§ 9. Культура України кінця 18 - першої половини 19 ст.

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Освіта Наука Література Образотворче мистецтво «Історія русів» Галицько-руська матиця Собор руських учених	1805 р. – відкриття університету в м. Харків 1834 р. – відкриття університету в м. Київ 1839 р. – ліквідація царською владою греко-католицької церкви на Правобережжі
Персоналії	Історично-культурні пам'ятки
Василь Каразін Петро Гулак-Артемовський Григорій Квітка-Основ'яненко Михайло Максимович Михайло Остроградський	будівля Київського університету (1837-1843) картина Василя Тропініна «Дівчина з Поділля» картини Тараса Шевченка «Автопортрет» (1840), «Катерина» (1842), офорти з серії «Живописна Україна» пам'ятник князеві Володимиру в м. Київ (1853) пам'ятник градоначальнику та генерал-губернатору Арману де Рішельє в м. Одеса (скульптор Іван Мартос, 1828) картина Василя Штернберга «Садиба Г. С. Тарновського в Качанівці» (1837)
Поняття і терміни
класицизм романтизм
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-події – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті зазначених понять і термінів характеризувати основні явища і процеси розвитку культури, діяльність та здобутки видатних вітчизняних науковців і митців визначати умови та особливості розвитку культури кінця 18 – першої половини 19 ст., причини культурних зрушень у першій половині 19 ст. сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми візуально розпізнавати та характеризувати вказані історично-культурні пам'ятки

ОСВІТА

Мережа закладів освіти в підросійській Україні в першій половині 19 ст. складалася з парафіяльних шкіл, повітових училищ, гімназій, ліцеїв та університетів. Парафіяльні школи призначалися для дітей «найнижчих станів», повітові училища – дворян, купців, урядових службовців, ремісників та інших заможних жителів міст; гімназії, ліцеї та університети – здебільшого для дітей дворян. Початкову освіту надавали парафіяльні школи і повітові училища. У 1856 р. в підросійській Україні діяли 1320 парафіяльних та повітових шкіл і училищ. У парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей тут навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.

Середню освіту давали гімназії, що діяли в усіх губернських і окремих повітових містах. Першою в Україні в 1804 р. відкрилася Одеська комерційна гімназія.

За реформою освіти 1774 р. в західноукраїнських землях діяли дво- або трикласні «тривіальні» (у містечках і великих селах) та чотирикласні «головні» й «нормальні» (неповносередні) школи (в окружних і великих містах). Крім того, громади мали право утримувати власним коштом парафіяльні школи, так звані дяківки. Це єдині школи, у яких навчання відбувалося українською мовою.

Середню освіту в західноукраїнських землях надавали гімназії. Першу так звану академічну гімназію засновано у Львові 1784 р. Вона стала підготовчою школою для Львівського університету.

На початку 19 ст. єдиним вищим навчальним закладом в Україні лишалася Київська академія. Проте від другої половини 18 ст. Київську академію заходами імперського уряду було перетворено на становий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито. Через два роки на її основі відкрито Київську духовну академію. У Харкові зусиллями Василя Каразіна й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства у 1805 р. засновано університет (тепер Харківський національний університет імені В. Каразіна).

У 1834 р. відкрито університет у Києві (з офіційною назвою «Університет Святого Володимира», нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Першим ректором університету став Михайло Максимович. Більшість перших викладачів і професорів університету були переведені з Кременецького ліцею. Навчання у Київському та Харківському університетах у 19 ст. провадилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фінко-математичному, юридичному й медичному.

У західноукраїнських землях від 1784 р. працював університет у Львові. Доступ до навчання мали вихідці зі шляхетних родин, діти духівництва і чиновників. Викладання відбувалося латинською, німецькою та частково польською мовами. У 1817 р. тут навчалися 869 студентів.

У першій чверті 19 ст. в підросійській Україні з’явилися вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназійний та університетський курси: Кременецький ліцей, Рішельєвський ліцей в Одесі, Гімназія вищих наук у Ніжині. Так, Рішельєвський ліцей мав чотири відділи: фізико-математичний, камеральний (на якому викладали сільськогосподарські та природничі науки), юридичний і загальних предметів. У 1828-1855 рр. при ньому існував Інститут східних мов (арабської, турецької та перської), який готував перекладачів для військових і адміністративних установ. Згодом Рішельєвський ліцей реорганізовано в Новоросійський університет (1865).

НАУКА

Науково-дослідні роботи зосереджувалися в університетах і ліцеях. Активно розвивалися в Україні природничі й точні науки. Видатним організатором математичної освіти в першій половині 19 ст. був Тимофій Осиповський – професор Харківського університету, який відіграв велику роль у розвитку математики, фізики й астрономії. Він підготував тритомний курс математики, який тривалий час був основним вітчизняним підручником, виховав цілу плеяду математиків. Вагомий внесок у розвиток математичної науки зробив Михайло Остроградський. Його глибокі наукові праці, присвячені теоретичним питанням аналітичної геометрії, математичного аналізу, теорії чисел, аналітичної механіки, упродовж кількох десятиліть визначали математичне життя Росії. У 1810 р. В. Каразін висунув проект формування мережі метеорологічних станцій і використання їхніх спостережень (передбачення посух, похолодань, бур тощо). У с. Кручик на Харківщині він створив першу в Україні метеорологічну станцію. Окрім того, цього вченого та громадського діяча називають винахідником сушильних апаратів, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин.

Відомим ученим-природознавцем був М. Максимович, який опублікував чимало наукових праць із ботаніки, зокрема двотомну книжку «Основи ботаніки», – недарма його вважають одним з основоположників вітчизняної ботаніки. Водночас М. Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом – автором понад 100 наукових праць із різних галузей знань: фольклористики, етнографії, мовознавства, історії та археології. Його діяльність у галузі збирання й опрацювання українських народних пісень започаткувала окрему наукову галузь – українську фольклористику.

Значний поступ зробила історична наука. Справу Дмитра Бантиша-Каменського продовжив Микола Маркевич – автор однієї з узагальнених праць з історії України, п’ятитомної «Історії Малоросії», у якій історію України висвітлено від найдавніших часів до кінця 18 ст. Вона вийшла друком у 1842-1843 рр. Наприкінці 1830-х – у 1840-х рр. розпочав наукову діяльність як історик М. Костомаров. Його наукова спадщина складається з 21 тому історичних досліджень.

ТЕАТР

Центрами театрального життя в Україні в перші десятиліття 19 ст. були Харків і Полтава. Харківський театр складався з професійної трупи. Активну участь у театральному житті брав Григорій Квітка-Основ’яненко. У 1812-1821 рр. він був організатором і керівником Харківського професійного театру. Для театральних постановок Квітка-Основ’яненко написав твори «Сватання на Гончарівці» (1835) і «Шельменко-денщик» (1838).

У 1818 р. театральна трупа Харкова переїхала до Полтави, де розпочав свою діяльність театр, керівником якого було призначено І. Котляревського. Репертуар театру, що складався здебільшого з російських п’єс, перекладних французьких і німецьких мелодрам і водевілів, не міг задовольнити письменника, і він створив музичну драму «Наталка Полтавка». Саме цій п’єсі судилося стати першим твором нової української драматургії. У 1819 р. на сцені полтавського театру з успіхом відбулася прем’єра «Наталки Полтавки». Того самого року також відбулася прем’єра водевілю «Москаль-чарівник», написаного І. Котляревським. Ці постановки започаткували історію професійного українського театру.

У той період зароджується українське національне оперне мистецтво. Автором першої української національної опери був оперний співак, композитор Семен Гулак-Артемовський. У 1862 р. він створив оперу «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася наступного року на сцені Маріїнського театру в Петербурзі. Сюжет опери та її лібрето композитор створив за участю М. Костомарова. Виникає і українська національна композиторська школа. Одним із перших українських професійних композиторів був Михайло Вербицький.

ЛІТЕРАТУРА

Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нових героїв і нового мовного оформлення: твори, на відміну від давніх, написані сучасною українською літературною мовою, тобто літературною мовою, в основі якої лежить жива, розмовна українська мова.

Найяскравіші представники літератури кінця 18 ст. – 40-х рр. 19 ст.: Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка і, безперечно, Тарас Шевченко.

Слава основоположника художньої прози в новій українській літературі належить Г. Квітці-Основ’яненку. Його прозові твори склали дві збірки «Малоросійських повістей» (1834, 1836-1837), до яких увійшли найвідоміші повісті «Конотопська відьма» і «Маруся». Г. Квітка-Основ’яненко був також одним із засновників жанру соціально-побутової комедії. Визнання драматурга йому принесли п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик».

Як письменник П. Гулак-Артемовський уславився байками і романтичними баладами, започаткувавши в новій українській літературі відповідні жанри. Зокрема, хрестоматійною є його байка-казка «Пан та собака» (1818), що має яскраве антикріпосницьке, гуманістичне й просвітницьке спрямування. П. Гулак-Артемовський був також майстром літературного перекладу. Його балада «Рибалка», написана за мотивами твору Ґете, – один з найяскравіших зразків романтичної поезії.

Є. Гребінка писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття. Справжню літературну славу здобув невеликим українськомовним доробком – байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літератури.

Початок нової української літератури в західноукраїнських землях пов’язують із діяльністю учасників гуртка «Руська трійця» М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, зокрема з виходом друком альманаху «Русалка Дністровая».

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

У синтезі з архітектурою розвивалася й монументальна скульптура. Найвизначнішим скульптором російського класицизму був Іван Мартос з Ічні на Чернігівщині. Для України він створив декілька яскравих пам’ятників, серед яких найвідоміший – пам’ятник градоначальнику та генерал-губернатору Рішельє в Одесі.

У першій половині 19 ст. високого рівня сягнуло українське малярство. Саме в цей час у ньому відбулися істотні зміни, пов’язані із занепадом традиційного релігійного малярства – іконопису. Тому кінець 18 – початок 19 ст. вважають межею, що відокремлювала малярство попередніх часів, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, від нового, світського. Образотворче мистецтво зазнало відчутного впливу європейського романтизму: художники зверталися до тем і образів, пов’язаних із життям народу, в їхніх творах помітно зріс інтерес до людської особистості, її внутрішнього світу. Найпослідовніше риси романтизму втілено в українському портретному живописі.

Панівне становище зберігав традиційний в Україні портретний жанр. Якщо вихідці з України Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський відіграли істотну роль у розвитку російського живопису, особливо портрета, то росіянин Василь Тропінін своєю творчістю відкрив нову епоху портретного жанру в українському живописі першої чверті 19 ст. Найціннішими творами митця є портрети подільських селян-кріпаків, а також жанрові твори з життя українського села початку 19 ст. Справжнім шедевром портретного мистецтва є картина В. Тропініна «Дівчина з Поділля» (1810-1820).

У першій половині 19 ст. як самостійне явище в українському малярстві започатковано пейзажний жанр. Найкращими зразками пейзажу є картини Василя Штернберга – «Садиба Г. Тарновського в Качанівці», «Переправа через Дніпро під Києвом», «Вітряки в степу». У Львові пейзажу майже цілком присвятив свою діяльність вихованець Віденської академії Антон Лянґе.

Найвищим досягненням мистецької культури 19 ст. є творчість Т. Шевченка. Митець активно працював у портретному жанрі, про що свідчать, зокрема, автопортрети 1840-1841 рр., портрети Маєвської, Пантелеймона Куліша, княгині Кейкуатової. Помітне місце в його малярській спадщині належить картинам жанрового характеру на українську тематику, серед яких привертають увагу «Селянська родина» та «Катерина» (1842). Шевченко-художник досконало володів різними жанрами і різною технікою, за життя був поцінований як майстер гравюри. Свою першу гравюру, ілюстрацію до трагедії Шекспіра «Король Лір», він зробив уже 1843 р.

Після відвідання України в 1843 р. Шевченко задумав здійснити видання альбому, аби розповісти в ньому про Україну, красу її природи, про звичаї українського народу, архітектурні пам’ятки, історію. 1844 р. в Петербурзі Т. Шевченко видає альбом «Живописна Україна». Історичне минуле України художник показав в офорті «Дари в Чигирині 1649 року», на якому зображено прибуття до Б. Хмельницького в Чигирин послів від трьох сусідніх держав із дарами.

АРХІТЕКТУРА

Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Перший етап розвитку класицизму в архітектурі пов’язують із широким розгортанням містобудівної діяльності, палацово-садибного будівництва, здійснюваного здебільшого царськими вельможами, поміщиками й козацькою старшиною. Яскравими зразками класицизму в архітектурі кінця 18 ст. – початку 19 ст. є палац П. Рум’янцева в Качанівці на Чернігівщині та палац К. Розумовського в Батурині. Другий етап характеризується розширенням забудови міст, їх переплануванням і подальшим удосконаленням старих міських планів і будівельних заходів. Для третього, останнього, етапу доби класицизму характерним в Україні був поступовий розпад його стильової єдності.

Показово, що творцями найяскравіших зразків цієї архітектури були майстри-іноземці. Група архітекторів (переважно італійського походження) розбудовувала Одесу. На початку століття в Одесі працював майстер Тома де Томон, француз за походженням, а в Києві – прибулий із Петербурга В. Беретті. Його будівля Київського університету стала чи не найяскравішою пам’яткою епохи на українському ґрунті.

Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими й чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення. В основі стилю – регулярна система в забудові міст, стриманість і простота форм, наслідування художніх зразків античності.

Романтизм – ідейний, літературний і мистецький напрям, що панував у Європі з 90-х рр. 18 ст. до середини 19 ст. Для нього характерні народження нового історичного мислення, ідеалізація історичної минувшини, захоплення фольклором, етнографією, народним побутом тощо.

Характерною рисою класицизму є будівництво палаців і парків. Одним із перших (і він був найвідомішим) класицистичних палацових комплексів було побудовано у Качанівці на Чернігівщині. Своєю красою уславилися два великі пейзажні парки Правобережжя - «Олександрія» у Білій Церкві та «Софіївка» в Умані. Парк «Софіївка» в Умані належав польським магнатам Потоцьким. Названий Софіївкою на честь дружини графа С. Потоцького - Софії. Автором проекту парку був польський офіцер Л. Метцель.

«ІСТОРІЯ РУСІВ»

Ідеями національного відродження наснажена пам’ятка української історичної прози й публіцистики кінця 18 ст. «Історія русів». З’явився цей твір у середовищі козацької старшинської еліти, хоча авторство його точно не встановлено.

Твір поширювався у списках (надрукований був лише 1846 р.). «Історія русів» розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Основні ідеї твору, критика самодержавства і кріпосництва, оспівування незалежної козацької держави, козацьких прав та вольностей. У творі обґрунтовано думку, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці – окремий від росіян народ зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. При цьому, одначе, не заперечувалося право російського імператора управляти Україною.

ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ. СОБОР РУСЬКИХ УЧЕНИХ

Діяльність Головної руської ради в Галичині сприяла пожвавленню громадсько-культурного життя. Панівні кола Австрії погодилися на впровадження 1848 р. української мови в народних школах і викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. Незабаром уряд зробив ще одну поступку: на початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури у Львівському університеті, яку очолив Я. Головацький.

Використовуючи досвід інших слов’янських народів, ГРР ухвалила рішення про заснування Галицько-руської матиці – культурно-освітньої організації, яка мала завданням видавати популярні книжки для народу (до 1885 р. світ побачили понад 80 книжок, серед яких «Читанка для малих дітей» М. Шашкевича (1850, 1853)). У червні було схвалено статут, за яким Матиця мала «друкувати і давати народові за найнижчими цінами добрі й корисні книги для утвердження віри і звичаїв, поширення знань, розвитку красномовства, краснописання, техніки (ремесла), економіки і педагогіки або «доброго виховання». Уже від перших практичних заходів діячі Матиці гостро відчули проблему невиробленості граматичних засад української літературної мови. Саме тому з ініціативи письменника М. Устияновича ГРР організувала перший з’їзд діячів української культури, науки та освіти у Львові (жовтень 1848 р.) – Собор руських вчених.

З усієї Галичини з’їхалися 118 учасників, серед яких письменники, учені, учителі, журналісти, дрібні службовці, юристи, студенти, а також духівництво. Протягом тижня учасники зібрання працювали в дев’яти секціях. На засіданнях секцій підготовлено пропозиції щодо створення господарського й історичного товариств, видання популярного підручника з історії України (пропонувалося перевидати «Історію Малоросії» М. Маркевича). Секція шкіл накреслила програму розвитку українського шкільництва. У секції мови й літератури виникла гостра дискусія про мову письменства. Більшість учасників обговорення висловилися за літературну мову, близьку до народної, «гражданський» шрифт і фонетичний правопис.

Дивіться також: