§ 2. Розгортання Української революції. Боротьба за відновлення державності

ПРИХІД ДО ВЛАДИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

У серпні 1918 р. з ініціативи українських соціал-демократів постав блок політичних сил Український національний союз (УНС), який проголосив своєю метою створення суверенної демократичної держави парламентського типу. П. Скоропадський спробував порозумітися з Національним союзом, однак цього не допустили кадетські міністри й торговельно-промислові кола. Коли стало зрозуміло, що німецькі багнети більше не рятуватимуть гетьманський режим, голова Українського національного союзу В. Винниченко вирішив діяти, не гаючи часу. В ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, Січових стрільців, профспілки залізничників. Було створено орган із п’яти осіб для керівництва повстанням пройти гетьмана – Директорію. Головою Директорії став В. Винниченко, її збройні сили очолив С. Петлюра.

У ніч на 14 грудня до Києва ввійшли Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем – основна військова сила, на яку спиралася Директорія під час антигетьманського повстання. Кілька днів П. Скоропадський переховувався в місті, а потім у мундирі німецького офіцера виїхав до Берліна.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КУРС ДИРЕКТОРІЇ

Директорія була органом, який здійснював керівництво повстанням. Після здобуття перемоги її функції вичерпалися. Попервах Директорія намагалася зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила уряд УНР (його очолив соціал-демократ В. Чехівський), до складу якого ввійшли представники всіх політичних партій, що об’єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала програмову декларацію, побудовану на засадах так званого трудового принципу, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам.

Місцеві ради повинні були організувати вибори на Всеукраїнський Трудовий конгрес – вищий тимчасовий законодавчий орган УНР. За інструкцією, затвердженою Директорією УНР на початку січня 1919 р„ вибори на Трудовий конгрес відбувалися по куріях (селянської, робітничої і «трудової інтелігенції») у кожній губернії і в ЗУНР.

Відкриттю в Києві Трудового конгресу передувало об’єднання УНР і ЗУНР. 22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал про затвердження злуки Наддніпрянської Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Українську Народну Республіку.

Перша сесія Трудового конгресу почалася 23 січня 1919 р. у Київському оперному театрі. Зібралося близько 400 делегатів, серед яких і 36 представників ЗУНР. Конгрес затвердив акт про створення єдиної соборної України, обговорив питання владних повноважень, внутрішньої та зовнішньої політики. До наступної сесії Конгресу верховну владу й оборону держави доручали здійснювати Директорії УНР. До складу Директорії ввійшов представник від ЗУНР Є. Петрушевич.

Серед членів Директорії УНР не було згоди щодо зовнішнього політичного курсу. В. Винниченко й перший голова Ради народних міністрів В. Чехівський прагнули порозуміння з Москвою, а С. Петлюра обстоював зближення з Антантою. Щоправда, невдовзі стало зрозуміло, що обидва ці вектори є однаково безперспективними.

Криза влади поглиблювалася особистим суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою. Вплив останнього невпинно зростав. Однак реальна влада на місцях належала виборним отаманам напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Такі загони воліли воювати неподалік від рідних осель, а у разі невдачі розпорошувалися без бою. Деякі отамани переходили зі своїми загонами на бік більшовиків, інші не бажали визнавати будь-якої влади, крім власної. У спогадах сучасників фігурують імена близько 60 повстанських отаманів.

Під час падіння гетьманського режиму Директорія УНР мала 100-тисячну армію, а через півтора місяця, перед здаванням Києва, чисельність її військ скоротилася вп’ятеро.

ДРУГА ВІЙНА БІЛЬШОВИЦЬКОЇ РОСІЇ З УНР (ГРУДЕНЬ 1918 – ЧЕРВЕНЬ 1919 рр.)

Наступ більшовицьких військ змусив Директорію одразу після завершення роботи Трудового конгресу залишити Київ. 2 лютого її резиденцією стала Вінниця.

11 листопада 1918 р. кайзерівська Німеччина підписала акт про перемир’я, який де-факто означав капітуляцію. Брестський мирний договір утратив чинність.

28 листопада, через два тижні після створення Директорії, було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. В. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати для створюваної Української радянської армії не залучені на фронтах військові формування. З січня 1919 р. його армія увійшла до Харкова. Разом із нею прибув Тимчасовий уряд України. 4 січня було створено Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка, перед яким стояло завдання оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука й Катеринослава. Пересвідчившись у неможливості дипломатичних переговорів, Директорія УНР 16 січня офіційно оголосила війну радянській Росії.

Упродовж січня 1919 р., завдавши поразки Сірожупанній дивізії Армії УНР, радянські формування захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав, Кременчук. Надзвичайно погіршив ситуацію перехід на бік більшовиків отаманів Н. Григор’єва і Зеленого (Д. Терпила). Наприкінці січня 1919 р. Лівобережна Україна опинилася в руках більшовиків. 5 лютого 1919 р. червоні війська вступили в Київ. А навесні радянську владу було встановлено на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

На початку березня Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова, а через деякий час до Рівного. 5 травня уряд перебрався до Радзивилова. Згодом, після втрати Луцька, який захопила польська армія Директорія та уряд УНР залишилися без власної території.

Отаманщина як явище зародилася в Армії УНР наприкінці 1918 р. підчас антигетьманського повстання, коли до регулярних військ масово вливалися селянські повстанські загони, сформовані різними отаманами. Свавільні дії таких частин, їхнє небажання підпорядковуватися наказам командування підривали Директорію зсередини, знесилювали її в боротьбі з більшовицькими військами.

«Червоний терор» – заходи насильства, що їх вживали більшовики проти широких соціальних груп, зокрема робітників і селян, які були оголошені «класовими ворогами» або звинувачувалися у «контрреволюційній» діяльності.

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ В 1919 р. ПОЛІТИКА ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ. «ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР»

На початку лютого 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) – та переїхав із Харкова до Києва. За аналогією з московським виконавчим органом влади уряд назвали Радою народних комісарів, скорочено – Раднаркомом. Головою уряду став X. Раковський, призначений ЦК РКП(б). У березні 1919 р. відбувся III Всеукраїнський з’їзд рад, який ухвалив першу Конституцію УСРР та обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК) України на чолі з Г. Петровським.

На території України було поширено політику воєнного комунізму, що передбачала:

Надзвичайно жорстоку політику радянська держава проводила щодо села. Заготівельники вимагали від селян здавати всю продукцію, що перевищувала норму, встановлену на особисті потреби. Завдання щодо збирання «розкладали» по дворах, селах, волостях і повітах. Так з’явилася продрозкладка. Декрет Раднаркому про хлібну й фуражну розверстку (розкладку) вийшов у січні 1919 р. Вона не була податком, оскільки її обсяг визначався потребами держави в продовольстві та здатністю Народного комісаріату продовольства і його воєнізованих підрозділів (разом із добровільними продовольчими загонами робітників) вилучати продукцію у селян. Тож продрозкладка була реквізицією. У 1919 р. із запланованих 140 млн. пудів хліба з українського села вдалося вилучити лише 8 млн. пудів.

АНТИБІЛЬШОВИЦЬКІ ВИСТУПИ В АРМІЇ І НА СЕЛІ

Щоб полегшити вилучення зерна, селян треба було об’єднати у великі «соціалістичні» господарства – комуни та радгоспи. Йшлося про здійснення суцільної колективізації селянських господарств. У відповідь піднялася могутня хвиля селянського протесту. Антибільшовицькі виступи селян виявилися особливо загрозливими через те, що вони розгорнулися передусім у збройних силах. Один із перших виступів проти уряду очолив отаман Зелений (Д. Терпило). Його загони входили до Армії УНР, а потім у повному складі перейшли на бік Червоної армії. В. Антонову-Овсієнку довелося докласти великих зусиль, щоб придушити повстання.

Услід за Зеленим проти влади виступили численні селянські загони «батька» Н. Махна. У квітні 1919 р. на з’їзді селянських депутатів Катеринославщини в Гуляйполі було висловлено категоричну незгоду з антиселянськими рішеннями Третього Всеукраїнського з’їзду рад. Однак X. Раковський не наважився вжити каральних заходів проти «батька», який своїми силами тримав увесь фронт проти денікінців між Маріуполем і Волновахою.

Наймасштабнішим був виступ отамана Н. Григор’єва. У лютому 1919 р. він перейшов на бік більшовиків і спромігся блискавично витіснити війська Антанти з півдня України. Однак у травні він звернувся з маніфестом «До українського народу», в якому закликав боротися проти комун, «чрезвичайки» й комісарів. З великими труднощами Раковському вдалося розгромити григор’євців.

ДИРЕКТОРІЯ УНР ТА АНТАНТА

Наприкінці листопада 1918 р. перші антантівські десанти висадилися в Севастополі; 2 грудня до Одеси прибув французький корабель «Мірабо». У середині грудня в Одесі почалася висадка 15-тисячного військового десанту Антанти, який змусив війська УНР залишити місто 13 січня 1919 р. в Одесі розташувався штаб французької десантної дивізії. Наприкінці січня – на початку лютого війська Антанти взяли під свій контроль Херсон і Миколаїв.

Інтервенція Антанти – військова присутність збройних формувань Антанти на півдні України в 1918-1919 рр. Мала на меті підтримати білогвардійський російський рух у його прагненні відновити Російську імперію.

За півтора місяця на Чорноморське узбережжя висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини – загалом близько 60 тис. осіб. Утім, цими силами інтервенти спромоглися захопити лише вузьку смугу узбережжя.

Антанта допомагала білогвардійцям генерала А. Денікіна відновлювати неподільну Росію. Вона не визнала Української Держави гетьмана П. Скоропадського і не збиралася визнавати Директорію УНР. Однак остання не могла протидіяти Антанті. У неї було достатньо інших ворогів: Польща прагнула відновити кордони Речі Посполитої 18 ст., на півночі й північному сході готувалися до вторгнення армії більшовицької Росії, на південному сході нагромаджували сили білогвардійці.

Після переїзду Директорії до Вінниці група провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням. Воно висунуло такі вимоги: реорганізувати Директорію і вивести з неї представників соціалістичних партій; відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати Армію УНР і у стислі терміни збільшити її, мобілізувавши до 300 тис. осіб; підпорядкувати Армію УНР нарівні з Добровольчою армією А. Денікіна союзному командуванню.

Симон Петлюра заявив про припинення свого членства в УСДРП, щоб залишитися в Директорії. В. Винниченко вийшов із Директорії, передав повноваження глави С. Петлюрі та виїхав з України. В. Чехівський подав у відставку, а на посаді голови уряду УНР його замінив безпартійний С. Остапенко. Проте новий уряд опинився в цілковитій ізоляції.

Влада в Директорії зосередилася в руках С. Петлюри. Втім, сподівання на швидку й ефективну допомогу з боку Антанти виявилися марними. З’ясувалося, що в Антанти немає сил для розгортання масштабних воєнних дій в Україні. У березні під тиском більшовиків союзні війська залишили Херсон і Миколаїв, а на початку квітня – Одесу. 9 квітня у Рівному члени Директорії санкціонували створення нового (знову-таки – соціалістичного) уряду на чолі з Б. Мартосом, що засвідчило крах проантантівської політики.

СТАНОВИЩЕ ДИРЕКТОРІЇ УНР УЛІТКУ 1919 р.

На початку червня 1919 р. Армія УНР, закінчивши реорганізацію (усі військові з’єднання було зведено в групи й дивізії), опинилася в оточенні між польськими й більшовицькими військами. За цих умов українські війська перейшли в контрнаступ проти більшовиків на Західному Поділлі. З червня частини Армії УНР розбили більшовицькі частини під Кам’янцем і захопили місто. У червні розпочалася Кам’янецька доба Директорії УНР (до листопада 1919 р.). Незабаром до Кам’янця-Подільська переїхали центральні державні установи УНР, усі міністерства.

На початку липня загони В. Антонова-Овсієнка зупинили наступ військ С. Петлюри. У середині липня на подільську землю перейшли Українська Галицька армія (УГА) й уряд ЗУНР. Перехід через Збруч Галицької армії докорінно змінив розклад сил. Радянське командування зупинило свої війська перед Кам’янцем, щоб не опинитися між двома українськими арміями.

Після об’єднання армій УНР і ЗУНР ситуація на Правобережжі радикально змінилася: перед двома національними арміями України залишилося тільки два противники – радянська й білогвардійська російські армії.

Злиття українських армій не залишилося поза увагою А Денікіна. Він уповільнив темпи просування на Москву, щоб не втратити України. Кавалерійські частини білогвардійців під командуванням генерала М. Бредова швидким маршем посунули на Київ.

З’єднані УГА й Армію УНР очолив С. Петлюра. Водночас у Кам’янецьку добу помітно загострилася боротьба між різними течіями українського національно-визвольного руху. Опозицію не влаштовувала політика Директорії УНР. Напруженими були персональні стосунки С. Петлюри і Є. Петрушевича.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

Поразка Центральних держав у Першій світовій війні та зумовлений нею розпад Австро-Угорської монархії актуалізували державотворчі плани галицьких українців. 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися визначні діячі Східної Галичини й Буковини, а саме: посли до імперського парламенту, депутати Галицького та Буковинського сеймів, керівники політичних партій, митрополит А. Шептицький, єпископ Г. Хомишин. Вони проголосили себе Конституантою (Установчими зборами) й обрали Українську Національну Раду – вищий орган влади української держави, розташованої на теренах Східної Галичини, Лемківщини, Північно-Західної Буковини й Закарпаття. Головою УНРади обрали Є. Петрушевича.

«Заснувши 31 жовтня 1918 р. під австрійською державною владою, виконуваною поляками, населення Львова прокинулося 1 листопада 1918 р. під владою Української Національної Ради. Як символ цієї влади майорів на вежі ратуші український синьо-жовтий прапор», – писав сучасник. У ніч на 1 листопада збройні загони Українських січових стрільців на чолі з Д. Вітовським, підпорядковані Національній Раді, зайняли Львів, а потім – усю Східну Галичину. Події у Львові 1 листопада 1918 р. увійшли в історію під назвою «листопадового зриву».

9 листопада Українська Національна Рада утворила уряд – Тимчасовий державний секретаріат. Очолив його лідер найвпливовішої на той час Національно-демократичної партії К. Левицький. Того самого дня УН Рада затвердила назву української держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Територія республіки становила 70 тис. кв. км з населенням близько 6 млн. осіб. Свою діяльність Державний секретаріат розпочав із напрацювання проекту «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Його було ухвалено на засіданні УНРади 13 листопада.

Утім, уже 21 листопада 1918 р. молода держава зазнала могутнього удару польських військ. Галицькі вояки були змушені здати Львів, і уряд переїхав спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня – до Станіслава. Новій державі вдалося забезпечити певний порядок і стабільність, створити органи місцевого управління. Важливим завданням соціально-економічної політики було розв’язання земельного питання. Деякі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, розподілялися між селянами. Виборчі права було надано всім громадянам ЗУНР, передбачалися широкі права національних меншин.

Керівництво ЗУНР послідовно заявляло про своє рішення «перестати існувати як окрема держана й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Урочиста церемонія підписання Акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у присутності десятків тисяч людей. УНР і ЗУНР об’єднувалися в єдину соборну Українську Народну Республіку. Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА БУКОВИНІ Й У ЗАКАРПАТТІ

На Конституанті у Львові 18 жовтня 1918 р. були присутні 22 буковинські делегати. Повернувшись до Чернівців, вони створили Крайовий комітет на чолі з відомим громадським діячем Омеляном Поповичем. Комітет почав перебирати на себе владу в імперської адміністрації. З листопада Крайовий комітет провів у Чернівцях велике (до 10 тис. учасників) Буковинське народне віче. На ньому було вирішено приєднати українську частину Буковини до Західноукраїнської держави. Учасники цього історичного зібрання ухвалили ще один пункт своїх вимог: «Віче бажає прилучення австрійської частини української землі до України». Однак уже на початку листопада 1918 р. королівська Румунія ввела у край свої війська.

Територія Хотинщини (Північної Бессарабії, що від 1812 р. перебувала у складі Росії) з лютого до початку листопада 1918 р. була під австрійською окупацією. Спроби уряду УНР, а потім Української Держави утвердити в Хотині свою адміністрацію виявилися марними. На початку листопада Бессарабію окупували румунські війська.

На початку листопада 1918 р. Угорщина проголосила незалежність. Закарпатська Україна століттями перебувала під угорською адміністрацією, тому вона опинилася у складі нової держави. На початку 1919 р. з дозволу Антанти новоутворена Чехо-Словаччина захопила західну частину Закарпаття, а Румунія – південно-західну. У березні 1919 р. в Угорщині було проголошено радянську владу, яка протрималася на Закарпатті лише 40 днів. Наприкінці липня 1919 р. весь край був під контролем чеських військ. На основі рішень Сен-Жерменського договору 1919 р. і Тріанонського договору 1920 р. Закарпатська Україна ввійшла до складу Чехо-Словаччини.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА

Уже перші збройні сутички з польськими військами змусили уряд ЗУНР подбати про створення власної армії. Основою її став полк Українських січових стрільців. Завдяки загальній мобілізації в лавах Української Галицької армії (УГА) опинилося близько 100 тис. осіб. До неї приєдналися солдати, які служили в австрійських військах. Для розв’язання проблеми офіцерських кадрів доводилося звертатися по допомогу до уряду УНР, призначати на командирські посади колишніх австрійських і німецьких офіцерів, а також офіцерів із царської армії. За сприяння С. Петлюри УГА очолив наддніпрянський генерал М. Омелянович-Павленко. Скрутно було і з військовим спорядженням, гостро бракувало зброї та набоїв.

Війна ЗУНР із Польщею тривала зі змінним успіхом. Переломний момент настав, коли у квітні 1919 р. проти УГА виступив 60-тисячний корпус на чолі з Ю. Галлером, сформований у Франції з польських військовополонених.

У середині травня польські війська, зміцнені армією Галлера, перейшли в загальний наступ і до початку червня захопили майже всю Галичину, крім невеликого трикутника між річками Дністер і Збруч. 26 травня 1919 р. голова (президент) УНР Є. Петрушевич та уряд ЗУНР залишили столицю – Станіславів. 9 червня Українська Національна Рада наділила президента ЗУНР повноваженнями диктатора. Є. Петрушевич призначив нового керманича УГА – наддніпрянського генерала О. Трекова. Ці червневі тижні стали періодом останнього відчайдушного наступу УГА, відомого під назвою Чортківської офензиви (з польської – наступ). У результаті було відвойовано майже половину території, окупованої польськими військами з середини травня. УГА невдовзі просунулася до Львова. Проте розвинути і зміцнити успіх не вдалося, галицькі з’єднання просто не мали чим битися з поляками. Контрнаступ останніх відкинув українців на попередні позиції.

У середині липня 1919 р. галицькі вояки перейшли Збруч. Є. Петрушевич та уряд опинилися на території УНР, а Галицька армія приєдналася до її військових частин. Зведені армії УНР і ЗУНР мали близько 80 тис. бійців. Польські війська заволоділи всією Галичиною і Західною Волинню. На Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля Європи після Першої світової війни, Польща заручилася підтримкою Франції і отримала право на тимчасову окупацію Східної Галичини.

ДЕНІКІНСЬКИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ

З весни 1919 р. головним театром воєнних дій між радянськими й білогвардійськими військами став Донбас. Упродовж травня-червня 1919 р. війська А. Денікіна окупували Лівобережну Україну, намагаючись блокувати наступ Армії УНР на Одесу та не допустити захоплення нею Києва, адже влітку об’єднана Армія УНР активізувала свої дії. Її частини тіснили червоних із заходу на схід та північ.

Наприкінці серпня працівники радянських урядових установ змушені були терміново залишити Київ. 31 серпня в столицю вступили українські війська. Саме в Києві зустрілися об’єднані сили українського війська й підрозділи Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова. Вони взяли Печерськ і почали наступ на інші райони міста Війська УНР не чинили опору, виконуючи наказ штабу Головного отамана про толерантне ставлення до «добровольців». Попри нечисленність білогвардійці діяли рішуче. Бредов домігся від командувача УГА генерала Кравса згоди на відступ із Києва аж до Василькова С. Петлюра, який не брав участі в Київському поході, пізніше назвав його «київською катастрофою». Відступ армій УНР та УГА з Києва наклав негативний відбиток на всі подальші події визвольного руху в Україні.

На захопленій території України було створено три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром в Одесі). Їх очолили генерал-губернатори з необмеженими повноваженнями.

Денікін почав відновлювати поміщицьке землеволодіння. Селян змушували вносити на потреби денікінської армії разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. 8-годинний робочий день у промисловості теоретично визнавали, але його запровадження відкладали до мирного часу. Було відновлено царське законодавство щодо загальноосвітньої школи, яке фактично забороняло викладання українською мовою. Денікінська влада здійснювала політику «білого терору» – репресії проти місцевого населення, зокрема єврейські погроми та переслідування прихильників української державності.

КОНТРНАСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ, КРАХ ДЕНІКІНЩИНИ

У вересні денікінці розгорнули наступ проти Армії УНР, тож Директорія оголосила війну Добровольчій армії. У вересні-жовтні 1919 р. тривали бої УНР проти білогвардійців на Правобережжі. Українські війська були виснажені воєнними діями проти Червоної армії. Їм бракувало зброї, боєприпасів, одягу. У листопаді командування УГА уклало союз із генералом А. Денікіним. Однак через епідемію участь Галицької армії в бойових діях стала, неможливою.

На початку листопада 1919 р. Червона армія захопила Чернігів. У середині листопада завдяки значній перевазі в живій силі вона завдала денікінцям поразки й почала відтискати їх у південному напрямку. 11 грудня захопили Харків і Полтаву, 16 грудня – Київ.

Найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н. Махна. У липні, перейшовши на правий берег Дніпра, махновці об’єдналися із загонами григор’євців. Отамана Григор’єва було вбито. Кількість повстанців зросла настільки, що в серпні 1919 р. Махно віддав наказ про реорганізацію своїх загонів на армію, яка отримала назву Революційно-повстанська армія України (махновців). Уже в серпні-вересні денікінці відчули на собі її силу. Перемога відкривала повстанцям шлях до рідних місць, і вони ним, не гаючи, скористалися. Катеринославщину оголосили базою махновської армії. Після переходу УГА на бік Денікіна ситуація УНР так різко погіршилася, що отримала дещо пізніше назву «листопадова катастрофа». В Армії УНР залишилося не більше ніж 8 10 тис. бійців. 16 листопада уряд та Армія УНР залишили Кам’янець-Подільськ, до якого увійшли польські військові підрозділи. На початку грудня уряд опинився в Чорториї біля Любара (Волинь).

Отже, кінець 1919 р. був часом політичної невизначеності в Україні. Денікінська влада занепадала, більшовицька лише формувалася. Державні органи УНР розпалися на кілька частин. Члени Директорії А Макаренко та Ф. Швець були відряджені до Європи. Голова Директорії С. Петлюра виїхав до Варшави, де перебувала частина уряду та українська дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким, який вів переговори з поляками. Прем’єр-міністр І. Мазепа з іншою частиною уряду залишилися на території України. Порятунок із «трикутника смерті» для армії знайшли в партизанському поході у тилах білих і червоних. Перед від’їздом за кордон С. Петлюра призначив командувачем Армії УНР генерала М. Омеляновича-Павленка. На чолі з ним 6 грудня 1919 р. армія вирушила в п’ятимісячний похід, який дістав назву Першого зимового. Майже 10 тис. бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт і вирушили до столиці. Білогвардійці, які потерпали від тифу й виснажилися в боях із червоними, не чинили спротиву. З лютого 1920 р. почалися бої з червоноармійцями, які на той час уже витіснили білогвардійців. Похід Армії УНР хоч і не мав практичних наслідків, проте сприяв продовженню національно-визвольної боротьби, підтримував віру українців у перемогу.

ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ЛАДИ В УКРАЇНІ В 1920 р.

Після встановлення радянської влади в Україні відновилися комуністичні перетворення. Передусім було здійснено націоналізацію промисловості, залізниць, банків. Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися колосальний управлінський апарат. Було утворено Бюро з відбудови промисловості (Промбюро) на правах філії Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР. Уся ця система призначалася для здійснення нездійсненного, налагодити управління з одного центру величезною масою націоналізованих підприємств (в Україні наприкінці 1920 р. – 10 773).

У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності. Небажання робітника працювати там і тоді, де і коли це було потрібно для держави, влада сприймала як контрреволюційний виступ.

З’явилося поняття «дезертир трудового фронту». При Раді оборони (з квітня 1920 р. – Рада праці та оборони, РПО) створили Головний комітет зі здійснення трудової повинності (Головкомтруд) із мережею місцевих установ.

12 жовтня 1920 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про табори примусових робіт». Організацію мережі таборів було покладено на чекістів. Було створено Головне управління таборів (рос. ГУЛАГ). У жовтні 1920 р. в УСРР уже функціонувало сім концтаборів.

У лютому 1920 р. було підписано закон про хлібну розкладку, згідно з яким мали отримати 160 млн. пудів зерна. Затвердили й розкладку на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. По всій Україні створювали комітети незаможних селян (комнезами), які мали організовувати й контролювати вилучення продовольства. Загалом у 1920 р. держава заготовила в Україні 71,5 млн. пудів хліба. Навіть за допомогою військової сили і комнезамів план спромоглися виконати менше ніж на половину.

ВАРШАВСЬКА УГОДА МІЖ УНР І ПОЛЬЩЕЮ

Ю. Пілсудський, який здобув у Польщі майже диктаторську владу «начальника держави», тривалий час проводив переговори про утворення спільного антибільшовицького фронту в Україні із С. Петлюрою. Голова Директорії, прагнувши обстоювати незалежність УНР, погодився на умови, викладені в трьох таємних конвенціях. Вони були підписані у квітні 1920 р. і відомі під загальною назвою Варшавської угоди.

Політична і торговельно-економічна угоди стосувалися такого кола питань:

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об’єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща зобов’язалася забезпечити військо УНР озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

Умови Варшавської угоди обурили не тільки галичан, а й відомих наддніпрянських політиків.

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА

25 квітня 1920 р. війська Пілсудського ввійшли в Україну. Разом із ними наступала Армія УН Р. Дислоковані біля Вінниці дві бригади УГА, які після розгрому денікінців перейшли на службу радянської влади, приєдналися до неї. Однак польське командування роззброїло й розформувало галичан. Захопивши 6 травня 1920 р. Київ, польська армія зупинилася на підступах до Дніпра. Червона армія, ставши в оборону, готувалася до контрнаступу. Після напружених боїв польські війська терміново евакуювалися з Києва. 12 червня до Києва вступила Червона армія.

Війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського розпочали наступ на Варшаву. Війська Південно-Західного фронту на чолі з О. Єгоровим пішли на Львів. Керівники Польщі звернулися до держав Антанти. Англія та Франція пообіцяли допомогу, але Польща в обмін на це мала обмежитися на сході лінією кордону, накресленою в декларації Антанти від 8 грудня 1919 р. Отримавши згоду поляків, міністр закордонних справ Великої Британії лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до Росії і запропонував їй зупинити свої війська за 50 км від лінії, визначеної Антантою як східний кордон Польщі. Відтоді ця лінія дістала назву лінії Керзона. Однак Раднарком РСФРР відмовився від посередництва.

13 серпня радянські війська підійшли до варшавської фортеці Модлін. Наступного дня поляки здійснили контрудар і завдали їм поразки. За десять днів основна частина червоних військ опинилася аж за Бугом. Наприкінці вересня фронт знову перемістився у район Житомира й Бердичева. Перемогу поляків над Червоною армією було названо «дивом на Віслі».

У серпні 1920 р. обидві сторони розпочали в Мінську переговори про перемир’я. На початку вересня їх було перенесено до Риги, де вони тривали аж до весни наступного року. У березні 1921 р. Польща, з однієї сторони, і РСФРР та УСРР – з другої підписали Ризький мир.

За умовами Ризького мирного договору українські етнічні землі площею 122 тис. кв. км (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Холмщина) ввійшли до складу Польщі. Польща визнала радянські республіки Україну та Білорусію.

РОЗГРОМ ВІЙСЬК П. ВРАНГЕЛЯ

Коли радянські війська почали битву за Київ, білогвардійці виступили з Криму й завдали удару по їхніх тилах. Та в боях під Каховкою червоноармійці зупинили армію генерала П. Врангеля, який посів посаду головнокомандувача збройних сил півдня Росії замість А. Денікіна. У середині серпня Врангель кинув у бій усі наявні сили і захопив Олександрівськ. Однак через брак кількості військ він не зміг розширити фронт і взяти Катеринослав. Радянське керівництво провело додаткову мобілізацію й створило окремий Південний фронт, який очолив М. Фрунзе. Фрунзе мав майже 200 тис. бійців, найбоєздатнішими з-поміж них були махновські частини (Н. Махно уклав у жовтні угоду про спільні дії).

Крим було визволено внаслідок Перекопсько-Чонгарської операції, яка розпочалася 8 листопада. Ціною колосальних жертв червоноармійці прорвали Перекопські укріплення й увійшли на півострів. До 16 листопада 1920 р. Червона армія зайняла Керч. Це означало ліквідацію Південного фронту.

ДРУГИЙ ЗИМОВИЙ ПОХІД АРМІЇ УНР

Після 12 жовтня, коли на радянсько-польському фронті було оголошено перемир’я, ситуація на Правобережжі для Армії УНР та її білогвардійських союзників стала безнадійною. 18 листопада Червонокозача дивізія В. Примакова й бригада Г. Котовського увірвалися у прикордонний Волочиськ. Залишки військ С. Петлюри перейшли через Збруч на територію Польщі.

У жовтні-листопаді 1921 р. відбувся Другий зимовий похід Армії УНР на чолі з Ю. Тютюнником Правобережною Україною. Його метою були допомога партизанському рухові, організація збройного повстання проти більшовицької влади. Під с. Базар більшовики розстріляли 359 взятих у полон вояків Армії УНР. Другий Зимовий похід завершив період збройної боротьби Армії УНР за українську державність.

Історія Холодного Яру (Холодноярської організації, або республіки) – героїчна сторінка боротьби за незалежність України в 1919-1922 рр. Повстанський селянський рух охоплював здебільшого Чигиринський повіт Київської губернії (нині Черкаський район Черкаської області). Холодноярські повстанці боролися проти денікінців і більшовиків. Центр – с. Мельники (нині Черкаський район Черкаської області). Саме цей населений пункт був неофіційною столицею «Холодноярської республіки».

КУЛЬТУРА ТА ДУХОВНІСТЬ

Від початку Української революції запровадження української мови в освіті набуло широкої громадської підтримки. У березні 1917 р. Товариство українських поступовців звернулося до громадян України із закликом «закладати українські школи, насамперед народні, українізувати теперішні». Впроваджувати українську мову у школах було складно насамперед через гострий брак українськомовних підручників, українськомовних учителів загалом і викладачів української мови зокрема. У листопаді 1917 р. Центральна Рада виділила «Товариству шкільної освіти» та Єврейському демократичному товариству на видання підручників відповідно 200 і 50 тис. карбованців. Уряд УНР опікувався створенням нових освітніх закладів з українською мовою навчання. Зокрема, у «Списку українських шкіл, що відкрилися в 1917 р.» зазначено, що на території УНР почали діяти 35 українських гімназій, дві реальні школи, шість учительських семінарій.

Українізація освіти була одним із провідних напрямів внутрішньої політики уряду Української Держави П. Скоропадського. Закон «Про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах» від 1 серпня 1918 р. закріплював обов’язкове викладання української мови не тільки в усіх типах шкіл, айв учительських семінаріях, інститутах, духовних семінаріях. За цим законом передбачалося ввести у шкільні навчальні плани викладання української мови не менш як 3 години на тиждень у перших п’яти класах і не менш ніж 2 години – в останніх. Також було введено штатну посаду вчителя української мови й літератури.

Кілька рішень стосувалося впровадження української мови у програму вищої школи. Зокрема, у Київському, Харківському й Одеському університетах було утворено українознавчі кафедри – української мови, літератури, історії, права. Виняткове значення мало відкриття українських університетів: Київського, що постав на основі створеного урядом Центральної Ради народного університету, та Кам’янець-Подільського.

Практичні результати запровадження української мови як державної та їх широка суспільна підтримка змусили більшовиків, які спочатку відкидали ідею державності української мови, підтримати її. Адже це був найефективніший спосіб утвердити свою владу на українських теренах.

Ліквідація університетів обмежила можливості впровадження наукових досліджень у вищій школі. Розвиток науки зосередився в Українській академії наук. Ще навесні 1917 р. Центральна Рада розпочала роботу з її створення. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків. Президентом Академії наук став Володимир Вернадський, ученим секретарем – Агатангел Кримський. УАН було поділено на три відділи. Перший відділ очолювали Д. Баталій, С. Єфремов і А. Кримський. Об’єктом його досліджень було духовне життя й культура українського народу. У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико-математичного та природничого профілів. Третій відділ УАН мав соціально-економічний напрям досліджень. У 1919 р. розпочав діяльність Демографічний інститут під керівництвом Михайла Птухи – перша у світі науково-дослідна установа з демографії.

Помітний поштовх для розвитку образотворчого мистецтва дала Українська державна академія мистецтв, створена Центральною Радою в грудні 1917 р. Це була перша українська вища мистецька школа. Ректорами Академії упродовж 1917-1920 рр. були Георгій Нарбут, Василь і Федір Кричевські, Михайло Бойчук. Факультетами керували: М. Бойчук (фрески і мозаїки), М. Бурачек (пейзаж), В. Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф. Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), А. Маневич (пейзаж), О. Мурашко (жанровий живопис), М. Жук (портрет), Г. Нарбут (графіка).

Разом з тим, Г. Нарбут був одним із фундаторів нової графічної школи в Україні. На замовлення урядів УНР і Української Держави виконав художнє оформлення різноманітних державних паперів: банкнот, поштових марок, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот із нагоди урочистих подій. Він є автором українського державного герба й печатки, багатьох ескізів військової форми. Не менший вплив на українське образотворче мистецтво справила творчість М. Бойчука (1882-1937). Бойчукізм у монументальному малярстві визнано окремим стилем. Художник творчо поєднував традиції народного орнаменту, мозаїки та фрески давньокиївської доби, українського портрета 17 і 18 ст., візантійського іконопису й раннього західноєвропейського Відродження.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

У 1918 р. було створено Всеукраїнську церковну раду, яка наполягала на утвердженні в Україні незалежної від російського патріархату, тобто автокефальної, церкви. Підтримка автокефалії радянською владою в перші роки свого становлення пояснювалася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву.

Автокефальна церква – православна церква, яка має цілковиту самостійність у розв'язанні організаційних і культових питань.

У жовтні 1921 р. було скликано собор, який проти волі патріарха обрав митрополитом священика Василя Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ).

Дивіться також: