§ 10. Відновлення незалежності України (1985-1991)

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Початок «перебудови» в СРСР Чорнобильська катастрофа Стан економіки Шахтарські страйки Гласність і політичний плюралізм Український національно-демократичний рух Зміни в політичному керівництві УРСР Формування багатопартійної системи Вибори до Верховної Ради УРСР і до місцевих рад 1990 р. Декларація про державний суверенітет України Революція на граніті Створення Автономної Республіки Крим (АРК) Меджліс кримськотатарського народу (червень 1991 р.) Спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 р. Акт проголошення незалежності України Референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р. Розпад СРСР Міжнародне визнання України Культура Духовне відродження	квітень 1985 р. – початок «перебудови» 26 квітня 1986 р. – катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (АЕС) вересень 1989 р. – створення Народного руху України за перебудову березень 1990 р. – проведення перших альтернативних виборів до Верховної Ради УРСР 16 липня 1990 р. – ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України жовтень 1990 р. – Революція на граніті 24 серпня 1991 р. – ухвалення Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 р. – проведення Всеукраїнського референдуму та обрання Президента України
Персоналії	Поняття і терміни
Леонід Кравчук	«перебудова» гласність плюралізм український національно-демократичний рух багатопартійність суверенітет незалежність ринкові відносини референдум президент
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів; співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-подїї – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті зазначених понять і термінів характеризувати зміст та основні напрями політики «перебудови», розгортання соціального і національного рухів, зв'язок між національно-демократичним і дисидентським рухами як формами українського визвольного руху, процес формування багатопартійності, зміст Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України, особливості соціально-економічної становища УРСР; діяльність вказаного історичного діяча визначати причини та наслідки поглиблення економічної кризи, погіршення життєвого рівня населення; падіння авторитету Комуністичної партії України пояснювати причини розпаду СРСР і його наслідки для державотворення в Україні сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

«ПЕРЕБУДОВА» І ГЛАСНІСТЬ

Через кілька тижнів після призначення на посаду генерального секретаря Михайло Горбачов скликав пленум ЦК КПРС. Термін «перебудова» генеральний секретар ЦК ужив, говорячи про проблеми вдосконалення управління господарським механізмом. Контрольованою бюрократичною кампанією «перебудова» залишалася впродовж кількох років, а потім переросла у некерований згори революційний процес.

Починалася «перебудова» з інформування. Відродився дореволюційний термін «гласність», під яким розуміли інформацію, що допускалася цензурою. У радянському суспільстві цензурні перепони були абсолютними, тому воно не знало такого поняття. Поки «перебудова» була контрольованим Кремлем процесом, гласність залишалася дозованою, не набуваючи ознак свободи слова.

М. Горбачов відновив розпочатий М. Хрущовим процес десталінізації, але в радикальнішій формі. Московські суспільно-політичні журнали, на відміну від провінційних (до яких належали й українські), з осені 1986 р. дістали можливість друкувати документи, мемуари і художні твори про сталінські репресії, війну в Афганістані, економічні негаразди, привілеї номенклатури. Гострополітична журнальна, газетна і телевізійна публіцистика привертала увагу мільйонів людей.

Здійснюваний М. Горбачовим реформаторський курс зустрічав опір із боку консервативних сил у партії. Лідером консервативних сил був секретар ЦК КПРС Є. Лігачов.

Україна в перші роки «перебудови» залишалася під контролем консервативних сил, очолюваних першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким. Республіка була, як її охрестили журналісти, справжнім «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. М. Горбачов схвалив зміну влади в Києві. Республіканську партійну організацію очолив Володимир Івашко.

ПРОВАЛ КАМПАНІЇ «ПРИСКОРЕННЯ»

У доповіді на квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС М. Горбачов висунув гасло «прискорення» темпів економічного розвитку. У самому звучанні терміна відчувався оптимізм: мовляв, розвиваємося загалом задовільно, але потрібно пришвидшити темп. Про масштаби і причини економічної кризи не мали уявлення ні суспільство, ні компартійно-радянське керівництво, яке задовольнилося гаслом «прискорення». У жовтні 1986 р. на політбюро ЦК Компартії України було оголошено, що за вісім місяців поточного року міністерства та відомства республіки розіслали 666 тис. письмових розпоряджень, постанов та інших директив. І це був тільки додаток до тієї паперової зливи, яка йшла з Москви.

У квітні 1985 р. ЦК КПРС видав постанову про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму. Проте боротьба з цим соціальним злом засобами «кавалерійської атаки» не мала відчутних результатів. В Україні кількість торговельних закладів, які реалізували спиртні напої, за другу половину 1985 р. зменшилася вдвічі. Понад мільйон осіб, винних у порушенні антиалкогольного законодавства, зазнали адміністративних стягнень. У населення було вилучено 418 тис. самогонних пристроїв. У Закарпатті і в Криму вирубали виноградники. Нищили плантації навіть унікальних сортів винограду. Через це поширилося самогоноваріння, цукор став гостродефіцитним продуктом.

У травні 1986 р. ЦК КПРС видав постанову про боротьбу з нетрудовими доходами у зв’язку з поширенням тіньової економіки. «Трудящі» економічно залежали від держави, а доходи тих, хто прагнув заробляти на життя поза сферою командної економіки, вважали нетрудовими.

Увага силових структур, правоохоронних органів і компартійно-профспілкового апарату спрямовувалася на викорінення приватної ініціативи в усіх її формах. Спеціальні комісії обмірювали будиночки на дачних ділянках і змушували руйнувати приміщення, параметри яких перевищували встановлені норми. Переслідували людей, які бажали заробити ремонтом житла, пошиттям одягу, наданням населенню інших послуг. Штрафували господинь, які продавали в невстановлених місцях щось вирощене на присадибній ділянці або зібране в лісі. Через півроку, у листопаді 1986 р., під тиском реформаторів було прийнято протилежний за змістом Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність».

У травні 1988 р. прийнято Закон «Про кооперацію в СРСР». Людям, які об’єднувалися у зареєстровані державними установами кооперативи, дозволялася підприємницька діяльність, здебільшого у сфері громадського харчування та послуг. Наприкінці 1980-х рр. у кооперативах республіки працювали близько 700 тис. осіб, які виробляли товари або надавали послуги на суму до 5 млрд. рублів щорічно. Новий закон сприяв виявленню ініціативи багатьох підприємливих людей. Це був перший крок входження Радянського Союзу в ринкову економіку.

Одночасно з реформами у промисловості була спроба поліпшити функціонування колгоспно-радгоспної системи, свідченням чого стала партійно-урядова постанова «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Жорсткий контроль і в цій сфері не дав позитивного результату. Продовольча проблема дедалі більше загострювалася. Тоді Кремль вдався до деяких кроків у напрямі ринкової економіки. Зокрема, у березні 1988 р. було прийняте нове положення про колгоспи, яке допускало можливість існування орендних відносин. Колгоспним сім’ям надавалося право брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією на власний розсуд. Однак серед колгоспників знайшлися лише одиниці, які зважилися на самостійне господарювання в умовах браку малогабаритної сільськогосподарської техніки та інфраструктури, за допомогою якої можна надавати вирощеній продукції товарного вигляду й реалізувати її.

«Перебудова» – політичний курс реформаторської частини радянського керівництва, що реалізовувався в СРСР у 1985-1991 рр. Його суть полягала у спробі шляхом «революції згори» здійснити системну модернізацію суспільства.

Гласність – ліквідація цензури в СРСР М. Горбачовим, складова проголошеної ним програми реформ («перебудови»).

Плюралізм – багатоманітність, розмаїття рівноправних конкуруючих течій, сил у політиці, ідеології, релігії тощо.

Інфляція (від латин. inflatio – роздування) – тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей.

Ринкові відносини – економічні відносини, за яких обмін товарами і послугами відбувається за цінами, що автоматично склалися на основі попиту і пропозиції в конкурентній боротьбі.

ПАДІННЯ РІВНЯ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ

Інфляція у 1990 р. становила 10% на рік, а в другій половині 1991 р. – 25% на тиждень. В умовах стрімкого знецінення рубля поширився натуральний, так званий бартерний, обмін. Підприємства відмовлялися одержувати за свою продукцію «дерев’яні» рублі. Вони спрямовували продукцію передусім за адресами виробників сировини, матеріалів, енергоносіїв, щоб розплатитися з боргами. За цих умов система планового постачання товарами народного споживання зазнала майже цілковитого руйнування. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. Знецінення рубля призвело до істотного падіння реальної заробітної плати, стипендій і пенсій.

Екологічна ситуація катастрофічно погіршилася після аварії на реакторі четвертого енергоблока Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 р. Цю катастрофу вважали найбільшою за всю історію ядерної енергетики як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічними збитками. Причиною цього техногенного лиха була низька якість проектування й виготовлення устаткування для АЕС. Керівництво країни намагалося применшити наслідки катастрофи. Про шкідливість радіоактивних викидів радянське населення попередили лише на дев’ятий день після катастрофи. Раніше лунали заспокійливі заяви. Горбачов натиснув на Щербицького, щоб першотравнева демонстрація в столиці України була, як завжди, масовою, хоча рівень радіації у місті загрозливо зростав.

БОРОТЬБА ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ НАЦІОНАЛЬНИХ ЦЕРКОВ

Більшість церковних громад, що існували легально у середині 1980-х рр., представляли Російську православну церкву (РПЦ). Радянська влада переслідувала РПЦ як найвпливовішу конфесію. Однак вона давала її ієрархам можливість легально діяти під гласним (із боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (із боку КДБ) контролем. РПЦ мала в Україні особливо розвинуту мережу громад – удвічі більшу (до 4 тис.), ніж у Росії. Основна частина православних громад була в західних областях.

1 грудня 1989 р. під час візиту до Ватикану М. Горбачов заявив про скасування заборони Української греко-католицької церкви. У квітні 1990 р. греко-католикам повернули львівський собор Святого Юра і єпархіальну резиденцію.

У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал Мирослав Любачівський. У лютому 1989 р. у Києві було організовано ініціативний комітет, який поставив завданням легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У серпні 1989 р. священик і віряни церкви Святих Петра і Павла у Львові відмовилися підпорядковуватися РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні.

Архієрейський собор РПЦ, який працював у Москві в січні 1990 р., виділив єпархії, громади й монастирі на території УРСР в окрему адміністративну одиницю – екзархат Новий екзархат отримав назву Українська православна церква (УПЦ). Однак московська патріархія залишила за собою право втручатися у розв’язання будь-яких питань внутрішнього життя УПЦ. У листопаді 1991 р. православні ієрархи України поставили питання про надання УПЦ автокефалії. Патріарх відмовився це зробити. Більшість ієрархів та вірян східних і південних областей України залишилася в підпорядкуванні Московського патріархату.

ДІЯЛЬНІСТЬ «НЕФОРМАЛЬНИХ» ОБ'ЄДНАНЬ

У середині 1980-х рр. в Україні налічувалося десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад 1,5 млн. осіб – від піонерів до пенсіонерів. Неформальними називали організації, які виникали без узгодження з владою.

Одним із перших у серпні 1987 р. в Києві було створено Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало колишніх політв’язнів. Учасники клубу обговорювали проблеми, які не виходили за межі історії та культури. Проте для дискусій вони обирали «білі плями» історії і тим неминуче ставали в опозицію до радянської влади.

У жовтні 1987 р. у Львові було організовано Товариство Лева. Воно об’єднувало свідому молодь, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Навесні 1988 р. в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка з’явилася студентська організація «Громада».

Діяльність неформальних організацій перебувала під пильною увагою КДБ. Непідконтрольні державній партії осередки множилися в геометричній прогресії. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи сформувалася політична організація всеукраїнського масштабу – Українська Гельсінська спілка (УГС). Члени УГС обрали своїм лідером ще на той час ув’язненого Л. Лук’яненка (звільнений у грудні того самого року).

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник». Він став першим позацензурним журналом, який легально видавали в Україні. Очолював редколегію, як і до 1972 р., В. Чорновіл. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації раніше приховуваних історичних документів. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував твори письменників, які раніше через цензуру не могли пробитися до читача. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. За безпосередньої участі цієї організації й під тиском громадськості в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР». Цей документ юридично закріплював державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, що мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах. Проте реальний механізм контролю за виконанням закону не передбачався. Не брався до уваги й фактор спротиву його запровадженню. У державному бюджеті не передбачили матеріальні витрати на впровадження української мови у діловодство. Тому закон здебільшого залишався на папері.

З осені 1988 р. «перебудовний» процес почав вислизати з рук його керманичів. У Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань. Центром політичної активності в Україні, безперечно, був Львів. Зі зрозумілих причин русифікація мало торкнулася Західної України. Населення її особливо боляче сприймало обмеження сфери дії української мови. 13 червня 1988 р. після заборони місцевою владою проведення установчих зборів Товариства української мови ім. Т. Шевченка львів’яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидання, засобів масової інформації. На площі перед Львівським університетом регулярно проводили мітинги, учасники яких вимагати скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнення політичних в’язнів, розширення прав союзних республік тощо. На ці мітинги під пам’ятником І. Франкові збиралися від 20 до 50 тис. осіб.

Перший масовий мітинг у Києві відбувся 13 листопада 1989 р. біля Республіканського стадіону. Його організаторами стали «Зелений світ», клуб «Спадщина», студентське товариство «Громада». На мітингу гостро порушувалося питання про відповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького та голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко за приховування руйнівного впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблока.

РОБІТНИЧИЙ РУХ

Улітку 1989 р. у Радянському Союзі спалахнув масовий шахтарський страйк. Уперше за роки радянської влади роботу припинили одночасно багато підприємств. Страйк розпочався в Кузбасі. На знак солідарності з кузбасівцями 15 липня припинили роботу працівники однієї з дільниць шахти «Ясинівська-Глибока» в Макіївці. Страйк швидко поширювався, і 21 липня в Україні припинили працю майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському вугільних басейнах. Найбільше робітників не задовольняли навіть не умови праці (зокрема, її небезпека через переважно застарілі засоби виробництва), а дефіцит продовольчих і промислових товарів, низька заробітна плата.

Шахтарі Донбасу не висували політичних вимог. Посланці УГС та інших «неформальних» організацій безуспішно намагалися підштовхнути їх до створення незалежних профспілок на зразок польської «Солідарності». Проте після відновлення роботи страйкові комітети не було розпущено.

УТВОРЕННЯ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ

Національний рух за років «перебудови» був нерозривно пов’язаний із виникненням і розвитком масової організації, яка мала таку саму назву: Народний рух України за перебудову. У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України створив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. Вона розпочала роботу з формування непартійної масової організації. В. Щербицький зробив усе, щоб перешкодити появі масової громадської організації, альтернативної державній партії. У пресі розгорнулася кампанія з дискредитації членів ініціативної групи.

Попри спротив номенклатури 8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України. Приблизно половину делегатів представляли західні, понад третину – центральні регіони республіки. Кількість членів Руху зі східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у творенні нової організації. Головою НРУ делегати з’їзду обрали поета І. Драча, керівником секретаріату – М. Гориня.

28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» було оприлюднено програму НРУ, що її ухвалив установчий з’їзд. Вона не містила вимог негайного здобуття незалежності України й орієнтувала на підтримку тих реформаторських сил у КПРС, які розпочали перебудовну політику. Розгортаючи роботу в масах, Народний рух апелював передусім до «білих плям» радянської історії. Найпотужнішою та найзначнішою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських народних республік 21 січня 1919 р.

У неділю 21 січня 1990 р. Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за вочевидь применшеними даними МВС УРСР – 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки й утворили «живий ланцюг», який символізував єдність українців Заходу і Сходу. У рамках акції «Українська хвиля» в шести областях відбулося 30 мітингів. Найбагатолюдніші мітинги пройшли у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис. осіб). Так було вперше відзначено День соборності України.

ВИБОРИ 1989-1990 рр.

У березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР. Партійні комітети не втручалися у виборчий процес і не визначали кандидатів блоку комуністів і безпартійних. На один мандат могли претендувати кілька кандидатів. В Україні виборці провалили багатьох високопосадових функціонерів. Частка комуністів виявилася навіть більшою, ніж тоді, коли парткоми ще до виборів визначали склад депутатів за партійною, соціальною, національною і демографічною ознаками. Після перших вільних виборів почалася кампанія протесту проти закону, який допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. Очолили її Народний рух і демократично налаштовані народні депутати СРСР, об’єднані в Республіканський депутатський клуб.

Восени 1989 р. були внесені важливі поправки до закону про вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Відповідно до них депутатів обирали тільки у виборчих округах. Не передбачалося органу влади, подібного до З’їзду народних депутатів СРСР. Перед виборами 43 неформальні організації на чолі з Народним рухом України утворили Демократичний блок. До нього увійшли 43 громадські організації та групи (осередки НРУ, «Меморіал», УГС, «зелені» та ін.). У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного та економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи, рівноправність усіх форм власності, розроблення нової конституції, реальна свобода віросповідання.

4 березня 1990 р. відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад. Вони вирізнялися активністю: на дільниці з’явилися 85% тих, хто був внесений до виборчих списків. Бюлетені містили по одній кандидатурі лише в чотирьох округах із 450. Вибори засвідчили, що компартійно-радянський апарат контролював ситуацію. Демократичний блок зазнав поразки. Номенклатура перемогла в усіх областях, окрім Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської. У цих трьох областях за кандидатів Демократичного блоку віддали голоси 85% виборців, тож комуністичні депутати опинилися в опозиції.

ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ

На початку 1990-х рр. з’явилися перші політичні партії, альтернативні КПРС-КПУ. Українська національна партія (УНП) була утворена у Львові ще в жовтні 1989 р., але на початок 1991 р. вона налічувала лише півтори сотні членів. У квітні 1990 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Української республіканської партії (УРП), а у Львові - Української християнсько-демократичної партії (УХДІІ). УРП охопила відразу майже всі області України, оскільки спиралася на осередки та кадри УГС. На початок 1991 р. чисельність УРП зросла до 7 646 членів і кандидатів, з-поміж яких було 10 народних депутатів Верховної Ради України. Основною метою партії було визначено створення Української самостійної держави. У національному питанні проголошувалася рівність громадян незалежно від походження та національності. Наголошувалося на праві кримських татар на організоване повернення в Україну. УХДП теж пов’язувала питання державності з досягненням політичної незалежності, акцентуючи на потребі відновлення національної символіки й наданні українській мові статусу державної.

У червні 1990 р. в Київському університеті ім. Т. Шевченка відбулася установча конференція Ліберально-демократичної партії. У вересні в Теребовлі створено Демократичну партію України (ДемПУ), а в Києві – Партію зелених України. У грудні 1990 р. засновано Партію демократичного відродження України. Це була партія депутатів: кожний п’ятий член мав мандат рад різного рівня.

Утім стихійно створювана багатопартійна система була специфічною. На початок 1991 р. всі партії (їх було 13), окрім комуністичної, мали сукупну чисельність 30 тис. осіб, натомість КПУ – 2 млн. 964 тис. Процес реформування КПУ в умовах гострої суспільно-політичної кризи не розпочинався, й активно діяти в нових умовах вона не могла. Майже всі комуністи виявилися пасивними спостерігачами подій, що розгорталися на їхніх очах.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ

15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала працювати як парламент - на постійній основі. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдопарламентом. Під час першої сесії сформувалися два блоки депутатів – парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну») на чолі з О. Морозом і опозиційна «Народна рада» з лідером І. Юхновським. Сесію Верховної Ради транслювали по радіо і телебаченню, полеміка між депутатами впливала на настрої суспільства.

Одразу почалася боротьба за скасування 6-ї статті Конституції 1977 р., у якій проголошувалася «керівна і спрямовуюча» роль КПРС у суспільстві. Позачерговий третій З’їзд народних депутатів у березні 1990 р. скасував цю статтю Конституції, що відкрило шлях для запровадження у СРСР багатопартійної системи, ухвалив закон про заснування посади Президента СРСР і обрав на цю посаду генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова. Далекоглядні представники панівних кіл радянської України почали розуміти, що треба шукати іншу опору своїй владі, ніж союзний центр на чолі з М. Горбачовим. Вони почали повертатися обличчям до власного суспільства і вже схильні були перехопити в Народного руху гасло державного суверенітету.

12 червня 1990 р. з ініціативи Б. Єльцина декларацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації. Приклад Росії надихнув і підштовхнув українських парламентарів до історичного кроку. 28 червня вони почали обговорювати питання про державний суверенітет України. 16 липня Декларацію про державний суверенітет України було ухвалено.

Відчуваючи настрої населення, частина комуністичної більшості Верховної Ради почала віддалятися від ЦК КПУ, на чолі якого стояв переконаний прибічник союзного центру С. Гуренко. Так звані суверен-комуністи об’єднувалися навколо іншого лідера КПУ – Л. Кравчука. Останній узяв курс на реальну суверенізацію УРСР.

РЕВОЛЮЦІЯ НА ГРАНІТІ

«Народна рада» в українському парламенті прагнула розпочати передбачуваний радянськими конституціями процес виходу з СРСР. Натомість загальносоюзний центр на чолі з М. Горбачовим і російський лідер Б. Єльцин, борючись одне з одним за владу, були єдині в намаганні запобігти розпаду країни. Небажання Верховної Ради УРСР здійснювати задекларовані революційні перетворення спричинило протести в суспільстві.

Суверенітет – риса, притаманна державі, яка полягає у незалежності від інших держав та самостійності у врегулюванні внутрішніх проблем. Складові суверенітету: контроль за територією, незалежність, вільний від зовнішнього втручання політичний, соціальний та економічний устрій тощо.

Багатопартійність – один із головних елементів демократичної політичної системи, адже саме політичні партії є зв'язувальною ланкою між урядом і народом. У демократичному суспільстві через партії уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на корегування офіційної лінії. Процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві.

На початку жовтня 1990 р. в Києві розпочалося голодування студентів під політичними гаслами. Київські студенти висунули три вимоги:

1) достроково припинити повноваження Верховної Ради УРСР і призначити нові вибори на багатопартійних засадах восени 1991 р.;

2) ухвалити закон про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;

3) не допустити підписання Союзного договору.

Львівські студенти доповнили ці вимоги ще двома: затвердити рішення про проходження військової служби громадянами України виключно в межах республіки та відправити у відставку голови Ради Міністрів УРСР В. Масола.

У наметовому містечку на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) було до півсотні наметів.

У голодуванні брали участь 158 студентів із Києва, Львова, Дніпропетровська, Івано-Франківська та інших міст. Містечко рясніло плакатами: «Наше ярмо: 239, КДБ, КПУ», «Комуністам – комунізм, Україні – свободу», «КПРС – на смітник історії» та ін. Учасників голодування регулярно доставляли до 14-ї лікарні, де їм у разі потреби надавали медичну допомогу. 11 жовтня в Києві відбулася 100-тисячна демонстрація на підтримку студентів-голодувальників. Мітинги й демонстрації солідарності пройшли в Донецьку, Горлівці, Херсоні, Дніпропетровську, Тернополі, Рівному, Кременчуці.

17 жовтня Верховна Рада УРСР затвердила постанову, яка частково задовольнила вимоги протестувальників, після чого припинилося голодування студентської молоді. Однак реального результату, як виявилося, студенти досягли тільки в одному пункті своїх вимог – кадровому. Голова уряду В. Масол був звільнений, на його місце призначили першого заступника – В. Фокіна.

СТВОРЕННЯ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ (АРК). МЕДЖЛІС КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

Громадські рухи під гаслами «перебудови» активізувалися і серед кримських татар. У квітні-травні 1989 р. було створено громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР). Її головою став Мустафа Джемілєв. Прагнення кримськотатарських активістів підтримували й українські неформальні організації. В останній день роботи установчий з’їзд Народного руху України за перебудову схвалив заяву «На підтримку прагнень кримськотатарського народу», у якій наголошувалося: «Найсвідоміші сини і доньки України зазнавали всіляких утисків та нагінок за підтримку законних прагнень кримськотатарського народу повернутися на свою Батьківщину й відновити свої національно-культурні та територіальні права». Народний рух звернувся до всіх громадян України із закликом допомогти кримським татарам відродити їхню автономію, культуру, освітню мережу, державність.

Під тиском численних акцій влада була змушена дозволити кримським татарам повернутися на історичну батьківщину. Хоча повернення депортованого народу наражалося на перешкоди з боку центральної та місцевої влади, влітку 1991 р. на Кримському півострові мешкали вже 135 тис. кримських татар.

Кримська обласна рада в листопаді 1990 р. ухвалила декларацію про державний і правовий статус Криму, в якій призначила на 20 січня 1991 р. референдум серед кримчан щодо відновлення Кримської АРСР. Керівництво Організації кримськотатарського національного руху на чолі з М. Джемілєвим заявило, що референдум російськомовного населення, переселеного на півострів після депортації кримських татар, буде грубим зневажанням прав кримськотатарського народу й не матиме юридичної сили.

Проте референдум відбувся у встановлені строки. Обласна рада сформулювала внесене на референдум запитання в такій формі: «Ви за відтворення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР і учасника союзного договору?». Отже, йшлося не про відновлення ліквідованої 1945 р. автономії, а про бажання облради бачити Крим суб’єктом СРСР та навіть учасником союзного договору, що автоматично заперечувало належність області України. Однак наміру передати півострів Росії, хоча таку пропозицію активно пропагували, у кримських депутатів не було. Вони воліли отримати в рамках Радянського Союзу статус, рівновеликий з Україною і Росією. Позитивно на винесене запитання відповіли 1 млн. 343,9 тис. кримчан, які взяли участь у референдумі. Проти висловилися 81,3 тис. (5,64% тих, хто проголосував).

Не очікуючи офіційної реакції вищих органів влади СРСР та не заслухавши делегацію Організації кримськотатарського національного руху, яка терміново прибула до столиці УРСР, Верховна Рада 12 лютого 1991 р. ухвалила закон, за яким у межах території Кримської області відновлювалася Кримська АРСР у складі УРСР. ОКНР висунула ідею скликання першого після 1917 р. загальнонаціонального Курултаю. Він відкрився у Сімферополі 26 червня 1991 р. У його роботі взяли участь близько 300 делегатів із Криму та республік Середньої Азії, а як гості - представники кримськотатарських організацій Туреччини, активісти Народного руху України, Української республіканської партії, деякі народні депутати СРСР та УРСР.

28 червня 1991 р. Курултай опублікував Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, ідентичну документам, оприлюдненим на рік раніше союзними й автономними республіками СРСР. Курултай представників кримськотатарського народу, бувши обраним демократичним шляхом на всій території СРСР і виступаючи від імені всього кримськотатарського народу, проголосив утворення Меджлісу – вищого повноважного представницького органу. Меджліс мав діяти згідно з волею народу, висловленою Курултаєм.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі підлеглі Президента СРСР, які обіймали головні посади в союзних структурах, ізолювали його в кримській резиденції й зробили спробу перебрати на себе всю повноту влади, створивши так званий Державний комітет надзвичайного стану (рос. ГКЧП) («серпневий путч»). Не маючи позитивної програми, вони прагнули лише одного: зупинити процес демократизації суспільного життя і повернутись до становища, яке існувало в країні до оголошеної М. Горбачовим «перебудови». Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір народу, який підтримував президента РРФСР Б. Єльцина. Президент Російської Федерації тимчасово узяв на себе функції союзного президента. Одночасно виявилося небажання силових структур брати участь у розпалюваній путчистами громадянській війні. На третій день організатори перевороту визнали свою поразку.

Головні події в Україні відбувалися в Києві. Вранці 19 серпня командувач Сухопутних військ СРСР генерал В. Варенніков у супроводі першого секретаря ЦК Компартії України С. Гуренка і місцевих генералів прибув до голови Верховної Ради УРСР і попередив його, що спроби невиконання наказів ГКЧП призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Варенніков вимагав від Л. Кравчука такої лінії поведінки: «У західних областях необхідно ввести надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їхні газети, припинити і розганяти мітинги. Вам необхідно здійснити екстрені заходи, щоб не складалася думка, що ви йдете старим курсом... Війська доведені до повної бойової готовності, і ми застосуємо заходи аж до пролиття крові».

Не контролюючи розміщені в Україні Збройні сили СРСР, Л. Кравчук зайняв обережну позицію. Обачність у спілкуванні із заколотниками була єдиною зброєю українських політиків, які гостро відчули свою безпорадність перед загальносоюзними силовими структурами, розміщеними на території України. Демократична опозиція 19 серпня організувала мітинги протесту в Луцьку, Івано-Франківську, Житомирі, Харкові, Чернігові та Києві. Б. Горинь на засіданні Львівської обласної організації Української республіканської партії заявив: «Україна може скористатися ситуацією і стати незалежною». ЦК Компартії України, під впливом якого до початку путчу залишалася переважна частина депутатів Верховної Ради, 19 серпня зберігав мовчання. Але напередодні секретаріат ЦК надіслав керівникам обласних і міських організацій партії шифрограму із вказівками, як діяти в ситуації після утворення ГКЧП. Ішлося про беззастережну підтримку заколотників. 20 серпня окреслився успіх Б. Єльцина у протистоянні із заколотниками та їхня нездатність опанувати ситуацію в країні. Ввечері було оприлюднено заяву Президії Верховної Ради України, у якій дія постанов ГКЧП на території республіки не визнавалася. Уранці 21 серпня Л. Кравчук зустрівся з представниками Донецького страйкового комітету й погодився з вимогами страйкомів Донецька, Макіївки та Красноармійська про визнання ГКЧП незаконним і про суд над його членами. Розвиток подій у Москві на той час уже давав цілковиті підстави говорити про суд над заколотниками.

Невдала спроба державного перевороту цілком змінила політичну ситуацію в Україні. Вранці 24 серпня 1991 р. в Києві відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. Виступаючи від імені «Народної ради», І. Юхновський запропонував проголосити акт, у якому зафіксувати незалежний статус України, абсолютний пріоритет її Конституції, законів та урядових постанов. Проголошення акта пропонувалося підтвердити наступним проведенням референдуму в республіці. «Народна рада» виступила з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України.

Увечері цього історичного дня Л. Кравчук виніс на голосування проект Акта проголошення незалежності України:

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ «Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., – продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, – виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, – здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Акт проголошення незалежності України було схвалено конституційною більшістю голосів: 346 народних депутатів проголосували «за», 4 – «проти», незначна група утрималася Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України призначили на 1 грудня 1991 р., одночасно з виборами Президента України.

Верховна Рада України ухвалила також постанову про політичну ситуацію й нагальні заходи зі створення умов для запобігання новим спробам військового перевороту. Визнавалося необхідним створити Раду оборони, Збройні Сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, увести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

Президія Верховної Ради 26 серпня видала указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України, а також про опечатування і взяття під охорону службових приміщень її партійних комітетів, щоб убезпечити майно та документи від розкрадання, руйнування і знищення. 30 серпня, коли створена Президією Верховної Ради комісія довела участь партапарату в підготовці та здійсненні путчу, Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності Комуністичної партії Радянського Союзу на території України.

Референдум (від лат. referendum – те, що треба доповісти) – в державному праві прийняття електоратом (виборцями) рішення з конституційних, законодавчих або інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних питань.

Президент (від лат. praesidens, род. відм. praesidentis – той, хто сидить попереду) – багатозначне поняття: 1) виборний голова, керівник установи, організації, товариства тощо; 2) голова держави в країнах із республіканською або змішаною формою правління.

ЧИННИКИ, ЩО ЗУМОВИЛИ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ