§ 7. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці 18 - у першій половині 19 ст.

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської імперії Українське національне відродження: початок, періоди й особливості Відновлення українського козацтва в час французько-російської війни Кирило-Мефодіївське братство Поширення в Україні російського та польського суспільних рухів Початок промислового перевороту	1798 р. – видання «Енеїди» І. Котляревського 1828 р. – ліквідація Задунайської Січі грудень 1825 – січень 1826 р. – повстання Чернігівського полку 1830-1831 рр. – польське визвольне повстання 1840 р. – перше видання «Кобзаря» Т. Шевченка 1846-1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства
Персоналії	Поняття і терміни
Іван Котляревський Устим Кармалюк Тарас Шевченко Микола Костомаров Пантелеймон Куліш	нація національне відродження національна ідея масон промисловий переворот
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-події – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів розпізнавати на картосхемі адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії, територіальні зміни, що відбулися внаслідок російсько-турецької війни 1806-1812 рр. характеризувати асиміляційну політику Російської імперії щодо України, економічний розвиток і соціальні відносини, початок національного відродження, поширення в Україні російського та польського суспільних рухів, програмні засади, документи та діяльність Кирило-Мефодіївського братства; діяльність і здобутки вказаних історичних діячів визначати причини, значення національного відродження, діяльності Кирило-Мефодіївського братства сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ

Українські землі в першій половині 19 ст. входили до складу дев’яти губерній Російської імперії. Полтавська та Чернігівська губернії від 1802-го до 1835 р. становили Малоросійське генерал-губернаторство. У 1836 р. до його складу ввійшла Харківська губернія, а центр губернаторства перенесли з Полтави до Харкова. Малоросійське генерал-губернаторство проіснувало до 1856 р. Київська, Подільська і Волинська губернії від 1832 р. до 1914 р. належали до Київського генерал-губернаторства. Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії в 1822 р. було об’єднано в Новоросійське генерал-губернаторство. Коли 1828 р. до Новоросійського генерал-губернаторства приєднали Бессарабську область (губернія з 1873 р.), його назвали Новоросійським і Бессарабським (існувало до 1874 р.).

Вищою адміністративно-територіальною одиницею державного, місцевого, поліцейського й фінансового управління Російської імперії в 19 ст. були губернії. Вони поділялися на кільканадцять повітів. Повіти, своєю чергою – на волості, у кожній із яких налічувалося кілька десятків сіл та інших населених пунктів. За губернські й повітові центри найчастіше правили міста. Волосні центри призначали в містечках, а іноді – у великих селах. Губернія мала своє губернське правління: канцелярію губернатора губернське правління, статистичне бюро, землевпорядну комісію тощо. У кожній губернії діяли губернські судові палати Поліцейську службу в губернських містах очолював поліцмейстер, у повітових – городничий, у міських кварталах – пристави та доглядачі.

Своєрідна система управління склалася в Південній Україні. Це було зумовлено її прикордонним положенням, швидкими темпами колонізації, постійною воєнною небезпекою, гостротою соціальних конфліктів. Чорноморськими портами керували градоначальники, які поєднували повноваження командирів портів, начальників місцевих гарнізонів, комендантів міст і за статусом прирівнювалися до губернаторів. В Одесі посаду градоначальника було запроваджено в січні 1803 р.

На певних історичних етапах губернії об’єднувалися в генерал-губернаторства, які запроваджував російський уряд у національних окраїнах для боротьби з національно-визвольним рухом або у воєнний час.

На початок 19 ст. у складі Російської імперії перебували до 80% українських етнічних територій, на яких проживали майже 85% усього українського населення. При цьому українці становили від 74% на Волині до 91% на Поділлі, тож за національним складом населення українських земель, особливо у сільській місцевості, було однорідним. Натомість населення міст було здебільшого неукраїнським - ідеться передусім про великі адміністративні та промислові центри, наприклад Київ, Харків, Катеринослав, Одесу. Українське населення міст рідко перевищувало 20%.

У дев’яти українських губерніях станом на 1811 р. проживали 8,7 млн., а у 1863 р. – 13,6 млн. людей. Упродовж 19 ст. чисельність населення підросійської України зросла майже втричі й на 1897 р. становила 23,8 млн. осіб, із них 17 млн. українців.

Територіальні зміни відбулися внаслідок російсько-турецької війни 1806-1812 рр., яка була спричинена, з одного боку, прагненням Османської імперії повернути собі втрачені позиції на Балканах і в Північному Причорномор’ї. З іншого – імперськими бажаннями Росії просунутися в напрямку до протоків Боспор і Дарданелли, захопити території від Дунаю до Стамбула. У цій війні українські землі правили за найближчий тил для російської армії. Російські війська, якими командував Михайло Кутузов, здобули на Дунаї низку перемог. Унаслідок цього в 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір, за яким до Росії відійшла частина Молдавії – Бессарабія. У краї поряд із територіями, населеними здебільшого молдаванами, були й землі, де переважало українське населення: Хотинський (північна частина Бессарабії) та Ізмаїльський і Аккерманський (Південна Бессарабія) повіти. Бессарабію 1828 р. було приєднано до Новоросійського генерал-губернаторства.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ: ПОЧАТОК, ПЕРІОДИ Й ОСОБЛИВОСТІ

Традиційно початком українського національного відродження вважають появу 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського – поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови.

Пробудженню історичної пам’яті українців сприяли публікації збірок фольклору. У 1819 р. Микола Цертелєв опублікував у Петербурзі збірку «Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень», що складалася із 10 текстів. Ця праця започаткувала розвиток української фольклористики. Становлення наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній опубліковано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника.

Пробудженню національної самосвідомості, поверненню забутих імен і героїчних сторінок минулого посприяла чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», що побачила світ 1822 р. в Москві. Вона фактично є першою масштабною узагальненою працею з історії України від найдавніших часів до кінця 18 ст. «Історія Малої Росії» написана на широкій джерельній базі з використанням не опублікованих раніше архівних матеріалів.

Вагомим внеском в історичну науку стало видання 5-ти томної «Історії Малоросії» Миколи Маркевича, в якій досліджено українську історію від найдавніших часів до кінця 18 ст. На початку 19 ст. була підготовлена анонімна «Історія Русів», яка обґрунтовує тяглість існування українського народу і його державності від Русі-України до Козацької держави.

У 1818 р. вийшла перша граматика живої української мови «Граматика малоросійського наріччя», яку підготував Олексій Павловський. Це був перший стислий опис фонетичних і морфологічних особливостей української мови у порівнянні з російською. До граматики було додано невеликий словник української мови.

На початку 19 ст. осередком українського національно-культурного відродження став Харків. Тут із 1805 р. діяв університет, заснований зусиллями Василя Каразіна й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Новий навчальний заклад (єдиний на той час вищий навчальний заклад у підросійській Україні) об’єднав навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. У Харкові почали виходити журнали «Український вісник» (1816-1819) і «Український журнал», які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені місцевому краю та його інтересам. Тож у Харкові вперше для означення мешканців краю було вжито термін етнонім «українець» замість «малорос».

Наприкінці 1820-х – у середині 1830-х рр. захоплена ідеями західноєвропейського романтизму й національного українського відродження харківська студентська молодь об’єдналася у гурток харківських романтиків. Сферою діяльності молодих інтелектуалів стали література, мовознавство, історія, етнографія, фольклористика, краєзнавство тощо. Засновником і душею гуртка був вихованець, а потім професор університету, філолог-славіст, етнограф Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував шість випусків фольклорних та історико-літературних збірників - «Запорозька старина», що виходили друком упродовж 1833-1838 рр.

Національне відродження – культурно-політичний процес, під час якого етнос (народ), усвідомлюючи свою історичну, культурну й економічну єдність, прагне здобути політичну самостійність, і це прагнення перетворює його на націю.

Нація – спільнота людей, об'єднана певною назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам'яттю, комплексом духовно-культурних і політичних цінностей.

Національна ідея – поняття, яким окреслюють особливості національної свідомості, що дістають свій вияв в уявленнях про національний ідеал, призначення нації, її місію, мету, мрію тощо.

Національна самосвідомість – усвідомлення спільнотою або окремою людиною своєї національної належності, що виявляється в почуттях гордості, співпереживання за долю народу, потребі знати його історію, традиції тощо.

ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В ЧАС ФРАНЦУЗЬКО-РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ

У червні 1812 р. 600-тисячна армія французького імператора й полководця Наполеона І Бонапарта переправилась через р. Німан і перетнула тодішній російський кордон у районі м. Ковно (нині – Каунас) у Литві. Звідти Наполеон розгорнув наступ на Москву.

Із просуванням «Великої армії» Наполеона настрої серед вищих прошарків українського суспільства змінювалися. У суспільстві не було єдності. Одні співчутливо сприймали поширювані наполеонівськими агентами чутки про те, що з приходом французької армії Україна стане автономною, а може, і незалежною державою без кріпосницьких порядків. Інші зберігали лояльність до Росії (причому таких була більшість): не бувши «втаємниченими» у плани французького уряду, вони «не бачили жодної вигоди в тому, щоб піти з-під російського панування, аби потрапити під владу Наполеона». Українське дворянство розцінювало сприяння Франції полякам як загрозу відновлення нової Речі Посполитої. Воно також побоювалося втрати своїх станових привілеїв, зокрема не хотіло звільнення селян.

Істотна кількісна перевага французів зумовила потребу посилити регулярну армію. Уряд узявся до формування народного ополчення на території Росії, а також в Україні. Впродовж літа до земських піхотних і кінних козацьких полків записалися майже 70 тис. добровольців – 35% загальноросійського ополчення. Лише в Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського, який пообіцяв скасувати рекрутську повинність і відновити козацьке військо, було сформовано 15 козацьких полків: дев’ять – полтавських і шість – чернігівських. Українські ополченці брали участь у бойових діях. Після закінчення війни і закордонних походів російської армії 1813-1814 рр. ополченські загони було розформовано.

Добу наполеонівських війн завершив Віденський конгрес 1814-1815 рр. За його ухвалами до Росії було приєднано значну частину Герцогства Варшавського (з Холмщиною і Підляшшям). Створюваному Царству Польському «дарувалася» конституція. Росія віддавала Австрії Тернопільський округ.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

На початку 40-х років 19 ст., із заснуванням університету, центром національного відродження став Київ. У січні 1846 р. у Києві виникла українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами її створення були: вчитель із Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник і вчений Пантелеймон Куліш, видатний етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Товариство загалом складалося з 12 членів, представників дрібної української шляхти, службовців, був серед кирило-мефодіївців колишній кріпак. Організацію назвали іменами відомих слов’янських просвітителів – святих Кирила й Мефодія.

Братчики поширювали ідеї товариства, розповсюджуючи програмові документи, відозви («Брати українці», «Брати великоросіяни і поляки»). Писали наукові праці й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких проповідували свої погляди. Докладали зусиль для розвитку народної освіти: збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання й видання нових книжок (зокрема, П. Куліш підготував першу навчальну книжку з історії України для дітей шкільного віку «Повість про український народ», видану 1846 р.).

Головними програмовими документами Кирило-Мефодіївського братства були «Книга буття українського народу», написана М. Костомаровим, і Статут, складений В. Білозерським, М. Гулаком та М. Костомаровим. Вони, зокрема, передбачали: