНІ АКЦІЇ МОСКОВСЬКОГО ЦАРЯ ПРОТИ УКРАЇНИ

У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у «зраді», у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі – уніатам. Водночас Петро І звелів Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію – Батурин. 2 листопада 1708 р. московські вояки проникли до міста і жорстоко вбили всіх його мешканців, навіть жінок і немовлят. Батурин було вщент зруйновано.

Згідно з іншим наказом царя 6 листопада в Глухові відбулася Старшинська рада. Щоправда, прибули тільки чотири полковники: стародубський, чернігівський, наказні переяславський та ніжинський. Гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Після приєднання запорожців (1709) на чолі з Костем Гордієнком до шведсько-українського союзу за наказом царя було зруйновано Чортомлицьку Січ, залишки запорожців перейшли до володінь кримського хана та заснували Олешківську Січ.

Доленосною подією стала Полтавська битва (27 червня 1709 р.), у якій шведське військо зазнало поразки. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць у тогочасній європейській політиці. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини. Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору. Каральні заходи стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв – від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою.

ОБРАННЯ ПИЛИПА ОРЛИКА ГЕТЬМАНОМ В ЕМІГРАЦІЇ

Після смерті гетьмана Івана Мазепи (1709) та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. 5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдова) відбулася козацька рада. Гетьманом обрали найближчого сподвижника Івана Мазепи – генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Під час козацької ради було схвалено документ «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (згодом цей документ назвали «Конституцією Пилипа Орлика»). Основу його становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов’язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу.

Конституція помітно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу – Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад.

Конституція – основний політико-правовий акт держави і суспільства, що має вищу юридичну силу щодо інших джерел права та регулює найважливіші суспільні відносини.

ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА СКОРОПАДСЬКОГО, 1708-1722 рр.

Гетьманування І. Скоропадського, за традицією, мало розпочатися з підписання статей. Але Петро І відмовився робити це, пояснивши своє рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, 17 липня, Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14 пунктами статей. У відповідь Петро І надіслав іменний указ, що аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. У царському указі права і вольності підтверджувалися в такому обсязі, який відповідав інтересам Московії. Важливою новацією було призначення царського резидента Ізмайлова при гетьманові. Йому надавалося право здійснювати контроль над гетьманом та урядом України. Статті і відповіді царського уряду на їхні пункти отримали назву «Решетилівські статті 1709 р.». Своєрідним додатком до указу були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорозького «Малоросійським краєм», у якому царський резидент спільно з гетьманом мали утримувати все населення, зокрема бунтівників-запорожців, «у тиші й покорі вели кому государю». Гетьманську резиденцію було перенесено ближче до російського кордону – до Глухова. У 1720 р. було офіційно заборонено друкування книг українською мовою, окрім церковних. Росіяни почали отримувати земельні володіння, що робило їх непідконтрольними гетьману. Уряд Петра І став на шлях ліквідації української автономії та інкорпорації українських земель до складу імперії.

Малоросія – назва Гетьманщини в законодавчих актах і розпорядженнях царського уряду після українсько-московського договору 1654 р. Від Андрусівського договору 1667 р. до кінця 18 ст. Малоросією називали переважно Лівобережну Гетьманщину з Києвом. Як історико-географічне поняття вживали історики кінця 18 – початку 20 ст.

Малоросійська колегія – центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні, створений із метою контролю діяльності гетьмана та уряду та обмеження політичної автономії Гетьманщини.

ПЕРША МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ

У квітні 1722 р. Петро І, здійснюючи наступ на козацьку автономію, створив Малоросійську колегію у складі шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною. Вони контролювали встановлення і стягнення податків до царської скарбниці, розквартирування російських солдат і офіцерів в Україні.

Малоросійська колегія здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. На колегію покладали судові функції та контроль за розподілом земельних володінь. Крім того, Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися у будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю. У своїй діяльності колегія керувалась тільки російськими нормативними актами та законами.

БОРОТЬБА КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ ЗА ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ УКРАЇНИ

Після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом було призначено чернігівського полковника Павла Полуботка. Він розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив адміністративну реформу та реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії.

22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Після від’їзду наказного гетьмана рух за розширення автономії козацької держави очолив миргородський полковник Данило Апостол. Він, зокрема, домігся укладення Коломацьких чолобитних – статей, підписаних у середині серпня на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, що на Полтавщині, представниками козацької старшини. У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на збідніння козаків і селян через військові повинності, неврожаї та обтяжливі збори Малоросійської колегії тощо. Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана. Підписані Коломацькі чолобитні Данило Апостол подав до Генеральної військової канцелярії. Після подання цих статей за наказом Петра І було заарештовано найактивніших їхніх авторів. Проти наказного гетьмана було розпочато судову справу за звинуваченням у державній зраді – таємних зв’язках із гетьманом в еміграції Пилипом Орликом. Однак судовий процес так і не відбувся, бо 18 грудня 1724 р. в Петропавловському казематі помер Павло Полуботок.

ВІДНОВЛЕННЯ ГЕТЬМАНСТВА. ДАНИЛО АПОСТОЛ

Улітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. Уряд Петра II, розраховуючи на військову потугу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію і дозволено вибори гетьмана. На виборах, що відбулися 1 жовтня у Глухові і скидались радше на церемонію присяги, за 73-річного Данила Апостола проголосували одностайно. Договірних статей, як і зі Скоропадським, укладено не було. Лише в серпні гетьман отримав як відповідь на свої пропозиції «Рішительні пункти». Вони мали форму указу царського уряду гетьманові.

Нові статті значно обмежували й без того урізані права та вольності України. Що ж до гетьмана Апостола, то права йому надавали навіть менші, ніж Скоропадському. Зважаючи на реальні обставини, Данило Апостол узявся за здійснення реформ, спрямованих на впорядкування внутрішнього життя Гетьманщини. Реформи провадили у сферах судочинства, фінансів (розроблено бюджет), земельних справ, торгівлі тощо.

З 1728 р. у Глухові працювала кодифікаційна комісія, яка підготувала «Права, за якими судиться малоросійський народ» (роботу було завершено 1743 р.).

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ

Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов’язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Складалася ця установа з шести осіб – трьох українців і трьох росіян, проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. У своїй діяльності Правління гетьманського уряду мало керуватися «Рішительними пунктами», які запровадили за гетьмана Данила Апостола, проте О. Шаховський мав таємні інструкції, що дозволяли ігнорувати їх. Правління гетьманського уряду мало ретельно контролювати діяльність Генеральної військової канцелярії та сприяти зросійщенню українців, передусім через шлюби. Ситуація погіршувалась економічним занепадом, що був спричинений невдалою російсько-турецькою війною, основний тягар якої ліг на українців. Правління гетьманського уряду діяло до 1750 р.

Зросійщення – процес систематичного, зокрема насильницького, насадження російської національно-політичної переваги в Україні та серед українців шляхом переходу на російську мову та російську культуру з метою подальшої асиміляції.

ЗАСНУВАННЯ НОВОЇ СІЧІ.

У 1733 р. Російська імперія опинилась на порозі нової війни з Османською імперією. Розуміючи необхідність підсилення свого війська, царською грамотою було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільна, звідси одна з назв – Підпільненська Січ. У 1734 р. кілька тисяч козаків розпочали будівництво Січі. Запорожці визнали себе підданими російської цариці та підпорядковувались київському генерал-губернатору. Заснуванню Нової Січі особисто посприяв гетьман Данило Апостол.

ОСВІТА. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи, їх кількість протягом 18 ст. невпинно зростала. Зокрема, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяли 866 шкіл. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах, які створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. До першої половини 18 ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми – Чернігівський (1700), Харківський (1726) та Переяславський (1738). Вищим навчальним закладом в Україні, основним осередком науки й мистецтва у другій половині 17 - першій половині 18 ст. була Києво-Могилянська академія. Новий етап розвитку академії пов’язаний із діяльністю Рафаїла Заборовського – архієпископа київського (1731), згодом митрополита. За його ініціативою було розширено навчальну програму, відкрито класи грецької, німецької та єврейської мов, збільшено кількість студентів.

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

Феофан Прокопович (1677-1736) – церковний діяч і педагог, учений-енциклопедист, письменник-новатор. Писав вірші латинською, польською, українською мовами, історичні твори, проповіді, філософські й політичні трактати, підручники тощо.

Освіту Ф. Прокопович здобув у Києво-Могилянській академії та європейських навчальних закладах. У 1705-1716 рр. – професор Києво-Могилянської академії, де викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію (у 1711-1716 рр. – ректор цього закладу).

Ф. Прокопович – автор першої історичної драми на теми вітчизняної історії «Володимир», яку в 1705 р. поставили студенти Києво-Могилянської академії. В образі князя Володимира, як припускають дослідники, зображено І. Мазепу. У 1716 р. за царським наказом Ф. Прокопович поїхав до Петербурга. Став одним із найближчих радників царя з питань церковної реформи (допоміг, зокрема, ліквідувати патріархію й створити підконтрольний царю Синод) та внутрішньої політики.

КНИЖНА ЛІТЕРАТУРА

З-поміж поетів, які писали літературною староукраїнською мовою, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Йому належить велика рукописна збірка віршів, героями яких були здебільшого ремісники, наймити-бурлаки. Перевагу літературній староукраїнській мові віддавав Іван Величковський, який писав «курйозні вірші».

Упродовж 17-18 ст. упевнено розвивався театр. Він існував у двох різновидах – шкільний і мандрівний. Найдавнішу драму, що в повному обсязі збереглася до нашого часу, датовано 1674 р., – «Про Олексія, чоловіка Божого». 1705 р. у Києві було поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича «Володимир».

У другій половині 17 ст. не вщухала літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ’я писали провідні діячі церкви. Зокрема, 1676 р. вийшов друком трактат Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» – відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». Власне, першою енциклопедією для православного світу стала праця Данила Туптала, видана в Києві впродовж 1689-1705 рр. у чотирьох томах під назвою «Четьї мінеї» (дослівно – «Щомісячні читання»).

ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА

Протягом 1672-1673 рр. писав свою «Хроніку з літописців стародавніх» Феодосій Софонович. Єдиним історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був київський «Синопсис». Цю книжку видали 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря. Їй судилося стати першим підручником із вітчизняної історії.

Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини 18 ст. стали козацькі літописи. Одним із найдавніших з-поміж великих козацьких літописів є «Літопис Самовидця». У ньому описано події від 1648 до 1702 р. Другим важливим твором був літопис Григорія Граб’янки, що розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис Самійла Величка. Написано його було 1720 р. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648 до 1660 р. та від 1660 до 1700 р.

Козацькі літописи – історико-літературні твори, що склалися впродовж другої половини 17 – середини 18 ст. і розкривали історію козацьких воєн.

Козацьке бароко – мистецький стиль, що виник як поєднання місцевих українських (козацьких) традицій і європейського бароко, був поширений у 17-18 ст.

АРХІТЕКТУРА

Європейську архітектуру другої половини 17-18 ст. визначають як архітектуру бароко. Бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Ці загальні особливості бароко в українських землях втілювалися дуже своєрідно.

Архітектурні споруди, що постали за тих часів у Гетьманщині та Слобідській Україні, дослідники позначають терміном козацьке бароко. Найбільше українських барокових споруд збудовано за правління гетьмана І. Мазепи. Барокових рис набули споруджені ще за часів Київської Русі собори – Софійський і Михайлівський Золотоверхий, які було відновлено за сприяння гетьмана. Перебудовано в стилі бароко й Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву Печорської лаври.

Хрестоматійним прикладом пам’яток архітектури українського бароко вважають Георгіївську церкву Видубицького монастиря в Києві. Георгіївський храм урочисто заклали 1696 р., а завершили будівництво в 1701 р. Споруду зведено коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського. Ще один шедевр козацького бароко – Спасо-Преображенську церкву в с. Великі Сорочинці на Полтавщині – спорудив упродовж 1718-1730 рр. полковник миргородського полку (незабаром гетьман) Данило Апостол, у цій церкві його й поховано. Видатними зразками козацького бароко є Троїцька соборна церква Густинського монастиря (1672-1676), Спасо-Преображенська церква в Ізюмі (1684), церква святої Катерини в Чернігові (1716), Будинок полкової канцелярії в Чернігові (кінець 17 ст.).

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Історичні події останньої чверті 17 ст. негативно вплинули на деякі види мистецтва. Зокрема, занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри, проте від останніх десятиліть 17 ст. це мистецтво почало відроджуватися. Прикметно, що вперше розвивалася гравюра на металі. Засновниками київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхній учень Інокентій (Іван) Щирський. У живописі, як і раніше, переважало релігійне малярство, хоча розвивалося і світське. В іконописі поступово утверджувалися нові мистецькі принципи. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських. Наприклад, ікона Зустріч Марії і Єлизавети з церкви Покрови Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до цілком світської, пейзажної сцени.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями було у творчості західноукраїнських майстрів Івана Рутковича та Нова Кондзелевича. Найбільшим досягненням Нова Кондзелевича є п’ятиярусний іконостас, що його він виконав із групою помічників у 1698-1705 рр. для церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський на Прикарпатті (нині Івано-Франківська область), – найдовершеніший зразок українського барокового мистецтва в західноукраїнських землях.

Упродовж другої половини 17-18 ст. дуже популярною в Україні була ікона Покрови Богородиці. У нижній частині таких ікон подавали реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. До яскравих прикладів таких ікон належить «Покрова Богородиці» (з портретом гетьмана Б. Хмельницького).

Дивіться також: