§ 5. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період

Зміст навчального матеріалу	Дати подій
Правовий статус українських земель у складі Польщі Національна політика та міжнаціональні відносини Економічне і соціальне становище населення Українська кооперація Просвітні організації краю Українські політичні та громадські організації Українська військова організація та ОУН Українські землі у складі Румунії Татарбунарське повстання Суспільно-політичне життя Українські землі у складі Чехословаччини Правовий статус Закарпаття Суспільно-політичне й соціально-економічне життя Карпатська Україна «Карпатська січ» Культура та духовність Політичне і культурне життя української еміграції	1920 р. – підписання Бессарабського протоколу, визнання країнами Антанти входження Бессарабії до складу Румунії 1923 р. – визнання країнами Антанти входження Східної Галичини до складу Польщі; саморозпуск уряду ЗУНР 1925 р. – утворення Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) 1929 р. – утворення Організації українських націоналістів (ОУН) 1930 р. – проведення польською владою акції пацифікації 1938 р. – надання автономії Підкарпатській Русі у складі Чехословаччини 15 березня 1939 р. – проголошення незалежності Карпатської України
Персоналії	Поняття і терміни
Євген Коновалець Володимир-Сергій Залозецький-Сас Василь Мудрий Августин Волошин	осадництво пацифікація інтегральний націоналізм русинство політична еміграція
Результати навчально-пізнавальної діяльності
встановлювати та групувати вказані дати відповідно до подій, явищ, процесів, співвідносити дати та історичні факти (події, явища, процеси) з періодами, факти-події – з явищами, процесами; визначати послідовність історичних подій, явищ, процесів визначати правильність застосування в історичному контексті зазначених понять і термінів розпізнавати на картосхемі українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини, територіальні межі Карпатської України характеризувати вплив міжнародної ситуації у 1920-1930-х рр. на політику урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини в українських землях, стан економіки, життя населення, освіти та культури, різні течії національного руху, діяльність політичних партій західноукраїнських земель у 1930-х рр.; діяльність і здобутки вказаних історичних діячів визначати причини поділу українських земель між різними державами у 1920-1930-х рр. та їх наслідки для суспільства; причини і наслідки діяльності українських політичних сил сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

Масив українських земель міжвоєнної Польщі охоплював 130 тис. кв. км (тодішня територія УРСР становила близько 450 тис. кв. км). На цих землях проживали понад 10 млн. осіб, або майже 30% сукупного населення Польщі. У містах подеколи переважало польське та єврейське населення. Наприклад, у 200-тисячному Львові у 1918 р. налічувалося лише 27 тис. українців.

Понад 3 млн. українців Східної Галичини (з Лемківщиною) належали до греко-католицької церкви. Понад 2 млн. українців, які населяли землі, що належали раніше Російській імперії (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували православ’я. Контакти між обома українськими громадами з різною історичною долею були слабкими. Польські політичні діячі усіляко намагалися цю роз’єднаність зберігати.

На початку 1920 р. у складі Польщі перебували Лемківщина, Полісся, Холмщина, Західна Волинь і Підляшшя, від 1923 р. – Східна Галичина з центром у Львові. Західноукраїнські й західнобілоруські землі, так звані східні креси, становили майже половину території Польщі.

ПОЛІТИКА ПОЛЬСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинення «східних кресів». Воно мало бути поетапним: спочатку державним, потім – етнічним. Державна колонізація передбачала підпорядкування непольського населення установам, обов’язкам і правилам, які існували в усій Польщі, а також витіснення на периферію суспільного життя або й цілковиту ліквідацію організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі. Етнічна полонізація була розрахована на тривалий період і передусім мала впливати на дітей і молодь.

Полонізація народної освіти найактивніше відбувалася у воєводствах, які раніше належали Російській імперії. Їхнє населення не мало досвіду політичної боротьби, який здобули українці Східної Галичини, тому не могло успішно протистояти полонізаторському завзяттю місцевого начальства. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонували близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 – тільки чотири.

Економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо разючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі – нафтова, озокеритна й лісова, а також із перероблення сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 р. більшість найманих робітників працювали в сільському господарстві. Підприємства належали здебільшого польському або іноземному капіталу. Українці мали змогу господарювати хіба що в кооперативній сфері. У 1929 р. Польща зазнала руйнівного впливу світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників і до того не досягала рівня передвоєнного часу. Криза ж спричинила подальше падіння рівня життя. Безробіття серед робітників набуло на початку 1930-х рр. катастрофічних обсягів. На селі становище було дуже тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені працювати на невеличких клаптиках землі, вони не могли використовувати машини й передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками.

Осадництво – політика заселення польськими колоністами західноукраїнських та західнобілоруських земель, яку проводив уряд Польщі в 1920-1930-х рр.

1920 р. сейм затвердив закон, який передбачав планомірне заселення «східних кресів» польськими військовими й цивільними осадниками. Упродовж 1921-1922 рр. осадникам на Волині було виділено 112 тис. гектарів, на Поліссі – 113 тис., у Східній Галичині – близько 200 тис. гектарів. Така політика уряду спричинила колосальну соціальну й національну напруженість. Нерідко самі осадники не витримували ворожого ставлення і поверталися додому. Ще частіше вони не справлялися з господарством і змушені були відмовлятися від наділів. Хоча політика осадництва тривала весь міжвоєнний період і підтримувалася майже всіма впливовими політичними силами польського суспільства, її підсумки не були вагомими. На кінець 1930-х рр. у Західній Україні збереглися тільки 47 тис. осадницьких господарств. Цього було замало, щоб істотно вплинути на національний склад населення «кресів». Дискримінаційний характер аграрного законодавства призводив до того, що багато українських селян змушено емігрували за океан. Вони не могли прогодуватися з тих клаптиків землі, що їм належали. У Канаду та США виїхали майже 200 тис. осіб.

УНДО – ЦЕНТРИСТСЬКА ПОЛІТИЧНА СИЛА

Польща не була тоталітарною державою. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Однак ліворадикальні (комуністи) і праворадикальні (націоналісти) політичні течії не бажали обмежувати себе рамками польської конституції і діяли в підпіллі. На поверхні українського політичного життя залишилися націонал-демократи.

Від 1925 до 1939 р. провідною політичною силою серед українців у Польській державі було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). На установчому з’їзді в липні 1925 р. головою УНДО став Д. Левицький. УНДО ставило за мету утвердження державних прав українського народу, забезпечення його права жити власним життям, не підпорядковуючись наказам із Варшави або Москви. За умов зростання загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі визріли до компромісу в національному питанні. Польський уряд обіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО – антиурядову пропаганду. На думку нового лідера УНДО В. Мудрого, польсько-українське замирення становило необхідну умову для ймовірного перетворення Західної України на державотворчий чинник. Надій на Велику Україну після Голодомору більше не було. Від поліпшення відносин, названих «нормалізацією», виграли обидві сторони. Однак місцеві чиновники під гаслом «зміцнення польськості на кресах» поводилися на українських землях як завойовники.

КПЗУ – ЛІВОРАДИКАЛЬНА ОПОЗИЦІЯ

Після захоплення Польщею західноукраїнських земель Комінтерн підпорядкував місцевих комуністів політично й організаційно Комуністичній робітничій партії Польщі, внаслідок чого в Комуністичній партії Східної Галичини відбувся розкол. Так само під впливом Комінтерну у червні 1923 р. відбулося об’єднання місцевих комуністів у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Попри скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 1930-х рр.), вона була політично активною.

Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 1920-1930-х рр, коли Польща переживала глибоку економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівники КПЗУ утворили Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб). Улітку 1930 р. набули нових форм протести селян проти тяжкого податкового тиску. У Львівському, Станіславівському, Тернопільському й Волинському воєводствах комуністи підняли їх на збройну боротьбу. Кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання у червні – липні 1932 р. У ньому брали участь близько 30 тис. селян. Поліція й армія жорстоко розправилися з повстанцями. Такі розправи називали пацифікацією (умиротворенням). Восени 1930 р відбувалися масові побиття й арешти, руйнування кооперативів і відділень «Просвіти», закриття шкіл тощо. У другій половині 1930-х рр. вплив КПЗУ помітно послабшав.

Пацифікація (від латин, pacification – умиротворення, замирення, заспокоєння) – офіційна назва репресій щодо населення Західної України, проведених урядом Польщі восени 1930 р.

ПРАВОРАДИКАЛЬНИЙ (НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ) РУХ

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували Січові стрільці – найбоєздатніша формація Армії УНР. У 1920 р. вони утворили Українську військову організацію (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив Є. Коновалець. Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилася в перспективах боротьби. Організація скоротилася, у ній залишилися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла в лютому 1929 р. у Відні. До її створення були причетні УВО та студентські угруповання. ОУН не була політичною партією парламентського типу. З одного боку, вона виникла як політичний рух із власного ідеологією, яка, втім, ще потребувала розвитку. З іншого боку, вона була суворо законспірованою організацією військового типу. До середини 1930-х рр. УВО зберігала організаційну самостійність, виконуючи роль бойової фракції ОУН. Головною метою ОУН вбачала досягнення незалежної української соборної держави шляхом загальнонаціонального повстання українського народу. В основу ідеології організації українських націоналістів було покладено ідею інтегрального націоналізму Дмитра Донцова.

Інтегральний націоналізм – націоналістична ідеологія ОУН, що заперечувала ліберальні цінності й проповідувала рішучі дії заради національних інтересів.

Націоналісти не переоцінювали можливості індивідуального терору. Вони обстоювали ідею, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас, спрямовані на розхитування й знищення окупаційних структур. Водночас Є. Коновалець та його однодумці вважали терор корисним для досягнення поставлених цілей.

Найвідомішою терористичною акцією ОУН стало вбивство у Варшаві в червні 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Б. Перацького. Його знищили у відплату за пацифікацію 1930 р. Реакцією влади на цей теракт було створення концентраційного табору в Березі Картузькій. Упродовж 1935-1936 рр. у Варшаві й Львові відбулися процеси над учасниками замаху на Б. Перацького та членами Крайової екзекутиви ОУН на Західній Україні. На лаві підсудних країна побачила молодих революціонерів, переконаних у правоті своєї справи. Серед них привертали увагу С. Бандера, який з січня 1933 р. очолював Крайову екзекутиву ОУН, і організатор замаху на Б. Перацького М. Лебідь. Варшавський і львівський процеси сприяли популяризації ОУН серед української молоді.

У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій і незабаром розкололася.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. Закарпатська Україна ввійшла до складу Чехословаччини на правах автономії. У демократичній Чехословаччині становище українців було кращим, ніж в інших державах. Держава не здійснювала цілеспрямованої асиміляції населення і навіть уживала певних заходів для економічного розвитку Закарпаття. Однак, попри узяті на себе зобов’язання, реального автономного статусу забезпечено не було. Чехословацький уряд намагався економічно розвинути цей найвідсталіший у Європі край. Зокрема, будували сучасні дороги й мости, електрифікували міста і села. Уряд відібрав у поміщиків землю, поділив її на парцели й через банк продав селянам. Понад 32 тис. селянських господарств одержали додатково 29 тис. гектарів землі. Однак через перенаселеність, дефіцит ріллі у гірському краї та примітивну агрокультуру більшість селян бідувала. Під час депресії 1929-1933 рр. чимало з них були змушені брати банківські позички, щоб звести кінці з кінцями. У неврожайні роки село потерпало від голоду.

Закарпаття було індустріально занедбаним краєм. Частка промислової продукції в сукупному суспільному продукті не перевищувала 2%. За переписом 1930 р., у промисловості працювали лише 16 тис. осіб. За два міжвоєнні десятиліття не з’явилося жодного нового великого підприємства. Підприємців цікавила лише сировина, яку звідти можна було вивезти. Уряд не бажав фінансувати промислові об’єкти в місцевостях, де був брак кваліфікованої робочої сили.

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ КАРПАТОУКРАЇНЦІВ

Політичне життя в Закарпатті, попри економічну й культурну відсталість, було надзвичайно насиченим. На регулярних виборах місця до чехословацького парламенту виборювало до 30 партій. Впливовою політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об’єднанні (УНО). Українофільський рух спирався на традиції народовців 19 ст. Його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості карпатоукраїнців. Авторитетним лідером українофілів був А. Волошин.

З українофілами конкурували русофіли (москвофіли). Коли на теренах імперської Росії утворився Радянський Союз, москвофіли перейменувалися на карпаторосів, або русофілів, і почали шукати підтримки у празьких політичних діячів. Губернатор Підкарпатської Русі в 1923-1933 рр. А. Бескид упроваджував русофільську політику, а саму партію підтримувала державна адміністрація.

Не менш впливовою політичною силою були комуністи. Крайовий комітет Компартії Чехословаччини активно боровся за вплив на маси. Він повсюдно організовував комсомольські осередки й групи революційних профспілок, а в 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, створив «Спілку працюючого селянства». На виборах до чехословацького парламенту в 1924 р. за комуністів віддали голоси 40% виборців. Через п’ять років, коли економічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15% голосів. Вибори 1935 р., які проводилися під гаслом Народного фронту, дали комуністам 26% голосів.

Століття ізоляції від інших українських земель сприяло появі на Закарпатті русинства, прихильники якого обстоювали ідею, що слов’янське населення тут перетворилося на окрему націю, відмінну від українців, – русинів.

Мала прихильників у Закарпатті й політична течія карпаторосів, яка орієнтувалася не на Прагу, а на Будапешт. Їх називали мадяронами. Вони ставили за мету приєднання Закарпаття до Угорщини з наданням йому автономії.

ПРОГОЛОШЕННЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Наприкінці вересня 1938 р. у Мюнхені пройшла конференція за участю Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії, яка розглянула претензії А. Гітлера до Чехословаччини. Бажаючи «умиротворити» німецького фюрера за всяку ціну, Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до Третього райху промислово розвиненої Судетської області, у якій мешкали 3,2 млн. німців. Цю подію в історії називають «Мюнхенською змовою». Чехословаччина втрачала п’яту частину своєї території та майже чверть населення. Після задоволення німецьких претензій Польща та Угорщина також висунули вимоги про приєднання чехословацьких територій, компактно населених поляками й угорцями. На початку жовтня 1938 р. Польща одержала територію в тисячу квадратних кілометрів із 230 тис. жителів – Цешинську область. Польський уряд спробував анексувати й Закарпатську Україну, однак на заваді став Гітлер.

Словаччина сформувала власний уряд. Лідери українофілів, русофілів і локалістів звернулися з вимогою до Праги негайно надати Підкарпатському краю автономію, як це передбачалося умовами Сен-Жерменського договору. 11 жовтня 1938 р. празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. У Раді міністрів Підкарпатської Русі були представлені основні політичні партії, що входили до двох блоків – русофільського і українського. Цей автономний уряд проіснував лише два тижні. 28 жовтня празький уряд призначив прем’єр-міністром Підкарпатської Русі А. Волошина.

Тим часом Угорщина домагалася від Гітлера санкції на захоплення Підкарпатської Русі. Фюрер санкції не дав, але погодився на арбітраж разом з Італією щодо передання Угорщині територій, населених мадярами. 2 листопада відбувся Віденський арбітраж. Празький уряд змушений був віддати Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі з населенням понад мільйон осіб, переважно угорським. Від Підкарпатської Русі відійшли південні райони з населенням 175 тис. осіб, серед них угорці становили тільки 82 тис. Автономна Підкарпатська Русь втратила Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими районами. Уряд Волошина переніс свою резиденцію з Ужгорода до Хуста. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводилися на українську мову. Особливу увагу приділяли організації народної оборони – «Карпатській січі».

12 лютого 1939 р. в Карпатській Україні провели вибори до сейму. В умовах, коли всі інші політичні партії були заборонені, Українське національне об’єднання здобуло 92% голосів.

На початку березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину. Чехія приєднувалася до райху, Словаччина одержувала примарну незалежність. 12 березня Гітлер дав свою згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною, щоб надійніше прив’язати її до Німеччини в майбутній європейській війні.

Державний розпад Чехословацької Республіки змусив А. Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною. Вже в безвихідній політичній ситуації 15 березня розпочав свою роботу сейм Карпатської України.

Упродовж трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено ряд документів. Підтверджувалося, зокрема, що Карпатська Україна є незалежною державою. А. Волошин був обраний її президентом.

Угорська армія почала просочуватися через кордон невеликими загонами ще в ніч на 14 березня. Безпосередньо на кордоні в цей час уже було зосереджено 12 дивізій. 15 березня вони одночасно перетнули його в усіх напрямках. Через два дні останні захисники Карпатської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ

У Румунії проживали три українські громади, які різнилися історичною долею й не були пов’язані одна з одною. Найбільша з них – на Буковині. Другою за чисельністю громадою були українці Бессарабії. Північна Бессарабія (Хотинщина) у попередні століття становила одне ціле з Буковиною. У шести центральних повітах українці жили розсіяно, здебільшого в містах. Це була етнічна територія молдаван.

Південна Бессарабія складалася з двох повітів – Аккерманського та Ізмаїльського. Українці тут були найчисельнішою етнічною групою, хоча й не становили більшості. Третю, найменшу в Румунії, українську громаду становили українці Мараморощини. Восени 1924 р. бессарабські комуністи спробували підняти повстання під гаслом відновлення радянської влади. Повстання спалахнуло в Татарбунарах. Повстанці даремно чекали допомоги з-за Дністра.

Татарбунарське повстання, незважаючи на поразку, змусило румунську влади дещо послабити національні утиски українського населення. Це дало поштовх до політизації українського руху і в 1927 р. утворилася Українська національна партія (УНП), що була єдиною на ті роки легальною українською політичною партією Північної Буковини. УНП очолив політичний і громадський діяч – Володимир-Сергій Залозецький-Сас. Партія виступала проти політики румунізації і домагалася української мови у школах, церкві, а також обстоювала перегляд земельної реформи. В результаті УНП виборола легальну парламентську діяльність та отримала кілька місць у румунському парламенті. У 1938 р. в Румунії було встановлено воєнну диктатуру, що означало згортання усіх демократичних рухів попередніх років.

Правлячі кола обрали шлях насильницької румунізації нерумунського населення приєднаних територій. Закривали українські школи й культурно-освітні установи, людей переслідували за користування українською мовою. Назви населених пунктів були румунізовані. У 1936 р. з’явився спеціальний циркуляр, яким заборонялося вживати історичні назви в офіційних документах і в пресі. Навіть прізвища румунізувалися, тому що влада розглядала українців як «громадян румунського походження, які забули рідну мову». Румунізація стосувалася і церковної служби.

Промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Було демонтовано й вивезено устаткування аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, а також основну частину обладнання Ізмаїльського і Ренійського портів. Економічна криза спалахнула в Румунії ще в 1928 р. і тривала майже до кінця 1930-х рр. Кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилася за цей час майже наполовину, а в Південній Бессарабії – на чверть.

КУЛЬТУРА ТА ДУХОВНІСТЬ

Асиміляторська політика Польщі та Румунії на західноукраїнських землях насамперед позначилась на стані народної освіти. Під тиском польських націонал-демократів сейм у 1924 р. ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. У таких «утраквістичних» школах історію і географію викладали польською мовою. Вивчення польської мови як навчальної дисципліни ставало обов’язковим. У багатьох школах учителів-українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб двомовні школи поступово полонізувалися «знизу».

На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 – тільки чотири. Зі 168 народних шкіл, які діяли на Буковині у 1918 р., майже дві третини були румунізовані за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти на Закарпатті. Серед 803 шкіл, які працювали в краї у 1938 р., налічувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але не руйнувала української освіти. Велика кількість чеських шкіл пояснювалася тільки тим, що їх створювали, щоб охопити навчанням дітей невеликої чеської колонії в кожному населеному пункті. На одного вчителя припадало п’ять дітей у чеських школах і 40 – в українських.

Заснування національних вищих навчальних закладів було для західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби. На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А. Шептицького у 1928 р. було створено Греко-католицьку львівську богословську академію – єдиний в Польщі легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання.

Істотну роль у поповненні західноукраїнської інтелігенції відігравали чеські вищі навчальні заклади. Восени 1921 р. до Праги було переведено Український вільний університет, який до того працював у Відні. Навчання було побудовано за зразком прославленого Кардового університету. Вільний університет існував на спеціальні кошти, виділення яких домігся президент ЧСР Т. Масарик, а також на дотації міністерств закордонних справ і (з 1928 р.) шкіл та народної освіти.

Навесні 1922 р. відкрилася Українська господарська академія. Уряд надав їй чудові приміщення в історичному містечку неподалік від Праги – у Подебрадах. Академія мала 59 кафедр і три факультети, на яких готували інженерів та агрономів. Викладачі, серед яких були вчені з світовими іменами, провадили велику науково-дослідну роботу. Випускники знаходили роботу в Чехословаччині і в країнах Європи й Америки.

Празький уряд створив і підтримував ці вищі навчальні заклади передусім для українських емігрантів. Пропозиції перенести їх діяльність у Підкарпатський край зустрічали в урядових колах негативно. На Закарпатті діяв лише один вищий навчальний заклад – Богословський ліцей.

ПОЛІТИЧНЕ І КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Перша світова війна та поразка української революції 1917-1921 рр. спричинили масову військову та політичну еміграцію українців. Емігрантами стали колишні військові, урядовці й чиновники адміністрації Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, які репрезентували найрізноманітніші прошарки й верстви українського суспільства. Зокрема, на територію Чехословаччини були інтерновані вояки Української Галицької армії, а в Польщі та Румунії – військові частини Армії Української Народної Республіки. Міжвоєнні емігранти розселилися в країнах Центральної та Південної (Австрія, Німеччина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія), а пізніше – і Західної Європи (Бельгія, Франція). Концентрація великої кількості українських емігрантів у країнах Центральної Європи в міжвоєнний період спричинила активізацію там українського політичного, громадського, наукового та культурно-освітнього життя, розбудови низки академічних осередків, громадських і просвітницьких організацій у Берліні (Німеччина), Варшаві, Відні, Празі та ін. містах.

Одним із найбільших центрів української політичної еміграції з початку 20-х років 20 ст. став Відень. В австрійській столиці перебували найпомітніші державні діячі доби Директорії та Центральної Ради, проте найчисленнішою групою емігрантів були вихідці з Галичини. Тут, зокрема, після приїзду уряду ЗУНР був заснований Закордонний центр ЗУНР. Загалом територіально українська політична еміграція у Відні охоплювала всю Україну та Кубань. Щодо політичних поглядів, то між окремими діячами та цілими групами були суперечки, особливо щодо місця перебування еміграційного уряду УНР – Тарнів (Польща). З цього приводу в грудні 1920 р. було створено організаційний комітет для скликання Всеукраїнської національної ради. Незабаром, 4 січня 1921 р., в австрійській столиці відбулися установчі збори Ради за участю представників Галичини, Наддніпрянської України та Кубані, де головою було обрано Є. Шелухіна. На установчих зборах було домовлено про необхідність допомоги усім «українським територіям... перед рішаючими чинниками в обороні наших безспірних і справедливих національно-державних прав». Однак незабаром через внутрішні суперечки віденська Рада припинила своє існування. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. відбулося поступове розпорошення центрально- та східноєвропейської української еміграції: одні повернулися до УСРР, інші переїхали до Західної Європи і до країн Північної та Латинської Америки.

Дивіться також: