Театральная Шевченкиада

ЦДЮТ и ученики школ города Бердянска посвятили 3 апреля выдающемуся украинскому поэту Т.Г. Шевченко. Популярные произведения и сама жизнь поэта были разыграны юными артистами, которые, вжившись в роль, смогли удерживать на себе внимание присутствующих на протяжении всего мероприятия. После каждого номера звучали громкие овации зала, который был полон не только юными зрителями, но и взрослыми. В постановке произведений участвовало 10 представителей учебных заведений.

Наша школа показала постановку «Тарасик» - это современная интерпретация по мотивам произведения Т. Шевченка «Наймичка». По сюжету ученики 11 класса, после праздничного вечера, посвященного Дню рождения Шевченко, возвращаются домой и находят в парке на лавочке новорожденного младенца.

В ролях: Якунина Юлия, Милка Влада, Ищук Кирилл, Ивахненко Настя, Степанов Вениамин, Тельчарова Руслана, Кришталь Мария, Печников Андрей.

ТАРАСИК

Шкільний вечір, присвячений 200-річчю з Дня народження Тараса Шевченка, вже 10 хвилин як скінчився, але учням 11 класу не хотілося розходитися по домівках. Хлопці зачаровано дивилися на дівчат, які ще й досі не вийшли з образу гарних, але безталанних героїнь творів Великого Кобзаря.

- Слухайте, а гарно наша Настя читала монолог Катерини. В мене аж сльози на очах проступили, - промовив Андрій.

Настя сприйняла це як комплімент та кокетливо посміхнулася:

- Так, я така. Але якби зустрівся б мені у сучасному житті такий улан, я би нізащо йому не піддалася.

- А якщо б закохалася без тями? – не здавався Андрій.

- Як це без тями? – здивувалася Настя. - Ні, у сучасному світі забобонів немає. Завдяки Інтернету та телебаченню легенда про лелеку застаріла, це й першокласники знають.

- Я згодна, - підтримала подругу Влада. - У тих дівчат не було ніякої освіти, а з нами всі кому не лінь профілактичну роботу проводять.

Веніамін на мить відірвався від улюбленої книги та зауважив:

- Темні ви елементи. У ті часи саме Тарас Григорович Шевченко й був тим просвітителем народу, бо мав великий життєвий досвід, багато бачив, багато пережив та передумав. Особисто мені соромно було офіцера-залицяльника грати. Наче бруд якийсь пристав. Якби не Тамара Семенівна, нізащо б не згодився.

Учні дискутували, повільно підіймаючись сходами центрального парку.

- От тоді дівчата були… Яка тонка душевна організація. Народила, підкинула, втопилася. І ніякої відповідальності. А сучасні спочатку завагітніють, а потім хлопця шантажують. А чия дитина невідомо, - підкинув провокаційну репліку Кирило.

- Ой, Кирило, не будь циніком, - промовила Влада та на мить завмерла. - Тихіше, чуєте? Наче дитина плаче.

- Яка дитина, - посміхнувся Кирило. - Це, мабуть, чийсь ренгтон.

- Ой, матінко. Подивиться, що тут робиться, - налякав всіх гучний голос Насті, яка, мов зачарована, дивилася на лавку біля фонтану. Однокласники підбігли до дівчини.

- Що ж тут таке робиться. Нічого не бачу, - здивувався Кирило.

- Тут куртка чиясь, - пошепки промовила Настя.

- Ну то й що?

- Вона ворушиться, немов жива. Ти що, не бачиш?

- Бачу, - байдуже відповів хлопець. - То хай собі ворушиться.

- Ти якась кам’яна людина, Кирило. Мабуть треба подивитися, чого вона ворушиться, - зауважила Влада.

- А я до чого? – здивувався хлопець. - Я взагалі на тренування запізнююся. Андрію, ти йдеш?

- Я й забув. Ходімо, - підтримав друга Андрій.

- Бувайте, - кинули хлопці та швидко пішли в бік стадіону.

Дівчата, мов зачаровані, дивилися на Веніаміна, який наважився подивитися, чому ж куртка ворушиться.

- Чого завмерли? Відійдіть, – хлопець обережно розгорнув куртку. - Немовля… Хто ж його забув тут?

- Забув? – якось недобре всміхнулася Настя, - свята простота. Добазікалися. Якась сучасна Катерина дитя своє нам підкинула.

- Чого це нам? – обурилася Влада. - Веня, ти що забув, що в нас заняття з репетитором з фізики? Ходімо, а то запізнимося. Не ми сюди його клали, не нам розгрібати.

Дівчина схопила Веніаміна за руку та потягла за собою, зауваживши:

- Настю, подзвони куди слід.

- Куди?! – спитала ошелешена поведінкою друзів Настя.

- 101, 102, 103 - десь приткнеш.

Дівчина обережно взяла немовля на руки та лагідно промовила:

- Манюня. Гарненький який. Хто ж тебе підкинув? Де твоя безталанна мати?

Вона колихала маля та тихенько наспівувала слова з «Наймички»:

- У неділю рано-вранці поле крилося туманом;

У тумані на могилі, як тополя похилилась молодиця молодая.

Щось до лона пригортає та з туманом розмовляє.

Настя й не помітила, як поруч з нею на лаву присіла бліда, виснажена дівчина та з болем, який лився немов з глибини пораненого серця, продовжила:

- От і знову слова Шевченка в саме серце влучили, - промовила Настя. – Наймичка своє дитя підкинула та не покинула…

Сльоза скотилася по щоці незнайомки, вона на мить стихла.

- От підкинув хтось, - жалілася Настя. - Куди дзвонити не знаю. Така крихітка. Хто її любитиме. Дитячий притулок не мед. Віднесу додому. Якщо мати дозволить – опіку оформимо. А назвемо Тарасиком на честь Кобзаря.

Настя повільно підвелася, але незнайомка схопила її за спідницю та згодом, зібравшись з духом, промовила:

- Зачекай. Я знаю чиє воно… Я маю віддати… Дякую тобі, дівчино. Я… Я його мати.

Тетяна Іванюта