§ 8. Україна в умовах десталінізації (1953-1964)

ЗАРОДЖЕННЯ ОПОЗИЦІЙНОГО РУХУ. ПОЯВА ШІСТДЕСЯТНИКИ

Лібералізація суспільно-політичного життя мала наслідком появу громадян, які, не йдучи на прямий конфлікт з владою, обстоювали активну життєву позицію, сподіваючись, що їм вдасться своєю працею змінити суспільство на краще. Ідейне визрівання шістдесятників – літературно-мистецької та суспільно-політичної течії серед української інтелектуальної еліти на зламі 1950-1960-х рр. – починалося з культурництва. Згуртовуючись, вони спрямовували свою діяльність передусім на відродження національної культури: виступали на захист рідної мови, популяризацію здобутків літератури і мистецтва, вивчення й пропаганду вітчизняної історії, прагнули відмовитися від ідеологічних штампів соціалістичного реалізму.

Восени 1959 р. студенти Київського театрального інституту і консерваторії організували театралізовані групи колядників. Колядували у М. Рильського, Ю. Смолича, М. Стельмаха, інших представників творчої інтелігенції, потім вийшли на вулиці. У міськкомі партії взялися за ініціаторів, щоб припинити таке «неподобство», а ті звернулися зі скаргою до популярної газети «Известия». Газета стала на захист киян, і до місцевих діячів надійшла з ЦК КПРС вказівка: не боротися з ініціаторами, а очолити ініціативу. Тож у Києві під егідою міськкому комсомолу виник Клуб творчої молоді «Сучасник» (КТМ), який відіграв ключову роль у громадсько-політичному й культурному житті Києва, став уособленням шістдесятництва. Його члени проводили літературні вечори, присвячені творчості відомих діячів української культури, мистецькі виставки, театральні постановки, організовували лекції з історії України, влаштовували краєзнавчі експедиції.

Першою масовою акцією КТМ став організований Лесем Танюком вечір до 75-річчя Леся Курбаса, що відбувся 14 травня 1962 р. в київському Жовтневому палаці культури. Значення Клубу, крім суто культурницької та просвітницької діяльності, полягало в тому, що він поєднував людей різних професій – не лише літераторів, художників, а й чимало науковців. «Сучасник» мав п’ять секцій: кіно, театру, письменницьку, художню і музичну. Невдовзі він став популярним місцем зустрічі молоді.

Театральна секція на чолі з Л. Танюком ставила напівзаборонені п’єси М. Куліша і Б. Брехта. Художники влаштовували виставки, які влада одразу забороняла, завдяки чому вони мали сенсаційний успіх. Літературно-художні вечори, присвячені Л. Курбасу і М. Кулішу, І. Франку і Лесі Українці, вечір пам’яті Василя Симоненка, який помер у 1963 р. після жорстокого побиття радянськими каральними органами, виходили за межі культурництва і були важливими громадськими подіями, у яких уже відчувалося відверте протистояння режиму. У незвичному ракурсі розкривався український літературний процес у лекціях Є. Сверстюка, який писав: «Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає... Другою ознакою... я б назвав шукання правди і чесної позиції. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі і всьому апаратові будівничих казарм».

Діяльність клубу дедалі більше набувала громадського і соціального звучання. У 1962 р. комісія у складі А. Горської, В. Симоненка і Л. Танюка відвідала Биківнянський ліс поблизу Києва, щоб перевірити відомості про поховання жертв сталінських масових репресій 1937-1938 рр. У меморандумі до міськради вони висунули вимогу спорудити пам’ятник жертвам репресій. Відтоді почалися цькування, зокрема А. Горської і В. Симоненка.

За київським зразком клуби творчої молоді почали виникати і в інших містах: Дніпропетровську, Львові, Одесі, Черкасах. Львівський клуб «Пролісок» став своєрідним форпостом шістдесятників Західної України. Психолог М. Горинь, його брат, мистецтвознавець Б. Горинь, літературознавець М. Косів, студент І. Гель та інші сформували його осердя.

Більшість шістдесятників мужньо обстоювали свої переконання, усе частіше вдавалися до аналізу проблем суспільно-політичного життя, переконувалися в потребі створення організованого визвольного руху. Із середини 1960-х рр. у середовищі шістдесятників почав формуватися опозиційний до тоталітарного режиму рух.

Така активність творчої молоді не могла лишитися осторонь уваги радянської влади. У 1962-1963 рр. М. Хрущов провів зустрічі з представниками літератури і мистецтва, під час яких відкрито засудив «відступи від соцреалізму та прояви формалізму та абстракціонізму». Хрущов ініціював перевірку відхилень у творчості художників, письменників і скульпторів України. У результаті почалися профілактичні розмови з діячами літератури та мистецтва в державних та партійних кабінетах, зустрічі-бесіди у відповідних спілках у Києві, Львові, Харкові. У засобах масової інформації почали з’являтися матеріали, які критикували творчість Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Драча.

Головними акціями літературних дисидентів стали: конференція в Київському університеті (1963) з питань культури мови, що перетворилася на масову антирусифікаторську акцію; виступи інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т. Г. Шевченку.

Чималий резонанс в Україні викликала творча діяльність поета, перекладача, літературного критика І. Світличного, який гостро критикував деформованість і деградацію радянського суспільства. У 1962 р. вийшла його книжка «Художній метод. Бесіди про літературу». За публіцистичну діяльність І. Світличного вперше заарештували у 1965 р., але завдяки акціям протесту літературної громадськості СРСР поета звільнили. Проте влада намагалася контролювати його діяльність і заборонила публічні виступи та друкування творів.

Іван Світличний – поет, один із найкращих літературних критиків 1960-х рр., духовний провідник шістдесятників. Був двічі заарештований за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» (1965,1972). У 1972 р. засуджений на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

Алла Горська – художниця, одна з центральних постатей руху шістдесятників, убита за загадкових обставин.

Ліна Костенко – поетеса-шістдесятниця, авторка роману у віршах «Маруся Чурай»; 2010 р. запропонувала читачам свій перший прозовий твір – «Записки українського самашедшого».

Євген Сверстюк – письменник, громадський діяч, за критику антидемократичної політики заарештований (1972), засуджений на 7 років таборів і 5-річне заслання.

Левко Лук’яненко – дисидент, громадський діяч, засновник Української робітничо-селянської спілки (1959), засуджений (1961) за антирадянську діяльність до смертної кари, заміненої ув'язненням. У 1961-1976 рр. – у мордовських таборах, 1977-1988 рр. – повторне ув'язнення за участь у правозахисному русі, пізніше на засланні. У 1988 р. обрано головою Української Гельсінської спілки. Автор Акта проголошення незалежності України (1991).

Василь Симоненко – поет-шістдесятник, звинувачений у націоналістичних тенденціях, зазнав переслідувань влади. У 1962 р. був жорстоко побитий кадебістами у м. Смілі, після чого здоров'я поета дуже погіршилося. Помер у віці 28 років через хворобу нирок.

Василь Стус – борець за незалежність України, видатний український поет XX ст., перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник; у 1972 р. засуджений до 5 років ув'язнення у таборах; у 1980 р. повторно засуджений за правозахисну діяльність (10 років таборів суворого режиму в Мордовії), помер у карцері у 1985 р.

Лесь Танюк – політичний і громадський діяч, режисер театру і кіно, народний депутат Верховної Ради кількох скликань. У 1959-1960 рр. Танюк став одним із засновників Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві й був обраний його першим президентом; один із ініціаторів заснування товариства «Меморіал» у 1989 р.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

Після ліквідації ГУЛАГу на батьківщину повернулися десятки тисяч осіб, раніше засуджених за участь в УПА чи зв’язки зі збройним підпіллям. Щоб не допустити відродження повстанського руху в західних областях, компартійна верхівка Москви і Києва приділяла особливу увагу перекриттю каналів зв’язку їхнього населення із закордонними центрами націоналістів. Органи державної безпеки уважно слідкували за діяльністю різних емігрантських груп. Найбільш небезпечних, із погляду КДБ, ватажків прагнули фізично ліквідувати. Зокрема, у жовтні 1957 р. було вбито професора Льва Ребета, який очолював редакцію журналу «Український самостійник». У жовтні 1959 р. у Мюнхені застрелили Степана Бандеру.

Для галицької молоді С. Бандера і Р. Шухевич були героями, і час від часу в західних областях виникали підпільні групи, які наслідували тактику легендарної ОУН. Одну з них викрили у 1958 р. в Станіславі. Восьмеро робітників і студентів створили «Об’єднану партію визволення України». Після арешту їх судили закритим судом і ув’язнили на строк від 2 до 10 років У 1961 р. був розгромлений «Український національний комітет», який створили 57 львівських робітників. Ця організація також запозичила ідеологічні та організаційні засади ОУН. На лаву підсудних потрапили 20 учасників, решта була «профілактована». Вирок суду виявився надзвичайно жорстоким: Б. Грицину та І. Коваля розстріляли, інші отримали великі терміни ув’язнення – від 10 до 15 років.

Новий етап опозиційного руху, який розпочався з кінця 1950-х рр., називають дисидентським. З огляду на лібералізацію режиму, борці за незалежність України відмовилися від боротьби зі зброєю в руках, щоб зосередитися на пропагандистській роботі і цілком відкрито заявляти органам влади і суспільству про незгоду з політичною лінією панівної партії.

Дисидент – «це той, хто незгідний із офіційною ідеологією, не погоджується із діями офіційної влади... В нашому понятті дисиденти – це були ті люди, які в тій чи іншій мірі виступили проти марксистсько-ленінської ідеології, проти внутрішньої чи зовнішньої політики Радянського Союзу – тобто ті люди, які стали на захист прав людини, прав нації» (український поет та дисидент Ігор Калинець).

Перша дисидентська організація теж виникла в західних областях України. Її засновником став випускник Московського університету ім. М. Ломоносова Левко Лук’яненко, коли отримав призначення на посаду пропагандиста Радехівського райкому партії у Львівській області. У 1959 р. він створив підпільну організацію «Українська робітничо-селянська спілка» (УРСС). Організація мусила діяти ненасильницькими, за можливості легальними методами, ставлячи за мету досягнення незалежності України.

Пояснюючи в спогадах, написаних через 30 років, потребу змінити тактику, Л. Лук’яненко писав: «Перехід до агітації витікав не з ненависті до зброї, а з ясного розуміння неможливості її: з історії бо знаємо, що після поразки народу у всенародній боротьбі та широкому масовому русі наступає період суму і розчарувань завдовжки в ціле покоління».

Спілка поставила за мету здобуття незалежності України через вихід зі складу Радянського Союзу конституційним шляхом. Конституція УРСР (ст. 14) і Конституція СРСР (ст. 17) надавали союзній республіці теоретичне право перетворитися на незалежну державу. Після арешту в січні 1961 р. учасникам організації інкримінували не ст. 62 Карного кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда), на що сподівався Л. Лук’яненко, а статтю 56 (зрада Батьківщини). Коли він нагадав слідчому, що поставлена УРСС мета відповідає конституційним нормам, той відповів в афористичній формі: «Конституция существует для заграницы!». На закритому судовому процесі члени організації були засуджені на великі строки – від 10 до 15 років. Л. Лук’яненку дали «розстрільну» статтю, яку пізніше замінили на 15-річне ув’язнення.

«УНІАТСЬКА ЗАГРОЗА»

На початку 1950-х рр. усі греко-католицькі парафії було ліквідовано, а їхні храми й монастирі передано РПЦ. Сталінський режим бажав винищити греко-католицьку церкву, яка була найбільш стійким чинником національної самобутності західноукраїнського населення. З осені 1955 р. до західних областей почали повертатися із заслання репресовані священики. Населення вимагало відновлення легальної діяльності греко-католицької церкви. Першою стривожилася РПЦ. На нараді єпископів західних областей у Києві, що відбулася в січні 1957 р., патріарху Алексію було запропоновано «ліквідувати уніатську спадщину» за допомогою влади. Влада пішла назустріч РПЦ, заявивши, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. КДБ оточив пильною увагою тих, хто контактував із пастирем греко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим. Митрополит давно відбув строк ув’язнення, але його тримали на поселенні в Красноярському краї.

ПОГРОМ ЦЕРКВИ

Порівняно ліберальна політика щодо церкви тривала недовго. Державна партія брала курс на побудову комунізму й форсоване подолання релігійності. Місцеві органи влади встановили жорсткий нагляд за священиками, фінансовою та господарською діяльністю церкви. Наприкінці 1950-х рр. було ухвалено низку актів, які істотно зменшили можливості відкриття храмів і полегшили їх закриття Упродовж 1957-1964 рр. майже половина українських церковних громад залишилася без храмів. Припинили діяльність дві третини монастирів. У 1961 р. М. Хрущов заявив, що будь-які витрати на реставрацію церков є розбазарюванням народних коштів. Після цього з державного обліку було знято 740 історичних пам’яток переважно культового походження. Відбулася низка судових процесів над вірянами. Судили переважно євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня і представників незареєстрованих общин, насамперед єговістів і п’ятдесятників.

РОЗВИТОК НАРОДНОЇ ОСВІТИ

Найбільший відсоток бюджетного фінансування загальноосвітньої школи за всі радянські часи припав саме на період «відлиги». У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила новий шкільний закон. У ньому містилася «демократична» норма про те, що батьки самі можуть обирати, якою мовою мають навчатися їхні діти. На етапі обговорення ця норма викликала обурення в багатьох союзних республіках як така, що підважувала в народній освіті конституційний статус титульної нації – так у СРСР називали корінні народи союзних республік, статус яких підтверджено назвою (ніби винесено на титул).

Утім, далі «титулу» привілеї цих корінних народів ні в чому не виявлялися. Натомість привілейоване становище російської мови в національних республіках ні для кого не було секретом. Не була винятком і Україна, де статус української мови, особливо в містах південних і східних областей, був принижений. Усі розуміли, що батьки, аби полегшити дітям навчання, обиратимуть у школах великих міст тільки російську мову. Русифікація народної освіти, яка йшла знизу, від батьків, була особливо загрозливою.

Верховна Рада УРСР ухвалила закон про освіту у квітні 1959 р. Проблему вивчення рідної мови в школі під час ухвалення закону не обговорювали. Дані про співвідношення українських і російських шкіл у регіонах республіки стали такою самою державною таємницею, як статистика про виробництво танків і ракет на українських підприємствах. За 1959-1966 рр. кількість шкіл із російською мовою викладання збільшилася майже на 500, а кількість українських шкіл скоротилася більш як на 2 тис. В Одесі, Донецьку, Харкові та інших великих містах Сходу і Півдня лишилося по кілька невеликих за чисельністю українських шкіл.

Розпочалася політехнізація освіти. Від 1955 р. у школах запроваджено викладання теоретичних та практичних знань із найпоширеніших у промисловості та в сільському господарстві професій. Школи обирали професії залежно від місця розташування і наявних технологічних можливостей. Часто вони укладали договори з підприємствами й організовували на них учнівські ділянки та цехи. Так само час то в школах влаштовували майстерні.

Новий закон про народну освіту передбачав запровадження з 1960/1961 навчального року в місті й на селі восьмирічної освіти У середній школі термін навчання збільшувався до 11 років.

РОЗВИТОК НАУКИ

За доби «відлиги» першочерговим було завдання прискорення науково-технічного прогресу. Після того, як були розв’язані матеріальні й технічні завдання зі створення атомної (1949) і водневої (1953) бомб, на порядку денному постало питання про виготовлення ракет, здатних переносити цей вантаж на далекі відстані. У травні 1954 р. на підставі доповідної записки генерального конструктора Сергія Корольова уряд прийняв рішення створити ракету для виведення в космічний простір штучного супутника Землі. Справжньою метою поставленого завдання були, однак, не космічні дослідження, а, як зазначено в урядовому рішенні, здатність «забезпечити ураження стратегічних цілей в будь-якому воєнно-географічному районі земної кулі».

Сергій Корольов (1906-1966) – конструктор ракетно-космічної техніки, один із основоположників практичної космонавтики. Народився в Житомирі. З ім'ям С. Корольова пов'язаний початок ери підкорення людством космічного простору. Під його керівництвом створено більшість балістичних і геофізичних ракет, ракет-носіїв, а також пілотованих космічних кораблів, за допомогою яких уперше в історії виконано польоти людини в космос (1961) та здійснено вихід людини у відкритий космічний простір (1965). Ракетно-космічні системи, розроблені під керівництвом С. Корольова, дали змогу здійснити Запуски штучних супутників Землі (1957) та Сонця (1961), польоти автоматичних міжпланетних станцій до Місяця (1959), Венери (1960), Марса (1964), здійснити м'яку посадку на поверхню Місяця (1966).

В Україні провідну роль у розвитку науки відігравали установи АН УРСР. У лютому 1962 р. загальні збори АН УРСР обрали новий склад президії, на чолі якої став 43-річний академік Борис Патон. У 1955 р. було засновано Інститут проблем матеріалознавства, у якому розробляли прогресивну технологію порошкової металургії. Незабаром він став одним із найпотужніших у складі АН УРСЦ. Тоді ж було організовано Інститут металофізики. Його вчені створювали жароміцні сплави на основі титану для реактивної техніки. Інститут надтвердих матеріалів у 1961 р. розпочав синтез штучних алмазів. У 1956 р. в Інституті математики АН УРСР почала працювати лабораторія моделювання та обчислювальної техніки, яку очолив В. Глушков. Наступного року вона була перетворена на Обчислювальний центр, з 1962 р. – Інститут кібернетики.

Атмосфера лібералізації, яка запанувала в країні після XX з’їзду КПРС, сприятливо позначилася на розвиткові гуманітарних наук. Уперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю: «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія».

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

У 1959 р. О. Довженко став лауреатом Ленінської премії за далекий від казенних канонів кіносценарій «Поема про море». В. Сосюра написав чудові поеми «Мазепа» і «Розстріляне безсмертя», автобіографічну повість «Трест рота». Опублікувати їх тоді йому не вдалося. М. Стельмах створив романи «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль». За роман «Тронка» О. Гончар був удостоєний Ленінської премії. Г. Тютюнник написав роман «Вир». У літературу увійшло покоління шістдесятників. Це покоління представлено такими яскравими іменами, як І. Дзюба, І. Драч, Р. Іваничук, Л. Костенко, Р. Лубківський, Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус. Позбавлені можливості друкуватися, молоді письменники поширювали свої твори самвидавом. Окремі сміливці передавали їх у тамвидав, тобто за кордон.

РОЗВИТОК МИСТЕЦТВА

Нові керівники КПРС змушені були визнати несправедливими безглузді звинувачення деяких композиторів і авторів лібрето у політичних помилках, зроблені в часи панування головного сталінського «мистецтвознавця» І. Жданова. 28 травня 1958 р. вийшла постанова ЦК КПРС, в якій визнавалися несправедливими звинувачення, адресовані опері В. Мураделі «Велика дружба» та операм українських композиторів К. Данькевича «Богдан Хмельницький» і Г. Жуковського «Від щирого серця».

В умовах «відлиги» з особливим натхненням почали працювати визнані метри української музики і талановита молодь - К. Данькевич, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко. У жанрі оперети добилися успіхів А. Кос-Анатольський. О. Сандлер, Я. Цегляр. У народі здобула визнання творчість композиторів-пісенників О. Білаша, А. Філіпенка, І. Шамо. Театральне мистецтво залишалося елітарним, хоч кількість відвідувачів театральних вистав неухильно збільшувалася. У театрах працювала плеяда таких майстрів, як А. Бучма, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов. Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумський, Г. Юра.

Кіномистецтво. Фільми за поодинокими винятками знімали російською мовою. Показовою у зв’язку з радянською мовною політикою є історія кінокомедії «За двома зайцями». Ця екранізація водевілю класика української літератури Михайла Старицького, створеного на основі п’єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», на екрани вийшла 1961 р. Стрічку було знято українською мовою, проте переозвучено російською: саме російською, із суржиком у вустах головного героя Свирида Голохвостого, фільм випустили у всесоюзний прокат.

Образотворче мистецтво розвивали такі прославлені майстри, як М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська. Здобули широке визнання яскраві майстрині декоративно-прикладного мистецтва К. Білокур і М. Примаченко.

Дивіться також: