§ 6. Українські землі в другій половині 18 ст.

Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизавета висунула молодшого брата свого фаворита – Кирила Розумовського. Царським указом від 5 червня 1750 р. Єлизавета затвердила К. Розумовського на гетьманському уряді. Розумовський без погодження з російськими урядовцями призначав полковників і роздавав землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право за відсутності гетьмана керувати Гетьманщиною. Регулярним стало скликання в Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Гетьман удався до заходів, що обмежували сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Однак самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду. Тому 1754 р. з’явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. Розумовському заборонили призначати полковників, залишивши право пропонувати кандидатів. Було відхилено клопотання про відновлення самостійних зовнішньополітичних зносин Лівобережної Гетьманщини та фінансову автономію. Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини та було ліквідовано митний кордон із Росією. Найрішучіші заходи К. Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, припали на 60-ті рр. 18 ст. Першим зазнало реформування судочинство. Запроваджено систематичні з’їзди старшини – Генеральні збори. Проведено модернізацію війська.

Водночас Кирило Розумовський намагався запровадити спадкове гетьманство. Подальший наступ привів до підпорядкування імператорському уряду Києва у 1761 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. К. Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною було створено Другу Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум’янцевим.

ЛІКВІДАЦІЯ РЕШТОК АВТОНОМНОГО УСТРОЮ ГЕТЬМАНЩИНИ

Згідно з імператорським указом про запровадження Малоросійської колегії було ліквідовано Генеральну військову канцелярію, Генеральний військовий суд. Інші установи – Канцелярію малоросійського скарбу, Генеральну лічильну комісію та Канцелярію генеральної артилерії – підпорядковано Малоросійській колегії і перетворено на її департаменти. Улітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування козацького устрою на Слобожанщині. Цей регіон було перетворено на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Територію поділено на п’ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворили на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

У 1781 р. землі Гетьманщини було поділено на три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Кожне намісництво поділялося на повіти. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювали такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. У жовтні 1781 р. старшина отримала дворянський стан, а у 1785 р. його було узаконено «Жалуваною грамотою дворянству». Таким чином Катерина II відплатила старшині, яка не чинила опір остаточній ліквідації української державності.

1783 р. вийшов імператорський указ, яким у Лівобережній і Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво. Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідовано й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення – казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. У 1797 р. було проведено перший рекрутський набір. Так було остаточно ліквідовано козацький військовий устрій.

У грудні 1796 р. було створено Малоросійську губернію у складі Чернігівського, Новгород-Сіверського, частин Київського та Катеринославського намісництв з адміністративним центром у м. Чернігів.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗМІНИ ВНАСЛІДОК РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ ВОЄН

У 1768-1774 рр. тривала чергова російсько-турецька війна, яка завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли османські володіння – східна частина Керченського півострова (у тому числі фортеці Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Османська імперія визнала незалежність Кримського ханства та зобов’язувалась не втручатись у його внутрішні справи.

Війна з Туреччиною у 1787-1791 рр. закінчилася укладенням Ясського миру, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Тож усе Причорномор’я, Приазов’я й Кримський півострів опинилися в складі Російської імперії. У 1783 р. Катерина II своїм рескриптом включила землі Кримського ханства до складу Російської імперії, фактично анексувавши незалежне державне утворення та ліквідувавши цю державу. Введення цих територій до імперської адміністративно-територіальної системи відбулося шляхом утворення Таврійської області. Результатом таких дій стали процеси масової еміграції кримських татар до турецьких володінь.

Після кількох адміністративно-територіальних реформ Новоросію (так від 1790-х рр. почали називати всю Південну Україну) у 1802 р. було поділено на три губернії – Миколаївську, Катеринославську й Таврійську. У 1803 р. губернське правління з Миколаєва перевели до Херсона, і замість Миколаївської губернії постала Херсонська.

НОВА (ПІДПІЛЬНЕНСЬКА) СІЧ

Для періоду Нової Січі (1734-1775) характерним був швидкий розвиток паланок. Так називали фортецю, а також місто навколо неї, центр самостійної округи Війська Запорозького, і саму округу. Спочатку паланок було п’ять, потім - вісім. На лівому березі Дніпра розташовувалися Кальміуська, Орільська, Протовчанська, Самарська, на правому – Бугогардівська, Інгульська й Кодацька, в гирлі Дніпра – Прогноїнська. У містах – центрах паланок – діяли органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто організовували річкові поромні переправи, проводили ярмарки тощо. Прикметна риса Запорожжя часів Нової Січі - велика кількість населення. Напередодні ліквідації Запорозької Січі на її землях мешкало близько 200 тис. осіб. Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник – це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями – будинками власника й господаря-управителя хатами наймитів.

Паланка – слобода з невеликим укріпленням і козацькою залогою, виконувала роль центру відповідної адміністративно-територіальної одиниці у період Нової Січі.

Зимівник – хутір, на якому розташовувалось козацьке господарство на Запорожжі. Виконував функцію економічного осередку, де застосовували найману працю новоприйнятих і незаможних козаків та селян.

Задунайська Січ – військово-державне формування запорозьких козаків, що вимушені були тікати після зруйнування імператорськими військами Нової Січі у червні 1775 р. та оселились у володіннях Османської імперії – у нижній течії Дунаю.

ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Зростання економічної могутності Запорожжя, демократичний устрій козацької республіки й той факт, що не було кріпацтва, непокоїли царський уряд. Закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання О. Пугачова розв’язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі.

4 червня 1775 р. війська генерала Петра Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3 тис. запорожців проти 10 тис. царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено до 100 тис. вояків. Переділена на кілька частин російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 р., цілковито окупувала запорозькі землі. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань. З-поміж тих, із ким розправилися найжорстокіше, був останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Він протягом 25 років відбував ув’язнення в Соловецькому монастирі. Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії - за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ (1775-1828). Козаки Задунайської Січі повинні були брати участь у війнах на боці Туреччини. У 1828 р. під час російсько-турецької війни частина козаків на чолі з кошовим Й. Гладким перейшла на бік росіян, після чого турки ліквідували Задунайську Січ. З козаків И. Гладкого було сформовано Азовське козацьке військо.

РОЗГОРТАННЯ ГАЙДАМАЦЬКОГО РУХУ

Війни, що без упину точилися упродовж другої половини 17 ст., спустошили Правобережжя. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги здавали на короткі терміни. Основою господарського життя знову ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни, зазнавала утисків православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав. Православні монархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 60-х роках 18 ст. у Київському й Подільському воєводствах залишалося 20 православних парафій. Взнавала переслідувань і уніатська церква. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки.

Зростало магнатське землеволодіння. Дуже тяжкі умови життя для українського населення складалися в господарствах, що їх передавали безпосередні власники на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Стихійними борцями за кращу долю стали гайдамаки, які організовували загони і вели партизанську боротьбу. Основними їхніми прибічниками були селяни та міська біднота. Значні виступи гайдамаків відбулися у 1734-1738 рр. Повстання охопило Волинь і Брацлавщину, повстанців останньої очолив Верлан. На придушення гайдамаків були кинуті польські та російські війська. До кінця 1738 р. інтенсивність повстань зменшилась. Хоча гайдамацький рух завдавав значного клопоту Речі Посполитій, відсутність злагодженості та згуртованості серед повстанців не дав йому змоги досягти жодних результатів.

Гайдамака – учасник національно-визвольного та антифеодального руху на Правобережній Україні у 18 ст.

Опришок – учасник селянського антифеодального руху в Галичині, на Закарпатті та Буковині проти панування іноземців (поляків, молдован, угорців, пізніше – австрійців). У вигляді партизанської боротьби діяли до першої половини 19 ст.

Коліївщина – національно-визвольне козацько-селянське повстання проти національного та релігійного утиску з боку Речі Посполитої. Розгорнулось на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.

КОЛІЇВЩИНА

Піком гайдамацького руху можна вважати Коліївщину. У лютому 1768 р. у містечку Бар було утворено конфедерацію – військово-політичне об’єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану. Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики. Навесні 1768 р. на Правобережжі почали готувати велике повстання. У Холодному Яру біля Чигирина зібралося кілька сотень осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника – Максима Залізняка.

Похід гайдамацьких загонів під проводом М. Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Створювалися нові й нові загони, які в червні – на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто. Розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, розташованих на Правобережжі для воєнних дій проти конфедератів – противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили царським обіцянкам. За допомогою російської армії навесні 1769 р. повстання було придушено.

ОПРИШКІВСЬКИЙ РУХ

Слово опришок походить від лат. opressor – знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, на Буковині та Закарпатті. На початку 30-х рр. 18 ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська.

Найбільший розмах цього руху пов’язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали у 1738-1745 рр.

ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ ТА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Поділи Польщі не оминули й українських земель – тих, що перебували у складі Речі Посполитої. Наприклад, 1772 р. під час Першого поділу Польщі землі Галичини (з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств) відійшли до Австрії. На приєднаних землях австрійський уряд створив провінцію під назвою «Королівство Галіції (Галичини) і Лодомерії (Володимирщини)». Назва провінції мала доводити спадкові права Габсбургів на приєднані землі. Дві третини території королівства належали етнічним українським землям, західну її частину становили польські території. У 1793 р. стався Другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Брацлавщини, Західного Поділля, Київщини, Східної Волині відійшла до Росії. Через два роки (1795) за остаточним Третім поділом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі. Уся Правобережна Україна ввійшла до складу Росії. У 1795 р. тут уже створено Волинське, Брацлавське й Подільське намісництва. За наказом імператора Павла І у 1797 р. на Правобережжі замість намісництв створено Київську, Подільську та Волинську губернії. Буковину в 1775 р. за Константинопольською конвенцією Османська імперія на «вічні часи» передавала Габсбурзькій Австрії. У 1786 р. її як 19-ту округу було приєднано до «Королівства Галіції і Лодомерії».

РЕФОРМИ МАРІЇ ТЕРЕЗІЇ ТА ЙОСИФА II Й УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Імператриця Марія Терезія (1740-1780) зважилася на проведення державних реформ у дусі «просвітницького абсолютизму». Вона створила розвинуту бюрократичну систему, без якої Австрійська імперія не могла б існувати як велика держава. Імператриця прагнула послабити ймовірні відцентрові рухи й зважилася на певні поступки, наприклад, українцям, щоб протиставити їх помітно організованішим у той час галицьким полякам. Було вжито також заходів для поліпшення рівня початкової освіти. Шляхом реформ і централізації держави пішов син Марії Терезії – імператор Йосиф II (1780-1790). Важливим було фактичне, а не на папері, зрівняння у правах греко-католицького духовенства з римо-католицьким. У 1774 р. у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства («Барбареум»). У 1783 р. її було переведено до Львова. Після ліквідації ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 до 1805 р. діяв Руський інститут («Студіум рутенум»), де навчалися студенти-русини. У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян, зробив неможливим продаж кріпаків окремо від землі, на якій вони господарювали, скоротив панщину, дозволив кріпакам брати шлюб, не питаючи дозволу в пана. Галицькі селяни (українці й поляки) отримали право апеляції до вищих органів влади, яке вже давно мали селяни австрійські та чеські. Утім, унаслідок нововведень тільки заможніші селяни зберегли власні землі, а переважна їх більшість перетворилася на безземельних працівників, які мусили працювати на поміщиків. До того ж нащадки Йосифа II (Леопольд II (1790-1792) і Франц І (1792-1835)) або відмінили низку законів свого попередника, або ж залишили їх тільки на папері. Лише в 1848 р. було остаточно ліквідовано панщину й скасовано кріпацтво. Своєрідність аграрної реформи Йосифа II полягала в тому, що вона зберегла й навіть зміцнила магнатське землеволодіння, зберегла певного мірою й землеволодіння заможних селян. Це законсервувало феодальні відносини, пригальмувало приплив до міст вільних робочих рук.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ

Провідним осередком освіти, науки й мистецтва залишалася Києво-Могилянська академія, проте в другій половині 18 ст. заходами імперського уряду її було перетворено на становий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито. Київська академія мала вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури й літературного процесу в 17-18 ст. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов’янського світу. В академії навчалися літописці С. Величко, Г. Граб’янка, П. Симоновський, історики М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, художники І. Мигура, Г. Левицький, Л. Тарасевич, композитори М. Березовський, А. Ведель, архітектор І. Григорович-Барський. Її вихованцями були гетьмани України. Академія сприяла становленню української літературної мови, тут склалася поетична школа. Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розробили теорію українського поетичного мистецтва. Тут виник і розвинувся український театр. Для нього писали драми, діалоги й інтермедії. Києво-Могилянська академія надавала студентам і медичні знання, хоч офіційно клас медицини було відкрито лише в 1802 р.

РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ. Г. СКОВОРОДА

На другу половину 17-18 ст. припадає розквіт української філософської думки. Усі відомі церковні діячі, вчені, поети за тих часів висловлювали філософські ідеї або у філософських трактатах, або у творах інших жанрів. Провідним осередком розвитку філософії була Києво-Могилянська академія. Найбільший філософ України, найвидатніший поет другої половини 18 ст. – Григорій Сковорода (1722-1794). Мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він утілював їх у мистецькій формі – у віршах і байках. Збірка поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається із 30 віршів. Байки зібрані в книжку «Байки харківські».

МУЗИКА

Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музики й співу вважалося обов’язковим предметом. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення співацької школи, наступного року вона почала діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Музичну культуру України неможливо уявити без імен Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя. Останній уславився високомистецькими композиціями та концертами, довгий час керував різноманітними музичними колективами. Працював у Києві, Харкові, Москві.

Максим Березовський після навчання в Глухівській співацькій школі та Києво-Могилянській академії потрапив у науку до Болонської академії, невдовзі отримав там звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Перебуваючи в Італії, поставив оперу «Демофонт».

АРХІТЕКТУРА

Неперевершеною пам’яткою дерев’яного храмового будівництва другої половини 18 ст. є Троїцька соборна церква у Самарі (сучасний Новомосковськ на Дніпропетровщині). Будували її впродовж 1773-1779 рр. за проектом народного майстра Якова Погребняка на замовлення самарської старшини й тамтешнього духівництва. Церква збудована без жодного залізного цвяха. Відому Андріївську церкву в Києві зведено за проектом петербурзького архітектора (за походженням – італійця) Бартоломео Растреллі, а церкву Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині збудував петербурзький майстер Андрій Квасов. Серед українських майстрів найвизначнішим архітектором доби був Іван Григорович-Барський. У 60-70-х роках 18 ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим, без його участі не зводили жодну будівлю на Подолі. Він спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного. На Правобережжі та західноукраїнських землях архітектура розвивалася під впливом західноєвропейських традицій. Найвизначнішою пам’яткою церковного будівництва став закладений 1744 р. собор Святого Юра у Львові, збудований львівським будівничим-підприємцем німецького походження Бернардом Меретиним. Відомими пам’ятками європейського бароко доби також Успенська соборна церква Почаївської лаври (1771-1783) на Тернопільщині та костьол монастиря домініканців у Львові. У 1799 р. у Батурині розпочалося будівництво палацу К. Розумовського – видатної пам’ятки архітектури доби класицизму.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Скульптура, як і раніше, втілювалася в декоративному різьбленні для церков і фігурній скульптурі в костьолах Правобережжя та західноукраїнських земель. Найвідомішим скульптором другої половини 18 ст. був Йоганн Пінзель. Єдиною збереженою та задокументованою роботою митця є постаті святих Льва й Афанасія та скульптурна композиція «Святий Юрій змієборець» на фасаді собору Святого Юра у Львові. Найвизначніші здобутки українського малярства другої половини 18 ст. пов’язані з творчістю майстрів Лівобережжя, однак переважну більшість пам’яток втрачено. Серед уцілілих дослідники вирізняють ікони з Вознесенської церкви в Березні на Чернігівщині. Це ікони Моління, апостолів й унікальний образ Трьох Святителів. Цікавими є декілька вцілілих миргородських ікон Володимира Боровиковського. У світському малярстві продовжував розвиватися портретний живопис. До таких зразків належать портрети Івана та Якова Шиянів. Ті самі мистецькі традиції втілено й у портреті полтавського бургомістра Павла Руденка, автором якого є В. Боровиковський.

Дивіться також: