§ 8. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці 18 - у першій половині 19 ст.

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель Початок національного відродження Діяльність «Руської трійці» Альманах «Русалка Дністровая» Західноукраїнські землі в європейській революції 1848-1849 рр. Діяльність Головної руської ради (1848-1851) Досвід парламентаризму	1816 р. – створення освітнього товариства галицьких греко-католицьких священиків 1833-1837 рр. – діяльність «Руської трійці» 1837 р. – видання «Русалки Дністрової» 1848 р. – скасування панщини в Галичині; створення Головної руської ради; видання першої українськомовної газети «Зоря Галицька»
Персоналії	Поняття і терміни
Іван Могильницький Маркіян Шашкевич Іван Вагилевич Яків Головацький Олександр Духнович Лук'ян Кобилиця	«будителі» революція «Весна народів»
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-події – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів розпізнавати на картосхемі українські землі у складі Австрійської імперії характеризувати перебіг українського національного руху під час революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії; політику Австрійської імперії щодо західноукраїнських земель, її наслідки; початок національного відродження, форми соціального протесту населення; діяльність і здобутки вказаних історичних діячів визначати наслідки, значення подій 1848-1849 рр., причини та значення антикріпосницького руху в західноукраїнських землях сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У складі Австрійської монархії українські землі не становили окремої адміністративної одиниці. Східну Галичину, яка перейшла до складу Австрійської монархії після Першого поділу Речі Посполитої в 1772 р., разом із частиною польських земель було об’єднано в окрему провінцію. Після неодноразових територіальних змін ця провінція отримала назву Королівство Галичини та Лодомерії (слово «Лодомерія» утворено від «Володимирія», що походить від назви міста Володимира-Волинського, яке залишилося поза кордонами Австрії). У складі Австрійської (від 1867 р. – Австро-Угорської) монархії цей регіон перебував аж до її розпаду в 1918 р. Столицею Коронного краю став Львів.

Іншим західноукраїнським регіоном, який потрапив під владу Габсбурзької монархії від 1775 р., була Буковина. З 1786 р. до 1849 р. Буковина входила до складу Королівства Галичини та Лодомерії як 19-й округ. Управляв Буковиною окружний староста, підзвітний галицькій адміністрації. Від 1779 р. адміністративним центром Буковини було місто Чернівці.

Під владою Австрії від 16-17 ст. перебувала й Закарпатська Україна. Її терени не становили окремої адміністративної одиниці, а були поділені між кількома комітатами (жупами) Угорщини, якими управляли угорські чиновники. Українці на початку 19 ст. жили в Ужанському, Берегівському, Угочанському, Марамороському комітатах (територія сучасної Закарпатської області) й частинах Списького, Шароського, Земплинського комітатів (здебільшого сучасна Північно-Східна Словаччина).

Землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття становили 15% української етнічної території – це площа близько 105 тис. кв. км. Що ж до частки цих земель в Австрійській монархії, то варто зауважити, що Королівство Галичини та Лодомерії належало до найбільших австрійських провінцій. Згідно з переписом 1786 р., край населяли 2,7 млн. мешканців. На 1849 р. їхня кількість зросла майже удвічі – до 4,9 млн.

Українці заселяли східну частину провінції. Етнічний кордон між польським і українським населенням умовно проходив по р. Сян. За соціальною належністю більшість українського населення Східної Галичини були селянами. Найактивнішою верствою українського населення Східної Галичини було греко-католицьке духовенство. Привілейований прошарок Коронного краю (магнати і шляхта) складався винятково з поляків. За конфесійною належністю українці Галичини були здебільшого греко-католиками, а подяки – римо-католиками. На Буковині українці були переважно православними. Закарпаття здавна було багатоетнічним регіоном. Українці відрізнялися від інших мешканців Закарпаття мовою та належністю до греко-католицької церкви.

ПОЛІТИКА АВСТРІЙСЬКОГО УРЯДУ ЩОДО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, ЇЇ НАСЛІДКИ

На момент приєднання Галичини австрійська влада сприймала її як польську територію. Реформи Марії Терезії та Йосифа II наприкінці 18 ст. сприяли формуванню серед русинів позитивного ставлення до влади та переконання в тому, що австрійський уряд і цісар опікуватимуться долею галицьких українців. Сприяла цьому й позиція греко-католицького духівництва, представники якого також заявляли про лояльність і вірнопідданство цісарському тронові й монархії Габсбургів.

Варто пам’ятати, однак, що це лише один бік внутрішньополітичного життя. Керуючись принципом імперської політики «розділяй і володарюй», Габсбурги надавали певні привілеї польській, румунській і угорській верхівці, яка мала слугувати їхньою опорою в краї. А це, звісно, посилювало соціальне й національне гноблення українців. Австрійська влада прагнула «вирівняти» етнічний склад населення імперії, тому підживлювала процеси денаціоналізації, асиміляції українського населення, потураючи польським шляхтичам у Галичині у їхніх діях із полонізації українців; румунським поміщикам на Буковині – у заходах румунізації, а угорським землевласникам у Закарпатті – мадяризації.

Денаціоналізація – політика, спрямована на заперечення факту існування певної нації та відповідно її прав на культурне і державне самовизначення.

Асиміляція – добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, мови тощо) народу чи якоїсь його частини у середовищі іншого.

Господарський розвиток західноукраїнських земель цілком відповідав економічній політиці австрійського уряду, відповідно до якої краю відводили роль ринку збуту готової продукції й джерела сировини.

Економічну відсталість західноукраїнських земель у першій половині 19 ст. було зумовлено також збереженням феодальної залежності селянства, незацікавленістю поміщиків і купців вкладати капітали у промисловість, оскільки вони й без цього мали гарні прибутки, використовуючи дешеву працю селян або лихварюючи. Історики називають й інші причини, з-поміж яких низька якість руд, несприятливі умови транспортування товарів на захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

Через перелічені причини більшість міст мали аграрний характер, майже не відрізняючись від сіл. Ремесло й мануфактура залишались основними формами промислового виробництва до середини 19 ст. Чимало мануфактур були власністю поміщиків і розташовувалися в селах. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва (зокрема текстильна, шкіряна, залізорудна, ливарна, суконна) наприкінці першої половини 19 ст. почали занепадати. Такий самий стан мала промисловість Закарпаття, а в Північній Буковині вона була ще відсталішою. Лише в 1843 р. в Галичині з’явилися перші дві парові машини.

Основною галуззю економіки протягом першої половини 19 ст. залишалося сільське господарство, передусім землеробство. Невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність, особливо в селянських господарствах. У 80-х роках 18 ст. почали культивувати картоплю, вирощування якої від 20-х років 19 ст. стало масовим. Тоді ж селяни почали вирощувати кукурудзу. Повільними темпами розвивалось і тваринництво.

Шукаючи виходу з кризи, поміщики вдавалися до екстенсивних методів господарювання: розширювали свої володіння за рахунок селянських земель, посилювали визиск селян.

Основною повинністю селян залишалася панщина, розміри якої упродовж першої половини 19 ст. постійно збільшувалися, що спричинило посилення протестних настроїв селянства. Селяни масово скаржилися до вищих інстанцій на свавілля панів. Помітно побільшало втікачів. Селяни організовано, часом кількома десятками сіл, відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей; почастішали відкриті напади на землевласників; зросла кількість селянських бунтів.

У Карпатах у першій чверті 19 ст. спалахнув із новою силою опришківський рух, який було придушено. У 40-х роках 19 ст. селянські виступи стали масовішими й організованішими, про що свідчить повстання 1843-1844 рр. у Північній Буковині на чолі з Лук’яном Кобилицею. Об’єднані повстанням селяни 22 громад відмовлялися відробляти панщину й переобрали сільську старшину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами. Урядові війська придушили повстання, а самого Кобилицю було ув’язнено.

ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Перша хвиля національного відродження в Галичині пов’язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередку, що сформувався навколо єпископа перемишльського, а з 1816 р. митрополита Галицького – Михайла Левицького та його наступника на єпископській кафедрі (від 1818 р.) Івана Снігурського. Організатором українського шкільництва було призначено Івана Могильницького. Саме йому належить ініціатива заснування у Перемишлі 1816 р. «Товариства галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних». Це перше в Галичині освітнє товариство ставило собі за мету видання релігійних, шкільних і популярних книжок, написаних «простою мовою, уживаною по селах і в найпростішім стилю», тож було першою спробою заснування в Галичині товариства, що опікувалось освітою простого народу.

Зусиллями І. Могильницького в 1817 р. було створено перший у Галичині дяко-вчительський інститут, у якому готували вчителів для сільських шкіл. Крім того, І. Могильницький заснував багато народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них низку підручників, зокрема «Буквар славено-руського язика» (1816).

Інтерес до національної історичної спадщини й мови та усної народної творчості виявляли і представники духівництва в інших західноукраїнських землях. Іоанникій Базилович, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої наукової праці з історії Закарпаття – «Короткого нарису фундації Федора Коріатовича».

Згодом фундаментальну шеститомну «Історію карпатських русинів» створив учений-славіст і церковний діяч Михайло Лучкай. Зі збирання українських народних пісень почав свою «будительську» діяльність на Закарпатті, у м. Пряшеві (нині Словаччина), греко-католицький священик Олександр Духнович, який від 30-х рр. писав поезії, складав книжки для початкової освіти. Він є автором відомого вірша, просякнутого патріотичними ідеями:

«Я Русин був, єсм і буду,

Я родився Русином,

Чесний рід мій не забуду,

Останусь його сином...».

ДІЯЛЬНІСТЬ «РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ». АЛЬМАНАХ «РУСАЛКА ДНІСТРОВАЯ»

На початку 30-х років 19 ст. центром національного відродження став Львів. Студенти Львівського університету, які одночасно були вихованцями греко-католицької семінарії, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, прагнувши піднести роль української мови, почали активно використовувати її в університеті й семінарії. Гурток друзів інші студенти називали «Руською трійцею» за відданість трійчан українській (руській, як тоді казали) мові.

Свою діяльність «Руська трійця» розпочала 1833 р. зі збирання українського фольклору в Галичині, на Буковині та в Закарпатті. Натхненником, організатором і лідером «Руської трійці» був М. Шашкевич. Однією з перших громадських акцій «Руської трійці» став його виступ українською мовою (зазвичай такі промови виголошували латиною, польською, німецькою) 12 лютого 1835 р. на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народження імператора Франца І. Наступного року, на свято Покрови, М. Шашкевич виголосив першу проповідь українською мовою в соборі Святого Юра. Ще 1834 р. М. Шашкевич склав альманах літературних творів під назвою «Зоря», написаних живою українською мовою, увівши до нього власні твори, біографію Богдана Хмельницького, оповідання про опришків, народні пісні, присвячені козацькій добі, поезії своїх товаришів-трійчан. Цензор заборонив видання альманаху. Однак трійчани не відступилися від свого задуму.

На основі «Зорі» невдовзі було підготовлено нову збірку – «Русалку Дністровую», яку вирішили друкувати в Буді в Угорщині, де цензура була не такою суворою. У жовтні 1836 р. було отримано дозвіл, а в грудні того самого року, датована 1837 р., з’явилася книжка під назвою «Русалка Дністровая». Збірка містила частину матеріалів із забороненої «Зорі», а також народні пісні, думи, оригінальні твори трійчан і переклади. Альманах було написано живою народною мовою, правопис ґрунтувався на фонетичному принципі («Пиши так, як чуєш, а читай, як бачиш», – зазначав М. Шашкевич). Тож «Русалка Дністровая» – перша книжка, опублікована українською мовою в західноукраїнських землях, що започаткувала розвиток у краї нової літератури.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ 1848-1849 рр.

Установлений Віденським конгресом порядок спричинив незадоволення різних груп населення в європейських країнах і сприяв посиленню революційних настроїв. У 1848-1849 рр. у Франції, Італії, Німеччині та інших країнах Європи прокотилася хвиля революцій. Не оминула вона й Австрійську імперію. Березневе повстання у Відні 1848 р. розбудило національно-визвольні рухи підкорених імперією Габсбургів народів. Серед останніх були українці підвладних Австрії західноукраїнських земель. Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті.

Революція – докорінна зміна, стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового; переворот у житті людини, який зумовлює ліквідацію віджилого суспільного ладу й утвердження нового.

«Весна народів» – революційні події в Європі 1848-1849 рр., започатковані Лютневою революцією 1848 р. у Франції. Невід'ємним складником революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи, боротьба цих народів за національну свободу.

Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрію було проголошено конституційною монархією, у якій законодавчу владу мали викопувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті й віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо), усім народам гарантовано непорушність їхніх національності й мови. У червні вперше відбулися вибори до австрійського парламенту.

Під час революції подією епохального значення стало оголошення імператорським указом від 22 квітня 1848 р. звільнення селян у Галичині від панщини з 15 травня – на чотири місяці раніше, ніж у всій монархії.

У Галичині до революційного руху найшвидше долучилися поляки. Вони утворили політичну організацію – Центральну раду народову (ЦРН) у Львові та її філії у провінції, що претендували на роль тимчасових органів влади. ЦРН мала на меті домогтися автономії як першого кроку до відновлення Польської держави в кордонах 1772 р., тож не визнавала національних прав русинів, яких уважала частиною польського народу. У відозві «до братів-русинів» ЦРН закликала місцеве руське населення до згоди й співпраці.

Українці Галичини сприйняли конституційні зміни з великою надією, що сприяло пожвавленню українського національного руху та набуттю ним політичного характеру.

ДІЯЛЬНІСТЬ ГОЛОВНОЇ РУСЬКОЇ РАДИ (1848-1851)

Зародження українського національного руху 1848-1849 рр. у Східній Галичині було пов’язане з середовищем греко-католицького духівництва. Першим заходом стало подання губернаторові Францу Стадіону 19 квітня 1848 р. клопотання на ім’я імператора про запровадження у школах і громадському житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах греко-католицького духівництва з католицьким.

2 травня 1848 р. у Львові було створено першу українську легальну політичну організацію – Головну руську раду (ГРР), яка перебрала роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її упродовж 1848-1851 рр. Раду, яка складалася з 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духівництва, очолив єпископ Григорій Яхимович. До складу ГРР увійшов провідник закарпатських українців Адольф Добрянський.

«Будителі» – громадські та політичні діячі періоду національно-культурного відродження слов'янських народів Австрійської імперії кінця 18 – першої половини 19 ст., котрі боролися проти освіченого абсолютизму Габсбургів і національного гніту, за пробудження національної свідомості, збереження і розвиток рідної мови, літератури й культури, народних традицій. На Закарпатті «будителі» Олександр Духнович і Адольф Добрянський були активними прихильниками москвофільства.

Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» – перша в Галичині та Україні газета українською мовою. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, який розмовляє однією мовою...». То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці – одна нація.

З ініціативи Головної руської ради за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор і герб із зображенням золотого лева на синьому тлі. У містах, містечках і селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися здебільшого представники духівництва, селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі, шкільна молодь). Діячі руських рад прагнули домогтися забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Першим кроком у досягненні цієї мети став рух за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її на окремий коронний край, тобто на національно-територіальну автономію.

Галицькі поляки вже 1848 р. намагалися нейтралізувати національно-політичні заходи Головної руської ради. З цією метою вони створили 23 травня 1848 р. окремий політичний комітет – Руський собор, до якого увійшли представники польських магнатів і шляхти українського походження (так звані русини польської нації). Політичною метою Руського собору було зберегти цілісність тодішніх кордонів Галичини, а в ній і польське верховенство, щоб у майбутньому передати відновленій Польщі й українців.

Після придушення повстання у Львові проти Австрії, що відбулося 1 листопада 1848 р., Собор заборонила австрійська влада. Тоді також заборонено і Центральну раду народову, що керувала від часу проголошення конституції всім польським політичним життям у Галичині.

Революція спричинила активізацію громадських рухів у Північній Буковині. У краї спалахнуло селянське повстання під проводом Лук’яна Кобилиці. Посилився рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. Щоправда, він не досяг мети: від 1849 р. Буковину відокремлено від Галичини й визнано автономним краєм зі своїм сеймом та адміністрацією – герцогством.

Піднесення українського національно-визвольного руху спостерігалось і в Закарпатті. Частина закарпатської інтелігенції на чолі з О. Духновичем і А. Добрянським висунула ідею об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. Її підтримала Головна руська рада у Львові. У квітні 1849 р. А. Добрянський на Чолі делегації угорських русинів особисто виклав у Відні перед цісарем Францом-Йосифом І цю вимогу. Проте вже у жовтні під час нової зустрічі з імператором питання про об’єднання угорських і галицьких русинів не стояло: його на прохання самих галичан було вилучено як політично невчасне.

ДОСВІД ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

У липні 1848 р. у Відні відкрилося засідання вперше обраного загальноімперського парламенту (рейхстагу). Із 383 депутатів було обрано 39 українців від Галичини (серед яких 27 селян) та п’ятеро від Буковини. Очолював українську делегацію першого австрійського парламенту єпископ, голова ГРР Г. Яхимович.

Метою австрійського парламенту було ухвалення конституції, тож українські та польські депутати прагнули узаконити свої національні вимоги. Дискусії в австрійському парламенті стосувалися проблеми адміністративного поділу Галичини на східну (українську) і західну (польську) частини, умов ліквідації панщини та мовних вимог галицьких українців.

Стосовно поділу Галичини за етнічною ознакою конституційна комісія вирішила, що частина Галичини, заселена українцями, не є самостійним утворенням, ніколи не була окремим краєм у Австрійській імперії і не мала окремої конституції, через це не підлягала відокремленню. Жваві дискусії виникли щодо умов скасування панщини. Депутати від селян Галичини та Буковини Іван Капущак і Лук’ян Кобилиця разом з іншими членами парламенту виступали з вимогою скасувати панщину без виплати викупу поміщикам.

У серпні 1848 р. рейхстаг схвалив постанову про звільнення селян від панщини з викупом (частково державним коштом). У березні 1849 р. новий імператор (цісар) Австрії Франц-Йосиф І оприлюднив власну конституцію для країни і поклав край діяльності парламенту.

У грудні 1851 р. було скасовано конституцію 1849 р., і Австрійська імперія знову повернулася до абсолютистського режиму. Підтримка галицькими поляками австрійської влади під час подій 1848-1849 рр. відкрила шлях до перетворення Галичини на польську автономію. Незабаром поляки посіли всі вищі адміністративні посади у провінції, а польській мові надали офіційного статусу в адміністрації та судочинстві.

Дивіться також: