§ 4. Утвердження більшовицького тоталітарного режиму в Україні

СУЦІЛЬНА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Колективізація мала забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів до державного бюджету. Вступаючи до колгоспу, кожен селянин передавав свої права на розпорядження виробленою продукцією голові правління. А через нього державні установи отримували можливість визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспу й колгоспників, а скільки – вилучити до централізованого фонду. Уже 1930 р. обмолочений хліб просто з колгоспних ланів вивозили на зсипні пункти та елеватори.

Гасло суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий 1929 р. пленум ЦК ВКП(б). У січні 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Згідно з ним Україна ввійшла до групи регіонів, у яких колективізацію планували закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Проблему модернізації сільськогосподарського виробництва розв’язували шляхом будівництва державних машинно-тракторних станцій (МТС). Першу в СРСР МТС створено в 1928 р. в Україні, у радгоспі ім. Т. Шевченка Березівського району на Одещині.

Щоб загнати селян у колгоспи, було вирішено знищити «куркулів» – найзаможніший прошарок селянства, котрий опирався з особливою силою. Незаможних, які не погоджувалися йти в колгоспи оголошували «підкуркульниками» і також репресували.

До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств, понад 80% посівних площ.

За працю в колективному господарстві селяни не одержували майже нічого, вироблену продукцію фактично цілком забирала держава. Облік праці в колгоспах переводили не у грошові, а у трудові одиниці – трудодні.

У 1930-1931 рр. занепад колгоспного виробництва позначався не стільки на поставках державі, скільки на матеріальному становищі селян. У першій половині 1932 р., коли хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. завершилися і в селян забрали все, у багатьох районах України спалахнув справжній голод із випадками канібалізму й загибеллю десятків тисяч людей. Замість того щоб відмовитися від спотворених виробничих відносин, Сталін та його найближче оточення вдалися до репресій. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшувальних обставин» – позбавленням волі на строк не менш як 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля для сім’ї, що голодувала, селянин діставав повний строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п’ять колосків».

Колективізація сільського господарства – процес докорінної перебудови аграрного сектора, ініційований більшовицьким керівництвом наприкінці 1920-х рр. Колективізація передбачала перетворення малих індивідуальних господарств на колективні підприємства (колгоспи) для встановлення цілковитого контролю держави за сільськогосподарським виробництвом і використання його ресурсів та потенціалу для індустріалізації країни.

Колгоспи існували у трьох формах залежно від ступеня відчуження селянської власності: найменшого (у товариствах спільного обробітку землі – ТСОЗах), середнього (артілях, де селяни зберігали за собою присадибну ділянку, корову й малу живність – свиню, вівцю, птицю) і максимального (комунах, де усуспільнювалося все дощенту).

Радгосп (скороч. від «радянське господарство») – державне сільськогосподарське підприємство, яке влада розглядала як фабрику з виробництва землеробської продукції. На відміну від колгоспників, вони отримували заробітну платню від держави.

Розкуркулення – назва здійснюваної у 1930-1931 рр. керівництвом СРСР політики примусового відчуження майна у найбільш заможних селян та ізоляції тих, хто чинив опір, через насильницьке вислання з місць проживання або фізичне знищення.

ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр.

Втрати зерна з урожаю 1932 р. виявилися величезними внаслідок безгосподарності партійного керівництва. Від червня до жовтня 1932 р. із колгоспників та одноосібників вдалося витиснути 132 млн. пудів хліба, тобто менш ніж половину скороченого, порівнюючи з попереднім роком, плану. Тоді Сталін надіслав в Україну з надзвичайними повноваженнями хлібозаготівельну комісію на чолі з головою радянського уряду І. В. Молотовим.

Молотовська комісія викачала із села весь хліб для хлібозаготівель, але не виконала плану. Тоді задля покарання боржників вона запровадила «натуральні штрафи» м’ясом і картоплею. Одночасно за розпорядженням Кагановича в Україні було запроваджено систему «чорних дощок». Господарства, занесені на «чорні дошки», оточували збройні загони. З них вивозили всі продовольчі та насіннєві запаси, було заборонено торгівлю і постачання будь-яких товарів.

1 січня 1933 р. керівники УСРР у Харкові одержали телеграму за підписом Й. Сталіна, яка започаткувала кампанію повсюдного пошуку хліба. У всіх регіонах України, крім прикордонних, з активною участю комнезамівців і відряджених на хлібозаготівлі робітників із міст (яким говорили, що їхні сім’ї голодують через куркульський саботаж хлібозаготівель) почалися подвірні обшуки. Конфіскували запаси будь-якої їжі – сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової сушні, цибулі тощо. Забирали все продовольство, яким селяни мали харчуватися до нового врожаю. Конфіскацію продовольства тлумачили як справедливу кару за «куркульський» саботаж. Її здійснювали відкрито, з висвітленням у районних газетах. До того ж існувало законодавство про «натуральні штрафи».

У березні 1933 р. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор написав Сталіну доповідну завіску з інформацією про підготовку до весняної сівби. У ній він ужив фразу, яка пояснює причини терору голодом: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби саме в найбільш неблагополучних районах». Під «найбільш неблагополучними» малися на увазі райони з величезною смертністю від Голодомору, який уже лютував в українському селі. Організаторам голоду треба було вдавати, що його не існує. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У та протоколах політбюро ЦК слово «голод» не згадувалося. Табу на слово «голод» щодо тогочасних подій дотримувалися в СРСР до грудня 1987 р.

Геноцид – дії з наміром навмисного створення для членів будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи населення таких життєвих умов, що розраховані на повне або часткове її знищення (стаття II Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р.).

Щоб адміністративно «прив’язати» селян до колгоспів, Сталін запровадив з грудня 1932 р. внутрішні паспорти для населення міст і новобудов. Жителі сільської місцевості, яким паспортів не видавали, вже не могли легально влаштуватися в місті. Паспортизація населення вимагала певного часу і не могла одразу виявити втікачів із села. Потік утікачів припинили за допомогою внутрішніх військ. Україна була оточена за периметром своїх кордонів загороджувальними загонами, щоб перешкодити появі голодних селян в інших республіках. Без спеціального дозволу селянам не можна було пересуватися залізницями.

Згідно з розрахунками фахівців Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України, в українських містах загинуло від голоду за 1932-1934 рр. 288 тис. осіб, у сільській місцевості – 3 млн. 655 тис., а всього – 3 млн. 942 тис. осіб. Повні демографічні втрати в Україні, враховуючи спричинене Голодомором знижування народжуваності, сягнули за ці роки 4 млн. 528 тис. осіб. На Кубані (одному із шести округів Північно-Кавказького краю з переважно українським населенням (за переписом 1926 р. – 61,5%)), де теж здійснювалася конфіскація всього продовольства, від голоду загинули сотні тисяч селян і козаків.

ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ СУЦІЛЬНОЇ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

МАСОВІ РЕПРЕСІЇ

Першим судовим процесом проти української гуманітарної інтелігенції став розгляд справи «Спілки визволення України» («СВУ»), що відбувся у Харкові в березні 1930 р. Він мав на меті дискредитацію української інтелігенції: на чолі цієї міфічної спілки нібито стояв один із керівних діячів Української революції, віце-президент ВУАН С. Єфремов. Усього на лаві підсудних опинилося 45 осіб: два академіки ВУАН (С. Єфремов і М. Слабченко), 15 професорів вишів, 10 учителів, письменники, священики, редактори, кооператори, студенти. Загалом, у цій справі пізніше було заарештовано понад 6 тис. осіб.

Справі «СВУ» передували менш резонансні акції, пов’язані з боротьбою проти «націонал-ухильництва». Кожен з ухилів уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «шумськізм» – працівників радянського і партійного апаратів; «хвильовізм» – творчу інтелігенцію; «волобуєвщина» – наукову інтелігенцію; «скрипниківщина» (від 1933 р.) – так звану ленінську гвардію.

Націонал-ухильництво – ідеологічний штамп, що вживався в агітаційно-пропагандистській роботі в СРСР і стосувався тих членів компартії, які «переоцінювали, перебільшували значення місцевих особливостей».

У 1926 р. на політбюро ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив Наркомат освіти і його наркома О. Шумського в українському націоналізмі, оскільки, мовляв, вони обмежували права національних меншостей в Україні. На початку 1927 р. Каганович констатував неймовірний розвал у роботі Наркомату освіти. О. Шумський подав у відставку. Наркомос очолив М. Скрипник. X з’їзд КП(б)У (1927 р.), який відбувся під цілковитим контролем Кагановича, засудив «націоналістичний ухил Шумського». З’їзд запропонував проводити рішучу боротьбу з націоналістичними ухилами, хоч не зазначив, у чому конкретно вони виявляються.

Підставою для звинувачень економіста М. Волобуєва стала стаття «До проблеми української економіки», надрукована в журналі «Більшовик України». М. Волобуєв обґрунтовував, чому народним господарством в Україні мають керувати українські економічні центри. Учений висловив незгоду з «надмірним вилученням прибутку поза межі України» і поставив питання про «доцільність контролю Україною та іншими союзними республіками союзних органів».

В умовах формування тоталітарного режиму Сталіна серед українського населення дедалі більше зростала популярність УАПЦ, до якої у 1920-х рр. почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. Успіх став несподіванкою для влади, які дозволила утворення УАПЦ з огляду на загальний занепад релігійного життя через церковні розколи. З 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. її було ліквідовано. Митрополита В. Липківського у віці 73 років чекісти звинуватили в українському націоналізмі та розстріляли.

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР

У 1928 р. Й. Сталін здобув у СРСР диктаторську владу. Навіть члени політбюро ЦК, які формально за компартійним статутом мали ті самі права, що й генсек, тепер стали такими самими безправними перед диктатором, як і пересічні громадяни. Він міг перетворити кожного на «табірний пил».

Використавши у 1932-1933 рр. проти українського селянства терор голодом, Сталін не залишив поза увагою й інші верстви населення. Репресивна машина не оминула церкви та духівництва, яким відповідно до радянської ідеології не було місця в соціальній структурі. У 1932 р. Сталін проголосив запровадження «безбожної п’ятирічки» й ліквідацію в СРСР до 1937 р. всіх релігійних конфесій і зовнішніх виявів релігійності.

У березні 1937 р. в СРСР почалася кампанія репресій, відома як Великий терор. Сталін заявив, що країна опинилася у небезпечному становищі через підступну діяльність саботажників, шпигунів і диверсантів. Зловісний 1937 рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж у інших регіонах СРСР, майже одразу після приїзду П. Постишева в 1933 р. Однак найбільші масштаби репресій спостерігалися саме в 1937-му. 2 липня 1937 р. Сталін підписав рішення ЦК ВКП(б), на основі якого з’явився таємний оперативний наказ по НКВС СРСР із визначенням розверстки «ворогів народу». Вимагалося у найближчі чотири місяці викрити й репресувати 269 тис. «ворогів», із них 76 тис. – за першою категорією (розстріл), а 193 тис. – за другою (ув’язнення в тюрмі або таборі).

1937 р. став переломним у долях багатьох в’язнів-українців. Так, в урочищі Сандармох у Карелії (Росія) упродовж кількох днів (з 27 жовтня до 4 листопада) 1937 р. вбили 1111 осіб. У розстрільному списку тих днів було вказано прізвища 201 в’язня-українця, серед яких видатні діячі української культури: Л. Курбас, М. Куліш, В. Підмогильний, М. Зеров...

Найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій розташоване в Биківнянському лісі поблизу Києва. Саме тут у 1936-1941 рр. таємно ховали розстріляних органами НКВС репресованих осіб, зрівнюючи могили із землею. На сьогодні за виявленими й опрацьованими документами встановлено прізвища 14 191 особи. На думку дослідників, у Биківні поховано не менш як 100 тис. людей.

Усього жертвами репресій ДПУ-УДБ НКВС у 1933-1938 рр. стали 360 тис. громадян України. Закінчився Великий терор з усуненням наркома НКВС М. Єжова в листопаді 1938 р. Його розстріляли за стандартним звинуваченням: «шпигунство на користь іноземних розвідок». На XVIII з’їзді ВКП(б), який відбувся в березні 1939 р„ стало очевидно, що становище Сталіна в партії і державі істотно зміцнилося. Старі партійні кадри були винищені майже цілком. Ставати в опозицію до генсека ніхто більше не наважувався. Так утвердився «культ особи».

НАСЛІДКИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ 1930-х рр. В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

КОНСТИТУЦІЯ СРСР

У лютому 1935 р. відбувся VII з’їзд рад СРСР. Напередодні з’їзду пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести до його порядку денного питання про зміни в Конституції СРСР, спрямовані на демократизацію виборчої системи. Раніше робітники мали п’ятикратну перевагу над селянами в нормах представництва. Тепер вибори пропонували зробити рівними. Раніше вибори в систему рад були багатоступеневими. Тепер вони мали стати прямими. Раніше делегатів у ради кожної ланки адміністративно-територіального поділу висували відкрито – підняттям рук. Тепер вибори пропонували зробити закритими, з кабінками для голосування. Радянська виборча система мала набути парламентської форми. Утім, радикальна зміна виборчої системи не позначилася на реальній владі, адже ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі. Однак демократична процедура виборів створювала загрозу для диктатури партійних комітетів. Виборці могли обрати тих, кого вони хотіли, а не рекомендованих райкомом партії цілком лояльних людей. Щоб такого не трапилося, на кожне місце в системі рад висувався тільки один кандидат – від блоку комуністів і безпартійних.

УКРАЇНІЗАЦІЯ ТА ОСВІТА

До весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. З приходом у березні того року в Наркомат освіти УСРР М. Скрипника її було перенесено у сферу освіти, науки і культури. Представники національної інтелігенції, які в минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість застосувати свої сили в радянській Україні.

Позитивні результати мали заходи з ліквідації неписьменності серед дорослих. У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти.

ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення завершити лікнеп до кінця другої п’ятирічки. І хоч багато людей похилого віку не бажали вчитися, результати виявилися разючими: якщо 1897 р. в українських губерніях налічувалося 72% неписьменних, то в 1939 р. у віці до 50 років таких було лише 15%.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання виконали за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов’язкове навчання».

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, навчання у якій здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80% учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи – російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах із 1938/39 навчального року запровадили обов’язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати її з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, саме російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася русифікація української школи.

ВИЩА ШКОЛА ТА НАУКА

Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Всеукраїнської академії наук. ВУАН працювала у 1920-х рр. у складі трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного. З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь – нелінійну механіку. В Українському фізико-технічному інституті в Харкові ввели в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержали ядерну реакцію через розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

Від середини 30-х рр. у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Праці Є. Патока та його учнів підвели наукове підґрунтя під теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки. Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно працювали над проблемами історії України. Літературознавство розвивали М. Возняк, С. Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А. Кримського. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні, в згодом репресувала найавторитетніших учених.

У 1936 р. під час затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук УРСР. Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні 19 в 1914/15 навчальному році до 129 збільшилася з в 1938/39, а чисельність студентів у них – відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за кількістю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

ЛІТЕРАТУРНИЙ І МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЦЕСИ

На межі десятиліть було ліквідовано всі літературні об’єднання. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців утворилися професійні спілки: письменників, художників, композиторів тощо. За допомогою цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України. З’їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було створено Спілку письменників України.

Репресії 1930-х рр. не оминули українських митців у галузі літератури, живопису, музики, театру. За приблизними підрахунками, в УРСР у 1930-ті рр. ліквідували близько 80% творчої інтелігенції. Із 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. виходили друком твори тільки 36 (своєю смертю померли лише семеро письменників). Літературно-мистецьке покоління 1920-х – початку 1930-х рр., яке було знищене більшовицькою владою, назвали «розстріляним відродженням».

Продовжували своє творче життя ветерани української театральної сцени М. Садовський і П. Саксаганський, молодші за віком А. Бучма, Н. Ужвій, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

Плідно працювали художники старшого покоління: М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко; молодші віком – В. Касіян, А. Петрицький. Основоположником нового українського монументального мистецтва був Михайло Бойчук, послідовників якого в історії мистецтва називали «художниками-бойчукістами». М. Бойчук був автором теорії відродження українського національного стилю. Під його керівництвом виконано найбільш вдалі роботи і монументального настінного живопису в Україні – розписано так звані Луцькі казарми в Києві (1919), Селянський санаторій ім. ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводський театр у Харкові (1933 1935). Вплив школи великого новатора позначився, окрім станкового і монументального живопису, у ткацтві, кераміці, графіці, різьбярстві. Доля М. Бойчука і його однодумців була трагічною. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усіх їх розстріляли.

Казимир Малевич – український художник-авангардист, один із фундаторів кубофутуризму; педагог, теоретик мистецтва. Став одним із засновників абстрактного мистецтва. 1915 р. започаткував новий модерністський напрям у мистецтві – супрематизм. У 1915 р. вперше виставив картину «Чорний квадрат на білому тлі», яка перетворилася на ікону абстрактного мистецтва. У 1927 р. переїхав до Києва, де зусиллями М. Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. У 1927-1930 рр. викладав у Київському художньому інституті, де в цей час працювали Ф. Кричевський, М. Бойчук, В. Касіян та ін. Однак початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича знову повернутись до Ленінграда. Восени 1930 р. на допиті чекістів у Ленінграді Казимир Малевич сказав, що його національність – українець. Митця звинувачували в польському шпигунстві, йому загрожував розстріл. Однак російській мистецтвознавиці Ірині Вакар вдалося отримати доступ до кримінальної справи художника і сприяти звільненню митця. До кінця життя Малевич жив і творив у Ленінграді й Москві.

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1927 р. на Одеській кінофабриці було знято фільм «Звенигора». Через рік після виходу картини О. Довженка знали як кінорежисера світового рівня. Шедеврами світового кінематографа стали стрічки режисера «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) (1958 р. на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі цей фільм увійшов до списку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів). У 1933 р. митець переїхав до Москви, створив кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939). Проте українське кіно було поставлене радянською владою в рамки соціалістичного реалізму, що суттєво обмежувало творчий пошук кіномитців.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 1920-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль», яке організував у 1922 р. режисер Лесь Курбас. До складу цього мистецького об’єднання входило близько 250 театральних діячів та акторів. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі посідали п’єси талановитого українського драматурга М. Куліша. Було, зокрема, утворено п’ять майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України. Від 1931 р. почалося цькування митця. 1933 р. його заарештували, згодом заслали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім – етапували на Соловки. 1937 р. Курбаса розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія).

Дивіться також: